13.
— Так хочеться на море!
Рівні квадрати виспрагло-сірих бетонних плит, — уперта чіпка трава між тріщинами, — й сухий вітер з-від долу! — вдихом в обличчя, — пил.
Чужі пальці шкірою руки — вище ліктя.
— У чому проблема?.. Усе літо попереду… Здаси сесію й поїдеш.
Ква-квадрати плит, — посіріла трава газону, — важкі прохолодно-темні гілки дерев у сквері, — обривок випаленого сонцем неба, — й обличчя. Пожовкле й нерухоме, наче з воску. З неначе навмисне окресленими характерними рисами: здійнятою верхньою губою, трохи кирпатим носом і випуклим чолом з розсипом тривких прищиків.
— Скільки в тебе екзаменів?..
Й очі, — вицвілі, ніби вже й не блакитні, а якісь сірі… — ну?.. — чотири чи п’ять? А заліків скільки? Близько восьми?..
Злиплі в туші вії.
— Три роки вже не була на морі.
Гаразд.
Тут у нас, — обе-реж-но, — сходи донизу.
Ну все, з видавництва вийшли, ні з ким не здибалися, слава Богу, тепер би подалі звідси…
— Знаєш, на Кавказі, Гутаута… — її голос збоку. — Там є така річка Псоу… І вино «Псоу», ум-м-м, яке вино…
Знервований шум проспекта, — й будівля видавничого корпусу над головою, — прискіпливо й пильно… — мимоволі озирнутися: ряди вікон-вікон…
— Поїхали туди?..
Четвертий поверх… п’ятий… — щось у редакції? тримає?..
— Це в Абхазії, якщо не помиляюся? — сказати. — Ти хоч уявляєш, що там зараз робиться?..
— Уже ж не стріляють.
Щось забув?..
Утямити, як ноги втискують липкі ступні в спрагло-тверде бетону.
— І грузинська віза в тебе мається? Чи абхазька? Сам не знаю, яка… Російська… То то що в тебе з Семеном?
— У смислі?..
Голову ш-шиєю вбік.
— Що, в смислі?.. — проказати в сірі, наче захисного кольору, очі. — Ти ж його знаєш, так же? Тільки не треба мені зараз впарювати, що ви лиш сьогодні познайомилися! Ви давно вже знайомі, й гарно!..
— Якщо знаєш, навіщо запитуєш?..
І там, у дзеркалі зіниць, вирізнити враз… — бліду пляму обличчя з розкиданими темними прогалинами очей і рота, — відображення самого себе.
— Послухай, Олю… Якщо ти отак уперто не хочеш відповідати, то я починаю думати найгірше.
Відродженим поблиском, — з-від глибини очних яблук, — на поверхню, в зіниці.
— Заспокойся! — білі зубки. — У чорній месі участь не брали. Немовлят у жертву не приносили.
— А переспали?..
— Хіба це найгірше з того, що може бути?
Ну, нехай так.
Лет іт бі, дівчинко. Лети собі. Прощавай.
Ногами в бетон алейки, ногами… — вздовж стіни видавничого корпусу, й до рогу, — за яким має відкритися автостостоянка, де вони зазвичай… Валентина Григорівна, Ільченко… Наталка… — не так одразу ж, буває, й їдуть… — півгодини можуть стояти й теревенити.
Відчути, як її пальці знову ковзнули шкірою руки… — й с-стиснули лікоть.
— Олегу.
Машини й машини на стоянці… Ти, дівчинко, того… — руку відпусти, будь ласка.
— Який ти злий. А він добрий. Дав мені колись дві цигарки.
Ряди-ряди машин… — ні. Нема нікого.
Перепрошую?..
— Дав мені дві цигарки. Семен.
— На дискотеці?..
— Та ні…
— Ти ж не палиш.
— Палити!.. Яка гидота. Не палю й тобі не раджу. Подружка в мене, Тетяна, та ховається від мами на балконі й сма-алить, смалить…
Асфальт алейки, трава на узбіччі… — її долоня? — настирливо й відчайдушно, — пружно шкірою руки … — й у-ув’юрк! — в рукав теніски.
— Що, на зоні строк мотали?.. — промовити. — Так вони ж окремо — жіночі й чоловічі колонії. Чи він, того, через загорожу перекинув?.. Бетонну з колючим дротом… Божевільня…
— …тут у бухгалтерії папірці перекладає, й кожні десять хвилин перекур, і як же вона втомлюється, як у неї вічно болить голова, як вона нікого не хоче бачити…
Пошерхло-тепле долоні.
— Дурдом.
— …зранку прийде, приготує Тетянці поїсти, і не просто, а щось таке особливе, прибере в квартирі, випрасує білизну, і мама для Тетянки по-га-на, вона її не розуміє, вона їй набридає, вона неохайна, вона викачує з неї енергію, знаєш, Олежику, може годинами сидіти на телефоні й скиглити, все їй не так, всі її не розуміють, а вона дуже втомлюється, її організм біоенергетично виснажений, у неї всі, хто тільки може, викачують енергію, вона навіть піднятися з ліжка не може, щоб зварити собі каву, тому каву для неї варить мама, і мені все це треба…
Направо.
— …вже вуші болять, перекладаю слухавку з одного вуха до другого, на кухні горять котлети, кажу їй — почекай хвилинку, піду переверну, повертаюся в коридор, дивлюся — лежить слухавка, мене аж холод пробирає, коли її бачу, беру її, як… ну, не знаю, як що… — а звідти: «Де ти ходиш? Скільки можна чекати?..» — й пішло-поїхало…
Алейка попереду. Трава. Розлогі дерева… — а той п’яний на лавочці — точно, що Славик.
— Ти для неї теж погана?
— Аякже! Не хочу познайомити зі своїм братом. Сергій їй треба… Ніколи не бачила, а тут… І є ж у неї той, Вовчик! Уявляю, що вона тільки наговорює йому на мене. І Вовчик теж поганий. Десь їздить, а вона нудьгує…
Славик.
— …разом на море, в Гудауту. Якось сиділи в ресторанчику на терасі, пили вино, «Псоу» називається… — окуляри злізли на ніс… — геп! — ліктем на коліно, — …виходимо на вулицю, вечір такий, поруч море і собаки… — піджак десь вимазав у штукатурці, — …а Вовчик подивився на них і каже: «Як тут багато псоу-у-у…» Ми сміялися, ледь не попадали…
— Зачекай.
Звільнитися від її руки… — й ногами! ногами! — до лавочки.
— Славику! — порожні очі з-за окулярів. За рукав піджака його… — чіпке коріння з-під трави, шерехата кора стовбура… тріщини в асфальті алейки… целофановий пакетик…
— Гей наливаймо повнії чари! — здригнутися. — Щоб через вінця лилося, щоб наша доля нас не цуралась… — дослухати до кінця строфи, — щоб краще на сві-і-і-ті…
— Його тут не можна залишати… — нею.
— Жило-о-ося!!
— Знаю.
— А я-я думаю, куди вони поділися? — піногубами. — Не могли ж вони нікуди подітися…
— Коли ти встиг?.. — тихо йому.
За рукав піджака… — тріп! тріп! — еге ж, відтріпаєш. Та сядь спокійно! — п-плечі!.. — пов’яжуть. Метро? Тролейбус? Назад у редакцію, хай відіспиться? Таксі?.. — таксі.
Та не с-сіпайся ти!
— Що я вам скажу, любі мої, — веселі окуляри. — Я вас люблю! Обох! Ідемте, вип’ємо!..
Славику, друже, тобі ніхто нічого не зобов’язаний!
— Доведеться з ним залишитися, — вимовити в блакитно-сіре, знову стороннє, очей. — Сама дійдеш до тролейбусної зупинки?..
Випуклі… замерлі очі… — що сталося, Олю?..
Ну, нажерся… — тобі яке діло? Ви ж познайомилися лиш… сьогодні вранці…
Чи ні?..
— Чого ти на мене так дивишся, Олегу?
— Звичайно собі дивлюся.
— Завтра потелефонуєш?
— Ясна річ.
— Тоді до завтра?..
— До завтра.
Легке світле волосся… футболка, чорне з білим… джинсова спідничка… — алейкою. Телефон забув спитати. Покликати, наздогнати?
Ні.
Щось він уже не співає. Сидить на лавочці. Спить.
* * *
Сісти поруч. Поправити йому краватку. Дістати цигарку, запалити: двадцять хвилин на сьому.
Алейка попереду в кронах дерев, як у тунелі.
«Ана гаваріт, што у мєня єсть такіє нєдастаткі…» — щокою хвилі хрипко-чоловічого. Туди себе поглядом… — бабуся? — колючі темно-карі очі. Валізи на асфальті… — «…ва-пєрвих, крівиє пєрєдніє зуби, вот відіш, ва-втарих, заусєніци на нагтях…» — поглядом себе далі: двоє молодиків. Пляшки пива в руках. Й хвилею: «Но я нє імпотєнт, і ета, знаєш, усьо аправдиваєт…» — у бабусі купували пиво. Відчайдушно-кара туга за життям серед зморшок на обличчі… — «Мушка! Мушка! Йди сюда!..» — а то її собачка? — темні бусинки очей серед пасом рудої шерстки… — «Хотєла пойті туда уборщицей в парк, но я ж нє знала, шо там туалєт єсть…» — що, псино? Живеш у цьому світі, й усе розумієш. Ну, йди звідси. Гуляй.
Важкі стовбури дерев… вижохлий асфальт… людські ноги… спини… — й он вона. Біля газетного кіоска. Характерним рухом — ногу трішки вбік. І руку за руку. Навмисне затрималася, щоб дати мені ще змогу підійти.
«Мушка, ф-фу! Какая бєзабразная дєвочка!..»
Цівочка диму… — звідкись знизу, з-від цигарки, що овисла в нечутних пальцях… — звести руку догори. Затягнутися.
Надто багато недомовок, Олю, — вижевріле цигарки перед очима. Славик, Семен… Практикатка, не практикантка… Було в тебе з кимось… не було… — п-пальці?.. — підступне жевринки! — ні-нігтем недопалка! — напівко-о-олом у повітрі, — й на асфальт. Полежить трохи, й згасне.
Сонце десь високо в рухливих розривах зелені, — потужними аритмічними поштовхами, під тиском яких тіло розм’якшується на твердих дошках лавочки.
Теплий вітер в обличчя.
Кленовий вертольотик мерехтливо в повітрі… — поле-ле-ле-ле-ле-летів! — на тлі тремтливого чіпкого листя… ясно-блакитного обривка неба між кронами… — й донизу, до шерехатого асфальту доріжки.
А все ж таки, я.
Вони перед нею стрибали, руки їй цілували, — а все ж таки, я!
Я!..
Відчути, як тіло розповзається на твердому й теплому тлі дерева, заповнюючи щілини між дошками… — втомився.
Допомагаєте мені потихеньку, шановні браття?.. Захотів її здобути, — будь ласка. Захотів, щоб зникла, розвіялася… — без проблем.
Вітер… — жорстким поштовхом!
А як віддячуватимеш?
Вимогливо-карі очі бабусі. Дерева, дерева… трава…
Перепрошую.
За виконані бажання треба віддячувати.
Дякую.
Цього замало. Віддячувати треба відповідними вчинками.
Богу достатньо — подякувати.
Е-е, Олежику, заволодіти жінкою, — такого в Бога не просять. Такого просять у когось іншого.
Я збожеволів.
Зібрати свідомістю тіло, — наче тісто пальцями зі столу, — й кинути його ногами! ногами в асфальт!.. — й обличчям ув сухий вітер.
Гу-гу-гу! Га-га-га! Ги-ги-ги! Вля-я-я-япався!..
Каре очей попереду, здригаючись і збільшуючись з кожним кроком, — що, бабусю?! — та не лякайтеся, не міліціонер я й не рекетир… — пляшку пива.
Сам наляканий.
Скільки?.. — однак! — та давайте. Того життя… — дві давайте. Навіть три.
Холодно-слизьке пляшок долонями, — й гостро-металеве пробок внутрішнім боком пальців, — Славик?.. — серед втихомирено-теплої лавочки… — спить.
Своє тіло поволі назад… м’якими кросівками в пошерхле асфальту… — спиною й задом у тверде дерева, — й пляшки поруч, — дзенькотом! — просив, не просив!.. — у кого просив? що просив?!. — трапилася дівчина, перепихнулися, — й усього! Ось він, світ довкруг! Ось вони, люди!.. — хто й ув що вляпався?!
Намацати пляшку й до рота її, — відчути металеве пробки кутнім зубом. Згадаєш цю хвилину в кріслі стомат-толога. Виплюнути кришку.
Димок з горловини. Ковтнути.
Шановні браття! Чуєте мене?.. Не знаю, чи справді ви тут наді мною, чи це я вже я сам потроху… з’їжджаю з ґлузду… — але в одному я впевнений. Я на цій Землі не просто так. Хтось мене сюди привів, веде мене, виховує… — тож є кому й захистити. Утямили? А не те, що… кому заманеться, буде мене тут… — увібрати в себе вітер, — з-від трави, — в обличчя.
Пляшку на асфальт.
Гадаєте, мене так легко пхнути?.. Маленький такий, бігає десь… унизу… — пальцем його, — тиць! — він і впав. Ні-і, не все так просто… Легко мені зараз підійти, й отого он хлопчика… на майданчику… — скривдити. Й хлопчик мені аж ніяк нічим не відповість. Але вийде його батько… — ви от що. Не наривайтеся.
Травинки газону за бровкою тротуару… — що вищі, що нижчі… подихами вітру в один бік, в інший… — й однаково рівні поодаль… в одному газоні… — світло-зеленому на сонці, темно-зеленому в тіні…
Господь мене любить.
«…когда придьош с работи задолбаний, нє начінаєт піліть, што нє туда паставіл ботінки…» — це в якого з них «крівиє пєредніє зуби»?.. — вдивитися. Зуби, як зуби. Широкі, білі. Все гаразд. Від усіх відкараскався… нікому нічого не зобов’язаний… — Валентина? Ну, не зайшов… Редактор? А що редактор?.. Сказав, «пошлю когось іншого», але папірця, де «все записане», не відібрав… — у випадку чого, можна буде і так сказати, і так… Пояснити, чому не поїхав, і, навпаки, чому приїхав… в Андріївську церкву на тринадцяту годину… приперся… — «…єрунда. Єслі нармальна єй ночью вставіл, то ана тєбє нє вставіт дньом…» — та все воно ще вилами по воді писане… — пронизливо-темні очі. Бабуся.
Чого дивишся на мене? — очами Валентини Григорівни… Праслов’янської богині, якій не дали, чого хотіла… — ти візьми й справді якось не поклади їй руку на коліно! Теж мені, блін, Казанова, — кулею вилетиш з кабінету!.. А, може, й не вилетиш… — що й того гірше. Гля-я-яне на тебе… знизу догори… — жіночка… мила й тендітна… — й вовік не вирвешся з тих очей. Будеш за нею ноги волочити… І дозволу на все питати… що писати, з ким спати… — не зайшов, і чудово.
Від них, богинь, краще триматися подалі. Незалежно від того, добра вона, чи зла… Берегиня, Купава чи Мара… чи Лада… — до нас, смертних, у них ставлення одне — використати за потребою, погратися — й викинути. Й шукати когось іншого…
Пляшку з асфальта, — ковтнути.
Чудовий вечір перед вихідними. На зламі весни в літо… Коли вже не пацан, і ще не старий хрін… Коли голова вже варить, а тіло ще вкалує… — і коли все, чого не побажаєш, все отримуєш… — наче так тому й треба.
«Абсалютна сагласєн! Пашлі випьєм по сто грам в ларьке, штоб стаял і дєньгі билі…» — ну що, Славику? Будеш тепер знати, що горілка в спеку — річ небезпечна.
Слово від тебе почую, що я десь там коли нажерся…
Вди-и-и… — видих!-нути повітря.
Гаразд.
Підіб’ємо підсумки?
Гарно попрацював на тижні… — здав близько півтори тисячі рядків. Три матеріали з парламенту в номер… аналітичний про Крим… «Оборона Севастополя»… про розділ соціал-демократичної партії… — «хоч і не 1903 рік». І все в номер, все з коліс… — а-а! — ще Деміївка була… в четвер… — два перехресні інтерв’ю з головою райради й представником президента в районі. Про те, чи приживається нова форма владарювання… — підставив їх трохи. З кожним говорив окремо, а звів усе разом… — й вийшло так, наче вони сперечаються… гризуться за повноваження… — ну й хрін з ними. Мені, шановні керівники Деміївського району, плювати на те, зіпсував я ваші особисті стосунки чи, може, комусь створив проблеми… — за великим рахунком, плювати мені й на можливі власні проблеми. Мені головне, щоб люди прочитали й зрозуміли, що то за фіґня така — інститут представників президента на місцях. Щоби хоч трохи, хоч би в когось прояснилося, що, взагалі, зараз діється в Україні. А то ми, крім прем’єра, й бачити більш нічого не бачимо. Звалити його!.. Й буде всім велике щастя… Наче не все одно, яке прізвище має бовванчик, якого поставили нагорі, щоб гарно було видно, на кому злість зривати… У нього що, є повноваження для впровадження власної економічної політики, чи, може, його правляча коаліція призначила, й він провадить узгоджену програму дій і відповідає за її виконання?.. — ні хріна ж цього нема. Призначили, рік попрацював, обхаяли, зняли, призначили іншого… У той час, як у державі відбуваються важливі процеси, повним ходом іде приватизація… — й ніхто ж ні чи-чирк!.. Йде перерозподіл власности й влади… — затягнутися. Президент перетягує ковдру на себе, — й прапор йому в руки! Краще вже один президент, якого знаємо, ніж сотні невідомо яких президентиків з парламентами в кожному районі… Поскаржаться на мене з Деміївки, нехай, — напишу спростування. Що кореспондент, мовляв, довільно використав зібраний матеріал… зманіпулював там… підтасував… — можу навіть додати, що на нього, О.Славинського, накладено адмінстягнення. Воно, шановні браття, не страшно… престижно навіть отримати стягнення за діло… — тим більше, коли можеш пояснити, що пішов на те свідомо… — гірше, коли ти діла не робиш… Коли щось переплутав, чи забув… Чи три тижні канючиш матеріал… якусь «Білу гарячку»…
Запалити.
Відчути щось стороннє… важке плечем… — Славикову голову.
Ти того, герою, ти до мене не тулися. Прямо сиди й упирайся в асфальт! — порожніми очами, як милицею.
Просрав свого ножика?.. — сам його, са-ам тому в руки віддав. І сидиш тепер п’яний… на лавочці… — на пеньку. Й чого це, до речі, я став співставляти себе з Петром, а не з Миколою?.. Це хто, я — невдаха?.. Гарний мені невдаха… — он він, Петро. Поруч сидить… Ніхто ж не заважав поборотися за неї… — ану хвильку. Зараз щось скажу… — Микола тоді не сам ішов по лісі. Це ж з якого дива йому йти на гулянку самому?.. З дівчиною був. Світланою… Тією саме, про яку й згадав в останню мить… — «Хай Світлана не забуває». Йшли по лісі, сміялися… Виблискувала молочно-білими зубами й спалахувала… ясно-блакитним очей… — раптом глянь: с-сидить! На пеньку герой… пяний… — і тут між ними, Миколою й Світланою, щось сталося… розмовка… — вона розвернулася, й ку-удись… за дерева… — примарно-світлим куртки… Чи світловолосо-блакитним… чорно-білим… футболки… — звіялася. Серед брудатно-жовтих стовбурів дерев… пташиного співу… — а Микола залишився з Петром. Присів навчіпки й став вдивлятися тому в очі… й думати-гадати: а чи не було, часом, чогось між ними — Світланою й Петром?..
Було?!
Вижевріле цигарки перед очима.
Понурі окуляри… — та ні. Не було між ними нічого й бути не могло. Що запав на неї — те зрозуміле. Але не знав, як себе поводити. Загравати — якось не годилося, начальник же… Тому й так, може, занадто й для начальника: «Олю, це найголовніше в інформації, це називається «лід»…» — показався от. Начальник.
Окуляри скляним поблиском. Маячня йому, бачте, про Змієві вали. Коли я бачу, Славику, міцний пофарбований паркан, кам’яні стовпи й ковані ворота, то впевнений, що за ними не може бути занедбаної халупки! За таким парканом має здійматися ошатний двоповерховий котедж!.. Маємо таку огорожу, й за нею що?.. Напіввдикі племена по лісах та болотах?.. Щось явно не сходиться у вашій, Станіславе Івановичу, теорії, що все почалося з варягів… в десятому сторіччі… чи девятому…
Спиш? — о-окуряри. Ну, спи…
Пошерхлий асфальт доріжки… стовбури дерев… ноги, ноги… — різнобарвні сорочки… футболки… блузки… — й отам от, біля кіоска… — чужі обличчя… очі-очі… — серед яких проблиском… наче лиш ознакою… — блакитне?.. — ні.
Нема вже її. Пішла…
Сірий наліт попелу на виснаженому жевринки… — па-пальцем по цигарці! — й на асфальт.
Пішла, то пішла. В понеділок, якщо здибаємося в редакції, — привітаємося.
Густо-зелена трава газону… стовбури дерев… — й витемнілим серед них… — очі?! — невпинно-карі. Дивиться вона… бабуся… — наче з потойбіччя. З Наву… Відчути, як прохолодне щось… мерехтливе… — стало наповзати до горла й рухатися далі… до очей… — вивільнилося через очі назовні й стало розмивати обриси дерев… лавочок… — затамувати себе подихом. Стримати.
На що ж ти сподівалася, Олю? Що я стану бігати за тобою, випитувати: а що там у тебе зі Славиком чи Семеном?.. А де це він міг тобі дати дві цигарки й чому вже так тим догодив?.. Та заради Бога! Живи своїм життям…
Темні стовбури-стовбури дерев… розлогі гілки… — охайна трава газону.
Пляшку пива з-від асфальту, — підхопити п-пальцями. А я живу своїм… — ковт-нути. У давнину тут ніяких каштанів, кленів… лип… — не було й близько. Сосни та дуби. Захаращене все було… дике… Гілляччя валялося… здіймалися оголеним корінням… корчі… — звідки визирали мавки. Блискуче-темними… спраглими очима… — дерева, дерева. Ще ковтнути. Ну, в давні часи ліси такими вже й захаращеними не були. Повалені дерева просто так не валялися, все йшло в хід. Принаймні, на дрова… Місця переважно були обжитими, особливо, тут, неподалік від стольного граду… Скільки звідси до Старокиївської гори?.. — всього нічого. Пляшку на асфальт. Й справді, якщо населення прилеглої до Києва території складало близько двох мільйонів чоловік… — звідки така цифра?.. Вона, Славику, вираховується. Береться Зміїв вал, визначаються його розміри, й, отже, кубометри землі, які треба було перекидати з місця на місце… піска й глини, щоб вторувати в берму й каркас… кількість дерев, що треба спиляти… й таке інше… — й, отже, можна прикинути кількість людино-годин, необхідних для виконання всіх цих робіт. Ну й звідси виходимо на загальну кількість населення, яке мало би проживати на довкружній території… на його щільність… — звичайно, приблизно, ніхто ж не каже, щоби точно… Але зрозуміти, мова про тисячі чи про сотні тисяч, можна… Відкриєш якусь статтю з археології, й складається враження, що у нас тут в першому тисячоріччі людей жило всього нічого… Порізні стоянки по Дніпру й прилеглих річках… Ірпінь, Здвиж, Тетерів… Рокач, Буча, Липа… Віта, Стугна… Ось у болоті під Бородянкою на вивищеному бережку Здвижа виявили стоянку пеньківської культури, це середина першого тисячоріччя нашої ери. Ковтнути. За кілька кілометрів нижче за течією — ще одну. Над річкою Ірпінь — ще… Й так виходить, що всього десь пару сотень… чи тисяч чоловік в міжріччі Тетеріва-Ірпеня проживало в ті часи… Ні, Славику! Не пару сотень чи тисяч, а пару сотень тисяч!.. Інакше Зміїв вал за двадцять кілометрів під Макаровим не було б кому будувати… Це з приводу кількости. З приводу якости… так би мовити… Ну, в сенсі того, якими були наші предки… Та не дурними! Не дурними! Якщо змогли звести захисні споруди, які й за дві тисячі років не розвалилися… Ординську кінноту не пропускали, й, може, ще коли й ворожі танки не пропустять… Ще ковтнути. Як вони жили, наші предки?.. Стояла землянка в болоті на березі річки, на мотузках сушилася риба й сиділи довкруг огнища замизгані… нечесані люди… — шкребли кремнієвими, чи якими, бронзовими, шкрябачками боброві шкіри… Й раптом ґвалт! Пливуть по річці струги, причалюють до берега, вистрибують з них вої, хапають люд, тягнуть кудись… — й там людська сіра маса сновигає туди-сюди, носить оберемками… чи тачками возить землю, а наглядачі ляскають направо й наліво батогами, й осторонь сидить на коні князь, випрямивши спину, й суворо позирає на все, що діється довкруг… — це не так. Це зовсім було не так! Пляшку на асфальт. По-перше, князівська дружина наших предків, як бидло, не хапала й бог зна куди не тягнула. Історики, зокрема, візантійські, писали, що в нас була демократія й повага до особистости… Всі питання вирішувалися спільно. Тож якщо люди кудись йшли, в тому числі й на громадські роботи, то йшли по добрій волі… Й не були вони такими вже й замизганими… нечесаними… — на місці поселень археологи знаходять чимало гребінців… й такої іншої косметики… прикрас… — ноги, ноги… дерева… — кіоск. Футболка чорне з білим? Світле волосся?.. — дерева, трава… — одне слово, наші предки не були голотою. Майнове розшрування починался, але жорсткого поділу на заможних і бідних… на шляхту й холопів… як пізніше… — не було й близько. Та нема вже її, нема! Пішла!.. — якщо ти повноправний общинник… ти жив десь так… що й інші… — в такому ж будинку мешкав, тим же харчувався… в те ж одягався… Були раби, але не безправні, як в Давній Греції чи Римі, — швидше, нагадували наймитів пізніших часів… Як писав… забув, як звали історика… — рабство в наших предків було обмеженим у часі. Полонені рік чи два, чи скільки, перебували в неволі, а як закінчувався термін, їм пропонували на вибір — повернутися додому, чи стати повноправним членом общини… Заохочували наші предки до себе чужинців… Вливали чужу кров… в жилу… — дерева, ноги-ноги… — пляшка пива поруч на асфальті. Ледь ногою не зачепив. Ковтнути. Чимало про що, Славику, можна судити по археологічним знахідкам з того часу… Усе, що відносять до Черняхівської, Зарубинецької, Пеньківської… Київської археологічних культур, — все воно звідти. Любили гарно вдягнутися наші предки, Славику, зналися в прикрасах… Гордими були, заможними… красивими…
Дерева… трава, трава… — годі вдивлятися! Нема вже її! Пішла!..
Зависока травинка над бровкою, — нагну-утися й вискуб!-нити її. Донести до рота, прикусити.
Постукотіла алейкою, розвіюючи світле волосся, — й розшарувалася в деревах.
Візантійського історика Страбон звали.
Зникла.
Язиком щось г-гостро! — травинка. Виплюнути.
Повернулася до свого наву…
Чи Псевдо-Страбон?..
Блискучі скельця окулярів. Вона, Славику, тут ще з тих часів, коли повсюди був ліс… Ховалася за корчами й полювала на подорожніх, зваблювала… залоскочувала…
Псевдо-Скілак.
Давай уже, прокидайся потихеньку. Пішли звідси…
Й тепер, коли все довкруг змінилося — дуби й сосни повирубували, каштанів і лип понасаджували… вигромадилися багатоповерхові будинки… й корпуси видавництва… — й скверики між ними з’явилися… алейки… — вона продовжує тут жити. Куди ж подітися? Облаштувала лігво, — десь у бойлерній чи вентиляційній системі, чи на верхівці каштану в сквері, — й час від часу виходить на полювання… У гості до старших подруг… — Берегині, Купави, Мари… Які оселилися в редакції… — на їх мисливські угіддя. Стривай, якщо вона до Славика прийшла у відділ, він з їхніх?.. Якийсь лісовик?.. Та ну. Якщо хтось і схожий на лісовика, це Семен. Такий же нечесаний, норовливий… свавільний… Колами водить по лісі…
А Славик… — ти у нас будеш ким?.. Жорсткі волосинки вусів над блідо-рожевими губами, всохлими тонкою кірочкою… потрісканою… — тобі більше личать персонажі зі скандинавської міфології. Варяжської. Якийсь вчений гном в окулярах. Який сидить за столом над горою камінців й зважує їх… оцінює… — еге ж! Біжутерію він зважує й оцінює! А діаманти бачити не хоче!..
Темні цятки в порах шкіри на щоках. Прозорі волосинки. Блискуче-коричнева оправа окулярів, — товсте скло побли-блиском.
Це які-такі діаманти?..
Гладенька шкіра повік й нереально-великі… тремтливі… — конуси вій. Про-бра-ти-ся крізь напівовали повік, — в очі. Й роззирнутися там: увесь сьогоднішній день, Славинський, ти намагаєшся впарити тему, що в першому тисячоріччі нашої ери на цих землях жив якийсь такий народ, який створив якусь таку державу.
Відчути себе в затишку серед теплої крови, що поволі надходить з мозку й омиває очні яблука.
Не було цього!
Виринути з тісного й теплого середовища чужих очей, — й опинитися перед широкою коричневою оправою й мерехтливими побли-бли-блисками в товстому склі окулярів.
П’ять тисяч років тому — справді, було. Так звана Трипільська культура, чи держава Аратта — називай, як хочеш. Біля Умані знайшли залишки велетенських міст, найбільших тогочасних поселень на планеті. Близько тридцяти тисяч чоловік мешкало в кожному. Кажуть, на будь-якому городі в Легедзиному та довколишніх селах можна знайти черепки, глиняні фігурки й такі інші артефакти. В полі вендуться розкопки, працюють археологічні експедиції. Тож нема необхідности комусь доводити, що така цивілізація насправді існувала. Про впливову державу на півночі, Аратту, йдеться й на клинописних табличках шумерів та хетів…
Мерехтливо-скляні побли-бли-бли-блиски в окулярах.
Пізніше, дві з половиною тисячі років тому, існувала Велика Скіфія. Головна частина держави розташовувалася південніше, в Криму й Північному Причорномор’ї, а на цих землях жили так звані «скіфи-землероби» й «скіфи-орачі». Розкопані великі городища, наприклад, Хотівське на південь від Києва. Скіфи залишили після себе неперевершені зразки ювелірного мистецтва, одна пектораль чого варта. Про цей народ чимало свідчать античні джерела. Смішно навіть починати говорити про те, що скіфів не існувало, як таких…
Скляні побли-бли-блиски окулярів.
Ти згадував про різні археологічні культури, але їх пов’язують з різними народами, зокрема, Черняхівську, — з готами. Вони й справді в третьому сторіччі нашої ери пройшли через цю землю з північного заходу на південний схід й залишили після себе чимало пам’яток. Не виникає заперечень, що вони тут насправді були. Про це ж свідчить їх історик Йордан й інші.
Скляні побли-бли-лиски.
Ти ведеш мову про якийсь «єдиний потужний народ, який захистив себе системою валів», але не зрозуміло навіть, який саме народ ти маєш на увазі. У першому тисячоріччі нашої ери на території нинішньої України жило чимало різних народів — скіфи, сармати, неври, спали, роксолани, анти, склавини, поляни, древляни, білі хорвати, дуліби, уличі, — нікого не забув?.. Тіверці, сіверці, хто ще?.. Дреговичі… Ну й печеніги, звичайно, й половці, — весь південний схід нинішньої України займали… Не рахуючи народів, які проминули нашу землю й пішли далі, як, наприклад, тих же готів чи аварів. Тож який саме народ ти мав на увазі?.. Може, андрофагів, про яких Геродот писав?..
Побли-бли-блиски.
Кожна цивілізація після себе щось залишає. Якщо говорити про гіпотетичну «єдину потужну державу», яка існувала на наших землях до призвання варягів й появи Київської Русі, — то де ж усе, що після неї залишилося? Де руїни міст, палаців і храмів, де залишки стародавніх гребель, мостів і акведуків, де кам’яні плити, якими були вимощені давні дороги?.. Де знаряддя побуту й праці, де зброя? Де прикраси, де власні монети?.. Де писемність?! Де історичні документи за винятком, можливо, лиш сумнозвісної «Велесової книги»?.. Хто й коли з давніх істориків згадав про цю державу?..
Бли-блиски…
Є фігурки «козаків», що танцюють, є кілька цікавих фібул, браслетів і перстнів, й гребінців, згоден, — є залишки плавильних печей, є кілька розкопаних городищ, — але цього замало, цього дуже мало для якихось висновків.
Бли-ли…
Щодо життя й побуту племен, що тут жили, зокрема, ранніх слов’ян є цікаві, хоча й нечасті, свідчення візантійських, арабських, готських, скандинавських джерел, — але хто й де писав про внутрішню чи зовнішню політику племінної старшини, принаймні, до Аскольда й Діра? Хто й коли стверджував, що для захисту своєї території племена звели систему валів?..
Л-ли… — згасаючі поблиски, — й згаслі.
Колюче-темні очі.
Дивиться вона все… бабуся… — й кудлата біла собачка поруч на тонких ніжках. Розмаїття зелені, шум голосів…
«…завязиваю с етой работой, дастало уже…»
Нечутні повіки заплющених очей за товстим склом окулярів. Може ти, Славику, й не вчений гном, — а Вій, якому треба лиш повіки припідняти?..
Не було такої держави — «Київська Русь»… Це поняття російськими істориками… було введено значно… пізніше… — була просто «Русь». Й вона існувала задовго до варягів… Поговірка, наприклад, «згинути, як обр на Русі»… — коли вони на нашу землю прийшли, — «обри», чи то авари? Ну десь в сьомому… чи восьмому сторіччі…
Ф-ф-фух… — набридло.
Довго над тобою сидіти, Славику?! Треба ж було так нажертися. Як можна було, взагалі, так швидко й до такого стану?.. — пляшку з горла. Або кілька склянок одну за одною…
Широка коричнева оправа окулярів. Товсте скло.
Таки було?..
Як з тобою, так і з ним… Учора ти їздив у Верховну Раду, вона ж заявилася… перший день на практику… — разом вийшли з редакції, зайшли в кав’ярню… випили кави з коньячком… — і до нього додому. Чи до неї…
Та яка до біса практика?!
Від-дірвати долоні від лавочки… разом з крихтами зеленої фарби… — й потерти одну об одну.
Славику!
Прочухуйся вже на своєму пеньку!.. Неживе скло окулярів… крихти фарби… — дратівливе травинок шкірою руки вище кисті. Байдуже-м’яке торішнього листу долонею, уперто-гостре яглиці… — й невпинне ручки чужого ножа животом крізь светр. Перебувати в прозорих очах дівчини з іншого боку скатірки й утямити враз болюче-гострим навертом, що не вона блідими губками навпроти, інша!.. — промайнула між деревами… — своїм світловолосим… блакитним… — і зникла. Наче й не було… ніколи… Розшарувалася в людських спинах… спинах… — полоснути себе ножем по жилах… щоби гаряча кров полегшенням… — змішалася з її кров’ю… — й стала одна кров. Чого ди-ивишся, бабусю?.. — темно-каре очей… — різнобарвне спин… — скляне окулярів. Х-холодно… Пробиратися з однієї темної кімнати в іншу й уловлювати з-від кутків шушукання, хихикання… гигикання, завивання!.. — та що ж ди-и-ивишся, бабу-у-усю?! — червоно-чорне завивання, як центрифу-у-у-у-уга! — відведи очі!.. — що?! — а-а-а. Порожня пляшка потрібна… Бери…
Сла-авику!.. Прокидайся вже!..
Н-ну?..
Сухий вітер. Пил.
* * *
— Що?!
— Нічого. Прокидайся, кажу, нас обікрали. Чого зириш?.. Прочухуйся, пішли. Весь вечір тут з тобою просиджу.
— А де вона?
— Хто?..
— Сам знаєш.
— Що я знаю, Славику, що знаю?.. Йду, дивлюся — сидить герой на лавочці, спить. Пригод на свою задницю шукає. Хоча б «спасибі» сказав, що вартую. А то обчистив би хто кишені, чи у витверезник замели. Прийшла б у редакцію вісточка… Було б тобі…
— Ви з редакції прямо на вулицю вийшли?
— А куди ж?..
— У сквері сиділи?
— А де ж?!. На, випий пива! Похмелися. У пиві є чимало поживних речовин. А тобі ще сили знадобляться. У редакції працювати й екзамени за неї ходити здавати…
— Що ти верзеш?
— Що я верзу! Вержу!.. Це ви всі тут!.. Вержете! Верзете!.. Як вона, скажи мені, екзамени збирається здавати, якщо тут два місяці на практиці?!
— Яких два місяці?..
— Ще скажи: «на якій практиці»?..
Окуляри, — пляшка пива, — червоні губи, вже насичені кров’ю, — й борлак на горлі, — туди-сюди.
— На! Сам випий!.. Бачу, тобі треба здоров’я поправити.
— Дай-но я тебе трішечки почищу.
За рукав його, — тріп! тріп!.. — усе витріп-тріпаю з нього, — все, що знає!..
— …хо-хо-ходив?!
Що-о-го-го?
— Та ого-о-облиш мене! До Валентини заходив?..
— Славику, я до неї сьогодні цілий день ходжу! Бігаю, як дурник, зі свого кабінету в секретаріат! Чого вона хотіла? На дачу запросити?.. Меблі потягати?..
— Н-ге! Ге-ей, на-ливай-мо по-овнії чари… Не хочу пити, хочу мандрувати. Щоб через ві-інця лило-о-ося…
— Щоб наша до-оля… — й собою. — То як тоді? Редактор до вас, часом, не заходив?.. Нормально вийшли з редакції?.. Ти ще вертався кабінет закрити?..
Окуляри.
— Бидло.
— Хто?..
— …нас не цура-алась… — червоні губи. — Е-ех!.. Жив би я років триста-чотириста раніше, помахав би шаблюченькою… Голівоньок би позносив…
— За кого?.. За козаків чи за ляхів?
— За себе.
— Такий собі самотньо-гордий шляхтич?
Стривай… — він тільки-но щось… — на що треба зреаґувати.
— Ясновельможний пан! Магнат!
— Т-те! Магнат… Магнатів таких не знаю, Левченків. Потоцьких знаю. Собеських, Вишневецьких… Чарторийських…
— Ти, пся крев, є хлоп! А я думав, шляхтич. Підійду, думаю, хоч і дрібний, видно, а шляхтич. А ти, виявляється, хлоп! Бидло. Знаєш, як мій дід казав на злодіїв, яким тільки чуже урвати і тікати?.. Він не казав: «крадій», «негідник»… Він казав: «бидло».
Ок-куляри… — й належить зараз… м’язи вмить… — напруж-жити! — відчути своє тіло, що розіслабилося на твердому тлі лавочки.
— Славику, Славику… — мовити. — Били ми вас, ляхів, триста… й чотириста років тому, й зараз поб’ємо, якщо хамити будете.
— Хто це, «ми»? Хто кого бив, Славинський?.. — губи. — Якщо хтось когось і бив, то тільки не ти й не твої пращури.
— А ти знов за своє… Що ти знаєш про моїх пращурів? Мої предки, пане Левченку, холопів не мали, але й холопами не були. І від прізвища свого не відрікалися, як дехто з магна-атів, блін, сраних…
— Який ти, в біса, козак?.. Ти лях!.. Тільки не шляхетний, а з тих, хто у нас за столами подвизався й цупив, що не так лежить.
— Славику, Славику… — промовити, — подивився б на себе збоку. Сидиш тут п’яний, у штукатурці вимазаний… І щось про шляхетність… Сміх та й годі. Але я тобі відповім. Щодо свого походження. Їздили ми якось по ягоди на батьківщину, на Полісся, живуть там і зараз дядько, двоюрідні сестри… Й що можу сказати? Хата, як хата… Звичайна, сільська… з піччю. Розмовляють українською з такою от… характерною поліською вимовою… Кажуть, не «ходить», а «ходит», не «робить», а «робит», без м’якого знака в кінці дієслів… Не «півень», а «п’євень», одне слово, нормальний український поліський рід. І від кого він походять — від древлян, від полян… від поляків… — й не задумувався ніколи. І мені, відверто кажучи, байдуже. Я українець, Славику. Поляків — полян, а нормально. Треба запам’ятати… І от що я сказати хочу, Святославе Івановичу. Ти маєш бути відповідальним за свої слова. Ти ж у нас є завідуючим відділом однієї з провідних столичних газет! Навіть по п’яні, навіть з другом!.. Це зараз, коли нагальною, життєвою важливою для всієї нації… держави… є проблема консолідації всіх, хто вважає себе українцями, от, ти починаєш з’ясовувати, хто від кого походить…
— А на піч як казали — «п’єц»?
— Послухай. Будь яка нація не є етнічно однорідною. Вона формується з багатьох складових, і чим більше їх, тих складових, тим сильнішою є нація… життєзданішою, от. Візьми італійців, французів, англійців, та навіть німців, вони ж асимілювали значну кількісь полабських і поморських слов’ян… — ок-куляри. — Не всі українці, Славику, походять від запорожських козаків, та й розібратися ще треба, від кого походять самі козаки! Чи не від половців часом?.. Поляни, поляки й половці… А нормально! Треба записати… Хвилинку…
Сумка, сумка… — блокнот.
— Ти одне скажи: вони ходили в православну церкву чи в костьол?
— Яка різниця?..
— Зрозуміло… В костьол. Ну що ж, їдь завтра в Андріївську церкву… З Полісся, кажеш? З Волині?.. Це вас у кінці війни бандерівці цілими селами вирізали?..
Увібратися собою в його оку-уляри, — поволі звестися на ноги, й жорсткі ґудзики один за одним, — понімілими пальцями… — й губами: «Якщо такий дурний, то бий!» — в скляні поблиски.
Кол-ліна! — розпрямити.
Окуляри, очі, — обличчя, — кудись донизу, в темно-сіре тло волосся й широких плечей піджака.
— Чого скачеш?.. — скляні поблиски знизу. — Польська крев грає?.. А Семен, бачу, правий. Сталін був вашим благодійником. Гарно вприснув польської крові в українську жилу. Сотні тисяч, а то й мільйони поляків у тридцятих примусив стати українцями. Беріть! Нам не шкода… Може й вам трохи гідности додасться… — рухливі скляні побли-бли-блиски в окулярах. — Прям таки п’євнем скаче, коли Україну зачепили, як його пращури колись за Польщу скакали, ґонор!
— Ти вже, бачу, оглигався?.. — зусиллям зупинити поблиски-ски.
— Дам тобі пораду, хоч ти й не гідний того. Коли все тут гавкнеться, й вас знову повернуть у стійло, й тобі стане гидко від того, що ти є українцем, знай, що є куди подітися. Згадай, що ти є поляк, і будь поляком.
Поблиски, — й ураз, — величезні темно-карі очі за прозорим склом.
— Отямся, Славику!
— Я не чіпав би тебе, якби ти сам не ввязався в це діло.
— В яке таке діло?! П’янюга!.. Щось собі верже… верзе! Й одразу ж забуває, що саме! То йому українець, то поляк… То бидло, то ґоноровий шляхтич… Куди вітер в голові подме, туди й несе… Дай мені її телефон.
Окуля-яри?..
— Провести її, я провів, а от телефон узяти — не взяв. Вилетіло якось з голови. Чого дивишся? У тебе ж має бути записаний.
— Навіщо тобі?
Він дасть.
— Одна річ потрібна… Підготовка до одного заходу…
— Якого?
— Якого, якого?!. Спеціального! У вівторок матеріал здати… Телефон мені треба! А я знаю, він у тебе є. Має бути. Раптом на вихідні якийсь фестиваль чи відкриття виставки, й нема кому піти. Ти мав би його взяти. Я знаю, ти взяв.
Він має дати номер її телефону, — Петро ж ножика віддав.
— Пішли вип’ємо.
— Дай телефон, а потім підем. Вона сама хотіла дати, але…
— Що, «але»?
— Нічого! Телефон мені дай!
Він дасть мені номер телефону, шановні браття, — занурить долоню у внутрішню кишеню піджака й витягне записничок… — так же? — й собою, замерлим думками й подихом, щоб не сполохати дійсности, — потягнутися за ручкою… — й папірцем… — у задній кишені джинсів? — зараз він зникне, й вона з ним… — й відчути вивернутою в лікті рукою й помертвілими пальцями в тісному кишені… пошерхле паперу… — й виволікти на світло.
«Відтак президент…» — на звороті чисто… — записую.
Та записав, записав…
«Відтак президент з парламенської трибуни відповів…» — що його, власне, ніхто не запитував, хоче він бути… диктатором… — забув.
Таки забув.
Даруй, Славику.
