11.
Червоні прожилки.
— …той же бардак, що завжди. Нікому нічого не треба. Он і Славинському. Побазікати тільки. А прем’єра відмазати — будь ласка, Валентині на дачу меблі перевезти — без проблем.
Через но-ги.
— Віолето Стапанівно, — зронити, — ви ж не п’єте на роботі.
Й до вікна.
— Не знаю, що воно далі буде… — прожилки. — Нікому нічого не треба… Ти як, Васильку, розкажи. Ігор… Великим бізнесменом, кажуть, став. У мене до тебе справа…
— Що розказувати, Віолето Стапанівно? — вуса, зуби. — Паперу нема, грошей нема, ходиш, як жебрак…
Працюємо: он він, Микола, — ноги поклав на стілець навпроти й вичавлює прища на щоці, — ножика відібрав і сидить… серед зелені, дівочих усмішок… щебетання птахів… — усвідомлений того, що сильніший.
Збоку… — Ігорів лікоть.
— Ти пачєму нє видьоргіваєш воласи із наса?
Твердо-сіре очей.
— Які воласи?..
— Валаскі нужна видьоргівать із наса. Панімаю, што больна. Всєм больна. І всє видьоргівают. І ти видьоргівай.
— …корита свого не позбутися, — збоку.
Червона краватка.
Бла-а?.. — лікоть!
— Слиш мєня?
— Слишу.
Блаки-итне?.. — що? Устряти?
— Дєвушкі нє будут любіть, єслі нє будєш видьоргівать.
— Як на мене, Василю, — звільнитися від ліктя збоку, й собою наперед, — ти дещо поверхово дивишся на речі. Я прихильник національно-демократичних сил, але не хотів би, щоб вони зараз перемогли на виборах. Бо вже наступного дня в східних, південних, а то і в центральних регіонах почнеться таке, що…
— По-мовч! — прожилки, брови. — Наслухалася за цілий день! Олеже, я тебе прошу, помовч, помовч трохи…
— Віолето Стапанівно, я вас глибоко шаную, але ви зі своєю вічною опозиційністю…
Бачить його, Миколу, — Петро, — й зачіпає в своєму рухові то одного, то іншого… — відштовхується! — щоб не заважали дістатися до того, до кого належить.
Червона краватка, — зуби:
— Я тебе, Олеже, ще тоді розкусив, коли ти на вулиці носив синьо-жовтого значка, а на порозі редакції знімав. Дуже, знаєш, зручна життєва філософія — виправдовувати світ, в якому живеш. Зручно, Олежику, з такою філософією жити, комфортно. А виправдання, властиво, завжди можна знайти…
Та-та-та, та-та-та, — з-зуби.
— Даруй, Василю, не будемо зараз про значки, — собою туди. — Ти свого теж зняв. Поносив трохи по редакції, потім редактор тебе викликав до себе в кабінет, поговорив, й ти його більше не носив… Так це ж чудово, що панівна верхівка знайшла свій інтерес у незалежности України! Затвердили атрибутику — герб, прапор, гімн? Честь їм і хвала. На даному етапі нічого іншого від них і не вимагалося… А те, що крадуть? Усього не перекрадуть. Головне, вони втямили, що Україна — їх держава, і не рвуться до Росії.
Мереживний воріт блузки.
— Годі вже! — нафарбовані губи. — Насиділася, дякую. Заходь, Васильку, заходь, не забувай. Ігоре, в мене до тебе одне дільце є…
— А що? — від дверей, ноги на стільці. — Як для Славинського, дуже твереза думка. Нехай крадуть і тому підтримують незалежність України. А так, як Україна нескінчено багата, їх підтримці не буде меж.
О-ось він, Микола, — за скатіркою, — очиці гостро поблискують.
— Ти, Олежику, запрацювався у партійній газеті, — червона краватка й зуби, — ти перейнявся партійно-хохляцькою психологією — виправдовувати владу ймущих, причому, робити це від щирого серця, зручно так жити, Олежику, комфортно, при комуністах виправдовувати комуністів, при Сталіну — Сталіна, а виправдання, властиво, завжди можна знайти…
— А що ти маєш проти Сталіна, Васильку? — оч-чиці. — Та йому треба пам’ятник поставити в центрі Києва, як найбільшому другові України! Віолето Стапанівно, і не просіть, не випущу.
Тепер мені… — що? — кидатися й ножа виривати?..
— Кто там бліже? — Ігоревим ліктем. — Налівайтє уже.
— Кому що, а кому — наливайте, — зуби.
Справді?..
— Святославе, ти коли повинен здати літературну сторінку? — тютюново-сірими очами над джинсовим ніг. — Кінець місяця!
— Ми будєм піть ілі нет? — ліктем.
— Я, властиво, можу… — зморшками над краваткою.
— Васильку, що ти можеш, ми всі чудово знаємо, — прохолодою відчинених, — і задухою зачинених дверей. — А Сталін зробив усе можливе, щоб Україна стала незалежною державою. Він зібрав практично всі українські землі в одне державне ціле, чого, напевно, вже ніхто не зміг би зробити, дав Україні кордони, уряд, парламент, нехай формальні… Послухайте! Що було б без цих формальних атрибутів держави? А нічого!.. Проголосити незалежність?.. А хто б її проголосив? У яких межах?.. А святе правило непорушности кордонів?.. О-о-о, Сталін зробив усе можливе для того, щоб Україна у відповідний момент змогла швидко й безболісно проголосити незалежність. Він був таємним українофілом.
— Семене, — вишкіреною зубами потилицею. — Я міг би, властиво…
— Васильку, вчись толерантности. Спитаєте, а як же голодомор, репресії, виселення в Сибір? О-о, Сталін був розумною людиною, він знав, що створити умови для незалежности — це одне, головне ж — підготувати до незалежности народ. Був би в Росії нормальний уряд, не пригнічував, дав землю, можливість заробляти, — то захотів би ситий, усім задоволений малорос незалежности? Подбав би, питаю, про свою державу? Інтеліґенція — то зрозуміло, виступала б, вимагала… То нехай би. Були б різні партії, газети. Був би навіть прапор жовто-блакитний! Нате!.. Ходіть з ним!.. Яка, зрештою, різниця, якого кольору прапор? Шотландія має свій національний прапор, і що? Нічого. І свобода там, демократія… І заможне життя. А де незалежність? Нема. Й ніколи, повірте, вже не буде… О-о, треба було гарно трусонути малороса, щоб він подбав про свою державу, гарненько його розбурхати! Й те не розбурхав до кінця. Спитаєте, а як же полеглі герої?.. Ну-у, Сталін розумів, що будь яка ідея, покликана щось змінити в суспільстві, потребує полеглих героїв. Без них не буде нового покоління борців, що у відповідний момент піднесуть сірника до багаття, яке він завчасно склав… Ти, може, ще спитаєш, чому він так просто не взяв і не проголосив незалежність любій його Україні?.. Таку дурницю спитати. Та на другий же день від великого Сталіна…
— Семене! Я міг би сприйняти це за жарт, якби ти не танцював на чужих кістках.
— …малі спогади. Хо! Не танцював на чужих кістках! Васильку, ми завжди танцюємо на чужих кістках. І в прямому, і в переносному смислі. Якщо врахувати, скільки людей до нас померли, то вся земля нами тільки й усіяна. Кістки, Васильку, це те, що залишається після нас на землі. Купа органіки. Абсолютно непотрібна річ. Як екскрименти. Ти ж не ставишся з такою священною повагою до екскриментів, які теж після нас у землі залишаються, Васильку?..
— Якщо ви будете бити одне одному морди, то прошу тільки, не в цьому кабінеті.
— Славику, Славику, завжди ти всього боявся… Якщо тобі навіть і перевернуть стола, то його завжди можна буде поставити на місце, а мене вдруге навряд чи вдасться послухати. Я тут рідко буваю. Двічі в одну річку не заходжу й двічі пропозицію не роблю… А ти, Васильку, не розумієш того, що було саме собою зрозуміле для Сталіна. До зла призводить добро, а до добра — зло. Це навіть не взаємопов’язані речі, це суть — одна річ. Як монетка. Момент… Монетка, монетка… Що ви наробили, знищили таку зручну річ…
— Ми випьем ілі нет?
— Пляшка перед тобою, — потилицею, відтак зморшками. — Хочеш випити — налий собі.
Лягти в траву, вишкіривши зуби. Молоко.
— Ось! Жетончик для метро. З одного боку «М», з другого — «Олбі Україна». Різні речі, так? А візьмемо його й пальцем — й догори! — бач, як пішло-пішло крутитися… — раз! — і він у моїх руках. Так повернеш — «М», так — «Олбі Україна»… Й ось ми знову… — о-оп!..
— Давай, друг, сначала тебе налью, — збоку.
Ш-шиєю себе туди: завмерло-скляна посмішка.
— Угащайся! — посмішка — змах кисті — довга в’язка цівка в повітрі — закляклі Василеві очі — бризки в усі боки!..
Свербляче-тужно. Ще мить можна перепочити, а потім уже нікуди не дінешся. Доведеться встрявати.
* * *
Що не кажіть, шановні мої браття по розуму, а цю сцену краще споглядати збоку, як я вам заздрю, з якою б великою радістю я приєднався б до вас, злетів би на шафу, потеліпав ногами… — знаєте, чого не вистачає мені для повного щастя? — це при нагоді залишатися абсолютно спокійним, от, здавалося, чого мені хвилюватися? — я тут сторона, я тут є уосібленням усіх миротворчих сил разом узятих, так ні, бачте, — серце калатає, забув уже, коли востаннє видихав повітря, а дійсність, шановні мої браття, розірвалася на окремі шматки: то прозора крапля на кінчику Василевого носа — літає вона туди-сюди й ніяк не може зірватися долу, — то ґудзики на Ігоревій сорочці — один за одним — шпок! шпок! — гарною, я вам скажу, була в Ігоря сорочка, у валютному магазині купленою, — аби тільки мою чорну теніску не порвали, параноїки навіжені, — улюблена це моя теніска, і куди потім, скажіть, мені в розірваній тенісці?! — а, до речі, чого я повинен їх сам тримати, де всі інші?.. — розвернутися якось… — стоїть он, опершись об стіл, дивиться окулярами своїми виряченими… — чого дивишся?! — одного тримай, я іншого! — ну, Василю, ну заспокойся, волохатокістляві руки твої крюки, д-давай в-в-відсунемося трохи… — вона ще тут? — гнучко-напружена до дверей, ще мить — і опиниться в коридорі разом із своєю сумочкою… — Семенові ноги… — сидить?! — ось сюди, Василю, до стіни… — ну ж, заспокойся, ну?.. — душа в неї, напевно, вже в коридорі, а тіло ще тут… — зараз Ігор щось гаркне через Славикове плече, гаркне ж… — рішайся! — й друга серія…
Ну?..
Запалити. Їй?
Не будете, Олю? — й потрапити в блакитне очей… — не буде.
Із блакитного… — в гостро-темне. Простягнути руки, намацати пальцями м’яке його очей, вчепитися в них, вирвати з орбіт, — окривавлене, — й роздивитися на світлі.
Рішайся!
Повітря з легенів — крізь голосові зв’язки — назовні: давайте, Олю, я вас виведу звідси.
І?
Ніхто нічого?
М’яке долоні… — ходімте.
Ноги!
— Семене, я їх вже доволі тримав, — в закривавлене?.. — ні. Звичне маленьке й гостре очей. — Тепер твоя черга.
— Хто б міг подумати? Вітаю.
Ноги?.. — дякую.
За нею… в двері… — тяжкою прохолодою… — стук! стук! — босоніжками попереду.
Зажди! — слід іще раз. Зараз промине двері мого кабінету… дійде до ліфту… — хвилинку, Олю! — даруйте, що так вийшло. Вони, взагалі, хлопці непогані. Перепили трохи. Давайте на хвильку зайдемо до мене, блокнот забув… я ж казав, що у відрядження ще сьогодні… — у Снігурівку?.. — так, ги-ги.
Ключ жорстко в отвір… — прошу. Наче вперше в ліжку.
12.
— Присядьте… Я зараз… Та не хвилюйтеся… У нас не заведено бити по морді більше одного разу. Та й корисно інколи буває…
— Я не хвилююся.
— Блокнотик, блокнотик… Де ж мій блокнотик?.. Завтра помиряться. Аби не при начальстві.
— Ось же на столі блокнот.
— Та мені треба не такий, мені треба інший. Товстий такий блокнот. Куди ж я його подів?..
— Може не варто їх залишати? Повертайтеся, я сама знайду дорогу.
— А раптом заблукаєте й пропадете? А потім мене до смерти буде мучити совість. Блокнотик, блокнотик… О, пляшка вина. Ніяк не дочекається… Може, поки шукаю?.. Ковток вина? Ви ж хотіли зі мною випити. Чудове марочне вино. Десертне…
— Ясно.
— Що вам ясно, Олю?
— Відкрили б вікно. Нема чим дихати.
— Так, так… Хвилинку. Та не хвилюйтеся… Все нормально. Я їх знаю, як облуплених. Завтра помиряться. Може, того?.. Двері на ключ?..
— Навіщо?
— Ф-фух… А раптом вони всією компанією сюди?.. Другу серію тут влаштують?..
— Виженете.
— А жарко. Напевно, буде гроза…
— Ви, чоловіки, гірше баб! Кажуть — баби, баби! А тут подивишся…
— Чим же ми гірше баб, Олю? І не «баби» краще, а…
— Виламуються одне перед одним! Кокетки! Баришні кисейні. Черевики знімають, шкарпетки… «Вельмишановне товариство, годі про політику, давайте перейдемо на теми кохання…»
— Олю, давайте вип’ємо.
— Стрибають одне перед одним, як козлики…
— Якщо ми козлики, ти, значить, коза?
— Виведи мене звідси.
— Сама знайдеш дорогу.
— Навіть так?..
— Ти хто, щоб про нас таке говорити? Ми вже дещо встигли зробити, дещо знаємо! Кожен із нас уже дещо собою являє. Так, звичайно, ми можемо інколи…
— Говори тихіше.
— Тихіше, тихіше… Як нема чого відповісти — «говори тихіше»…
— Часто палиш. Не шкода здоров’я?
— Шкода.
— Чому ж палиш?
— Ми вип’ємо?
— А тобі не досить?
— Ще ні. Я за собою стежу.
— Усі ви, чоловіки, однакові. Однаковісінькі. Навіть слова у вас одні й ті ж. «Я за собою стежу». Кепсько стежите.
— Я за собою стежу, бо мені ще належить…
— Їхати до іншопланетян?
— Олю, тихо. Чуєш, у коридорі?..
— Що?
— Наша компанія в коридорі. Давай я все ж таки… тихенько двері на замок…
— Як мені все набридло.
— І ніхто нічого не почув. Тільки говори пошепки. Ти там щось про те, що… Гм-м. Що все набридло… Знаєш, мені теж. Поглянь, які бокали… Наче знав, що ти прийдеш у гості. Тому й приніс їх на роботу. Ножик, ножик… Ось де він. З рожевою ручкою… А хотів уже зубами… Вип’ємо на брундершафт?..
— Там у коридорі щось коїться.
— Мене це обходить. Тільки не говори, що я, як чоловік, повинен вийти й навести порядок.
— Я не говорю.
— А могла б сказати.
* * *
Не роби дурниць.
— Пішли сьогодні зі мною на одну вечірку? Весело буде. Гарна компанія.
— Однокурсниці?
— Ні, я там я ні з ким не дружу. Хореграфічна школа.
— Й усі, як одна, стрункі? Ходім.
— І не думай. Там усі будуть парами.
Сів невдало. Стіл між… Доведеться обходити, як що…
— Гарно танцюєш?
— Ні. Погано.
Пляшка липко долонею.
— «Виготовлено з кращих сортів винограду»… А що тобі більше — модерн чи класика?..
— Не знаю. Не думала якось.
— Ді Джей Бобо?
— Чому б ні?..
Бокал пальцями. Слизькими… Сидить навпроти — наче так і треба. Усвідомити раптом свої губи… — вологі зсередини, жорстко-сухі зовні.
— А «Пінк Флойд»?
— Що це таке?
— Так… А назва «Бітлз» тобі щось говорить?
— Говорить.
Потрапити раптом в її прохолодно-блакитне. Сприйняти піднебінням нудно-солодке вина. Поставити бокал, покласти лікті на стіл… — відчути щось лоскотно-холодне губами… — нігті великих пальців.
— Але не подобається?
— Чому? Подобається… Олегу. Годі допитів.
Згоден.
— Слухай, ми з тобою на брундершафт випили, а не поцілувалися. А так не годиться…
Волосинки над верхньою губою.
Розпрямити коліна!.. — стілець верескливо під… — у коридорі?.. — тихо.
— Ти вже не збираєшся нікуди їхати? — зубки.
Волосся трішки збилося…
— Буде видно.
— А то мені ще треба визначитися з кандидатурою.
— Так важко?..
Відір-вати тіло від столу, — й кроком, другим його… — аркуші паперу, машинка… понуро-блискуче шафи… — й куди?… — до вікна.
Навіщо її проминув?..
Сіре віконного скла… прохолодне зелені… — повернути голову. Ключиці з-під футболки, гострі горбики грудей… — давай уже швидше!
Пі-дій-ти до столу, присі-істи навчіпки… — й сприйняти обличчям теплий видих з-від її губів. Напівпрозорі волосинки над верхньою.
— А я знайшов.
Й рукою у-ув волосся?.. — шия… мочки вушок…
— Олегу… — видихом.
Шорстка шкіра чужого обличчя… губами… — й далі… далі… — губи. Прохолодні.
— Олегу.
Права рука у волоссі, ліва на плечі… мочками пальців м’яке футболки… — й лоскотне волосся щокою… — й очима: брудний, подряпаний край ніжки стола… зіжмаканий папірець на підлозі…
І ногу нам-муляло.
Незручно дуже… — присівши й вигнувшись уперед… — як би його?.. — випрямитися.
— Зрозуміло… — собою щось. — Що ви в таких випадках кажете? «Олегу, навіщо?» чи «Олегу, ми ще недостатньо знайомі»?
— Не мели дурниць.
Розіпря-я-я-ямити! — коліна.
Волосся знизу, — затемнене в коріннях. Фарбована.
Своїм тілом кудись… — на стілець.
Обличчя з-від волосся, — випукле чоло… трохи кирпатий ніс… — чомусь саме таке обличчя… чомусь саме ця дівчина… Губи червоним по краях… і рожевим усередині… — помаду з’їла? — очі… — прозоро-блакитні… — що ж там? у глибині?.. — темно-сині риски на шерехато-сірому дні… роговиць… — все проглядається, як дно озера під прозорою водою, — й нічого там більш нема?.. — на дінці?.. — вологе поблиску… — зараз заплаче?
Та ні, вона не до кінця розуміє, що тут діється.
Чи заплаче?..
— А тут у тебе… — її рука, тонко й гнучко, спроквола… — й стрімко! — в кипу паперів на тумбочці. — Це треба підготувати до друку? — поблиски в очах.
Хто там буде плакати.
— Або викинути в корзину, — звестися на ноги. — Пішли?..
— Куди? — зубки.
— Як це, куди?.. Кави десь вип’ємо, погуляємо. Чи морозива…
Сумку на плече.
Вона?.. — з-від стільця легко, — та все одно, на вулицю, так на вулицю, — й відчуттям дівочого тіла поруч.
Дол-лонями, — за плечі, — й до себе.
Зараз!
Тіло, з ніг до голови, — й щось губами їй в волосся, будь що… — «Олегу, не…» — не зважати. Руку під футболку, кінчиками пальців жорткий край ліфчика… — лункі кроки в коридорі — пальцями пружно-м’яке грудей й внутрішнім долоні, — тверде сосків. Це можна, це зараз можна! — пальцями іншої руки відчути м’яке шкіри ніг… — звільнити руку з-під футболки… — туди? — це можна?.. — ніжне тканини… трусиків… — ключ у сусідньому кабінеті: клац-клац.
— Олегу… — звіддаля. — Я тебе прошу.
Виринути з себе: запаволочено-блакитне… сіре очей… — очами, — й щось вологе… — пальцями.
Треба ж. Стою, притиснувшись до незнайомої дівчини, однією рукою обнімаю її за спину, а другу засунув у трусики. Сонце палить у вічі. Шафа. Дверцята привідкриті. Затиснути б чимось. Папірцем би якимось…
Якось його… — ру-ку звідти.
Вона?..
А нічого… — футболку поправити… спідничку… — трішечки догори, навшпиньки… — на мить світле трусиків. Я був там.
Дивно.
Сумочка — косметичка — дзеркальце — губна помада.
Не образилася? — ні.
Доторкнутися до її руки вище ліктя.
— Обережно… — не віднімаючи помаду від губів.
Руку з помадою поволі осторонь.
Тілом до себе.
— Навіщо тобі фарбуватися? Ти й без того гарна.
* * *
Опинитися в її блакитному, — усміхнутися, спокійно й ніжно, — відчуваючи, що це вже не та знервовано-непевна посмішка, що раніше, — її очі вмить збільшуються, блакитно оточують з усіх боків, — й поглинають, — вона все зрозуміла й стала спокійною і серйозною, як належить жінці… у відповідний момент гідно прийняти закладену природою несвободу… — а ви спостерігаєте, братики мої розумні? — спостерігайте, спостерігайте, що ж я вдію, не прожену ж вас, якби й хотів… — я розумію, що не хить вами керує, а нау-ко-вий інтерес, тож прошу: в жарко-вологому просторі свої руки їй на талію й вище, й футболку ними догори, — вона зводить руки — завчено, врівноважено й точно, — звільняється від футболки й стряхує волоссям — воно влаштовується на плечах, як належить, — а свої руки вже за спиною й розкривають блискавку на спідничці, — й на стегнах у прагненні опустити ослаблену спідничку донизу, — але її руки завченим поглядом кудись убік переборюють її догори… — й усвідомлення родимки на плечі й блискуче-білих шлейок ліфчика, — й усе немов за склом — видно в найдрібніших деталях, але не доторкнешся, — хоча доторкнутися можна до всього… — й усе діє, відчуває, сприймає… — весь сповнений бажанням, й, здається, якщо порізати пальця, то з нього бризне не кров, а сперма, — але не твоя, а чужа, якоїсь іншої людини, — й той, інший, цілує її родимку, губи, шию… — затиснений у непохитні межі відповідної поведінки, — знімає їй ліфчика й трусики, й пестить її, й бачить голою, — але не відчуває того, що вона насправді є голою, — вона немов би одягнена в свою наготу, — хоче розтягнути все надовше, але водночас скінчити якнайшвидше… — й відчуває невимовну тугу… — а босі ноги шаркають по запиленій підлозі… в піщинках і обламках сірників… — й стілець рипить на весь світ, й коліно впирається в м’яку й липку його спинку, й голова губиться в запаморочливо-гарячому її волосся, губ, грудей… — так! — і на мить виринає її посіріле обличчя й напіввідкриті, в помертвілому поблискові, очі, й хочеться ще трішечки зачекати, але… — так! так! — зачекати… утриматися… — й усе далеко й ураз близько… — й так! так! так! так!.. — й чомусь прикро… — й відірватися обличчям від її обличчя й відчути, як крапля поту падає їй на заплющене віко… сіру помертвілу маску… — й сонце, сонце… — лежати голим та спітнілим на такій же голій і спітнілій дівчині… — яку, власне, й не знаю зовсім… — ідіотизм.
* * *
Хто ж там ходить по коридору?.. — всі вони давно вже мали… вибратися звідси… — для прибиральниці ще рано… — редактор?.. — дрібненько-гостре мереживо датчика пожежної сигналізації… серед випрасуваного рівно-білого… простирадла стелі… — ходить по коридору, зазирає в кабінети, щоб у понеділок на планірці… вставити всім, що в п’ятницю після обіду… майже нікого на роботі… — горбик датчика мереживом… — й розмитою плямою… — спокійно.
А точно замкнув двері на замок?..
Та замкнув, замкнув…
Чи ні?..
Зараз двері настіж — й окуляри на видовженому обличчі. Й сиве волосся, гладко зачесане назад…
Та замкнув! — що, забув, як замикав?..
— Дихай.
Просунутися, звільняючи руку.
— Чого не дихаєш? — звідкись з-за волосся. — Дихай.
Видихнути повітря.
Паскудник.
— Не втримався трохи, — вимовити в її жарко-вологе волосся збоку. Лоскотна волосинка в роті… — язиком її… зубами… — й очами: шафа… скляні дверцята… друкарська машинка в тьмяно-скляному відблиску… на тлі книжок… — У тебе період, як?.. Безпечний?..
Й т-трохи т-т-тілом… — верескливим р-рипом стільця з-під заду й тепло-липке шкірзамінника ліктем… — й заважке чужої… світловолосої голови грудьми.
— Дай мені трішки спокою… — голосом з-за волосся.
Посічене горбика датчика, рівне стелі… стіни… — округле годинника. Гострі стрілки, — клац! — за чверть шоста.
Щось воно… треба було… — до Валентини зайти. О шостій…
Випукле дверної рами… — та ну!.. — пласке дверей… прямокутно-металеве замка… — н-ну не зайшов, Валентино Григорівно, не зміг!.. — випнуте ключа… обвисле кружальце номерка… — що ви хочете від мене?! — кружальце, й зараз воно… легко… — у-убік, — й двері, — на-а-астіж! — й величезні блискуче-темні очі в прохолодній напівтемряві коридора.
Р-р-рипом! — своє т-тіло в стілець, — спина… розсип родимок… — «О-о-ой!..» — з-за волосся… — відл-липнути задом й ступ-пнями в теплий пил підлоги, — звес-тися на ноги, — й ув пил ступнями, в пил!..
Ви-и-идовжити руку, — па-альцями до ручки, — й долонею… — сіп! — та зачинено!
Що, забув, як зачиняв?!.
Затхло-тепла фарба дверей… — прохолода металевої ручки… долонею… — то Петрович був з промисловости. Вічно сидить тут, поки не лусне. Зайти до нього в понеділок, прозондувати. Чув, не чув… — хі-хі, ха-ха, — та не закладе.
Й утямити враз: там вона, за спиною, гола. Та ж дівчина, що була легко-блакитно… й назавжди… — розвіювалася в сутінку коридора. А зараз гола лежить на стільцях. Можна озирнутися й переконатися в цьому. Відсіпнути руку. Потерти пальці об пальці.
Озирнутися.
Так, лежить. Гола. Розсип родимок на спині. Випнуті хребці… — один за одним пунктирною пологою лінією від шиї — й до поперека. Сідниці, дві безформні половинки, розділені складкою, — й уперті волосинки на ногах.
Наталка голою виглядає краще. Чиста, доглянута шкіра, широкі стегна… повні груди… — й ніколи не забуває, що поруч із чоловіком. Ні до, ні під час, ні після…
І що тепер з нею робити?..
Поволі назад себе… кроком, другим… — й на краєшок стільця задом, — прил-липнути.
Одне можна сказати точно — вона не мавка. У справжньої мавки не було шкіри на спині. Ні з родимками, ні без… Спереду все чудово, гарненька така й охайненька, але варто повернутися спиною… чи зняти футболку… — проглядалися нутрощі.
Жовтогаряче плями світла на столі… втихомирене аркушів паперу… — випнуте клавіш друкарської машинки… — «Здрастуйте, я ваша біла гарячка!» — так і не дописав. Затамувати подих. Прозоро-синє небо в чотирикутнику віконної рами. Обривок синього неба в розривах між кронами сосен… Відчайдушне щебетання птахів довкруг… гостре яглиці ліктем… — й несамовито-темні… невидячі очі. Що немов-би вишарувалися з-від жовтогарячих і темнобурих плям на стовбурах сосен, — спрямовані в того, хто напівлежить за скатіркою… впершись ліктем у гостре яглиці… — невже не допишу?.. — прикро.
От якби вона зникла, розвіялася, наче й не було її ніколи!..
— Ляж.
Розіпрямити спину. Червоно-білий прямокутник пачки цигарок манливо край столу. Па-альцями туди… поволі відл-л-липаючи задом… — гаразд. Вирячені очі. Петро. Кинувся до Миколи, зірвав у нього з-за поясу ножа… й став розмахувати ним… — слизьке целофанової обгортки… — пачки цигарок. Тепле пластмасової ручки ножа… — вирячені очі… кров… — «Якщо такий дурний, то бий…» — зелена трава, щебетання птахів… але вже інакші… — й своє тіло, начебто не своє… — ось воно, моє тіло. Волохаті груди, задовгі кістляві руки… випнуте колін… — й раптом звідкись, — гнучке руки! — що пружно його, тіло, — назад, ув л-липке стільця.
Ясно-сині очі згори.
— Зробити тебе гарним?
Дитина.
— Ти повинен бути хлопчиком гарним, — червоні нігті. Задушливо-гаряче волосся. М’яке грудей… — своїми грудьми.
Придбання таке. Був вільною людиною, а тепер маю таке придбання.
Дівчина-дитина, яка наклала на себе руки… Взагалі, рано загинула… — й чого зразу «нутрощі»? В «Лісовій пісні» жодні нутрощі на спині в мавки не пролядалися… Інакше як дриснув би Лукаш від неї!.. Біг би по лісі й руками розмахував…
Щока! Боляче!..
— По-тер-пи… — язичком губи. — Куди годиться, щоб такий вугор… А ти у нас ще…
— Що значить, «ще»?..
— Будеш заважати, довше доведеться терпіти.
— Терплю, що ж удієш. Любиш кататися…
Зацікавлено-блакитне… — прямодушне й владне. Мавка, — сама, що не є, мавка. Такі вони, виявляється. Не залоскочують нікого. Полюбляють вичавлювати вугрі на суворих чоловічих обличчях.
І не соромно їй сидіти голою перед, власне, незнайомим чоловіком?
Б-боляче!
— Послухай, люба, — мовити, — може перенесемо цю процедуру?
— Тер… — язичком, — пи.
Блакитне очей, — спалахом! — й долоня: у-ляск!
— Моє!..
Зарожевіле щічок… самозаглиблене очей… — шум машин з вікна.
Така от дівчинка… самодостатня…
— А яка у нас мускулатура? — пальці шкірою руки. — Слабенька у нас мускулатура. Підкачати треба.
— Розкажи щось, — мовити.
— А що?..
— Ну, що?.. Все. Є в тебе хто?.. — о-очі? — Та ні, я в тому розумінні… З батьками живеш?..
— З бабусею.
— Тебе на бабусю спихнули?..
— Не зовсім… Є бра-ат! — ляск. — Але він служить, офіцер, — ляск, ляск. — Танкі-іст. Що тобі ще розказати?
— А брат старший, молодший?.. Ой, дурницю зліпив. Ясно, що старший. Тобі ж мабуть років…
— Не хвилюйся. Повнолітня.
Прохолодно-синє очей.
— Я не хвилююся.
Порухом плеча й ліктя звільнитися від її пальців, — й розпрямитися, упершись ступнями в гостренький пил підлоги.
Щось надто швидко вона мені віддалася.
Клац!
Округле годинника… — за сім хвилин шоста.
Валентина… У себе в кабінеті… чекає… — проказати зараз: «Я на хвилинку», — тихенько замкнути двері, — самому ж у туалет, вмитися, зачесатися, — й до неї в кабінет. Узнати, що хотіла, — й назад…
Г-ге!..
Надовго там можна лишитися… — Валентина: «Славинський, бігом! Машина чекає!» — а їй щось: бе-е, ме-е, Валентино Григорівно… до себе в кабінет… відімкнути…
— Чого смієшся?.. Розкажи. Посміємося разом.
Весело тобі буде… Усі вихідні, вважай, просидіти тут… під замком… — труси замерло на стільці. Підхопити їх пальцями, — й, переступаючи з ноги на ногу, взятися одягати.
— Я тебе чимось образила?
Чогось би випити… — тільки вино. Пальцями до пляшки… — теплої й липкої. Плеснути в бокал. То в неї був хтось мускулястий, а це підвернувся… хирлявий трохи… — а був би на моєму місці Василь чи Ігор… чи Семен… — точно так би вичавлювала вугрі на щоці.
— Чим ти мене можеш образити?..
Без трьох хвилин… — н-ну?.. — що, «ну»?! — знаю, що Валентина, хоче від мене! Поговорити щодо масонських відсотків й такого іншого!.. Обговорити весь комплес питань, пов’язаних з моєю подальшою долею в редакції…
Ковт-нути.
Гостро-солодке вина, — крізь губи й горло, — в шлунок, — і звідти мерехтливим, — в голову.
З-від затишного… солодко-теплого… в собі… — спалахом багря-яне ся-я-яйво!.. — ви-и-ікривлено-червоне!.. — неприйнятне, як пісок по склу! як скр-р-регіт зубів! — захотів її здобути, цю дівчину, — й здобув, — джин виконав бажання.
К-лац!
Засохлі чаїнки в брудатній плямі на телефонному столику.
Задовго вже до неї спиною.
Ногами… плеча-ами, — розвернутися. Ось вона. На стільчику, охопивши руками ноги. Розчервоніла. Негарна.
— До тебе важко звикнути, — сухі губи. — Було одне обличчя, тепер інше.
Родимки. Вузькі плечі… Гостренькі конуси грудей… — жалюгідно врізнобіч.
«Стирчать у різні боки, як у свиноматки…»
Блискуче-сині очі… — прозорі й чисті. Наче скляні. Як у ляльки.
Бли-искучі… — зараз заплаче?..
— Ти чого?.. — промовити.
Долонями… — її за плечі. Пальцями… — тендітне округло-маленьких плечей. Губами?.. — солоне губів.
Узяв образив маленьку дівчинку.
— Ну, чого ти?.. — вимовити в жарко-вологе волосся. — Усе чудово. Хочеш, видави ще одного вугря…
Шкіра щоки… — судомним усмішки ледь.
— Ти завтра вільна? Поїхали кудись, в Гідропарк, наприклад?..
Гарячим порухом… — так.
— Хочеш, я поїду з тобою в Снігурівку?
Бокали гаряче-червоним вина.
— А не злякаєшся?
У своєму менше.
— Я не ляклива.
Узяти її бокал, — і перелити трохи, — в свій.
— Сьогодні ж злякалася. Коли Ігор на Василя…
Подати їй.
— Що там лякатися? — поблиском у блакитному. — Вони прийшли в редакцію, щоб розв’язатися. Дякую, Олегу. Чоловіки! Одне одному не можуть дати по пиці, якщо дуже хочеться. Спочатку треба гарно випити, а потім ще годину ходити довкруг одного… І тобі, Олегу, не раджу.
Вино… гаряча кров… — перехопити її блакитне, — знову прохолодне… чуже… — й жорстке скла пальцями.
— Пити не раджу. П’єш, а потім народжуються нездорові діти. А щоб уже напевне було, вони Семена з собою взяли. Як каталізатор.
— Ти з ним знайома?..
Прозоре й тверде скла… — важко-червоне вина на дні. Й по боках, згори-донизу, — засохлі цівочки.
Вона не практикантка.
— Познайомилися.
Яка ж вона практикантка? Сесія зараз в універі!.. А практикантки восени бувають…
— Люба, я не люблю, коли з мене дурника роблять.
— А хто любить?..
Широкі чорні зіниці… округлі роговиці очей, затемнені по краю… жорстко-сині радіальні прожилки… — незворушні.
— Гаразд… — промовити. — Будемо вдягатися.
— Вдягайся, потім роздягайся…
Давай, люба, я тебе роздягнув, — допоможу й одягнутися.
