14.
Як же так, шановні мої браття по розуму, як же так, Галя ж мала покликати, та вона, видно, й кликала, але я то в Славика, то тинявся, то замкнувся… — ногами, ногами! — бігала по коридору, кричала: «Славинський!», а Славинський у той час пиячив та злягався, замість того, щоб на хвильку заглянути в коректуру й зробити нещасну ту правочку… — ногами-ногами в асфальт! — нічого, нічого, до чергового зараз, чи до випускового… — та все гаразд, у понеділок на планірці, якщо редактор… — спокійно йому так, виважено: президент виступав дві-три хвилини, дав відповідь на досить курйозну, якщо не сказати провокаційну, пропозицію — самому очолити уряд. Україна проголосила себе правовою демократичною державою з розподілом різних гілок влади, а запропонований варіант — пряма доріжка до диктатури. Тому я, Володимире Петровичу, вирішив взагалі про те не згадувати… — головне, спокійно, виважено… — як же так, як же так?.. — ногами-ногами, й вікна видавничого корпусу в розривах зелені дерев, — догори й донизу, — а отак от! — вирішив, що несуттєве… — що ти мелеш?! — що несуттєве?.. — що президент виступав? — гарний, гарний політичний оглядач, який вважає несуттєвим, що виступав Президент з приводу ключового! питання державного устрою!.. — ще й спокійно так про це… виважено… — до Валентини?.. — може, ще на місці?.. — того й хотіла бачити, що черговий потелефонував, сказав, що чув по радіо, як президент виступав, а в парламентському звіті про те ні слова… — ногами… ногами… — в незворушне зелені, що крок за кроком чіпко й владно наповзає на вікна… — Господи… — такий гарний був день, і щоб якась правочка все зіпсувала… — кому він потрібен, той матеріал?! — нікому він не потрібен, хто цікавиться політикою й так уже все знає, — він телевізор дивиться, радіо слухає, а хто не цікавиться, тому й поготів не треба знати, виступав президент, чи ні, й того досить, що в парламенті гризуться, прем’єра хочуть зняти, й ніяк не можуть! — єдиному, кому матеріал той недолугий потрібен, то це мені, й лише сьогодні, бо завтра я й сам про нього забуду!.. — ногами… ногами… — в зелень, яка гілками вчепилася в сіре вікон… — маленький би поштовх мені, Галю б коректорку побачив… чи Віолету… — збігав би в коректуру, зробив би нещасну ту правочку, й теж самісіньке думав би, говорив і робив! — і нічого б у світі не змінилося!.. — не розумію, Господи, який смисл у тому, щоб я забув про правочку?.. — поштовхом ноги пообривати гілки з вікон, — чи Ти не любиш мене?.. — й он вони, вікна секретаріату, понуро й остаточно зачинені… — а куди я біжу? — сіре скла поштовхом ноги догори-и… — в друкарні вже давно газета! — й дони-изу.
Аб-зац тобі!
Й літери вже ніхто не вставить!.. Ото тільки, якби в «профтехучилищі» загубили б «ч», як колись, — то вшкребли б уже якось у плівку…
Байдуже гранітних плит, життєво вперте трави газону… розпечене асфальту… — в яке щоразу шинами, ш-шинами…
А чого я зірвався й побіг?
Невже від початку не було зрозумілим, що о шостій вечора газета вже давно в друкарні, й мови про будь-які правки бути не може?..
Машини… ш-шинами по блискучому асфальту проспекта. Й на узбіччі… — передчуттям чогось гаряче-задушливого… досадливого… — чорний «Мерседес», червоні «Жигулі», біла «Таврія»…
О-он вони.
Валентина Григорівна, Семен… — відкриті дверцята «Жигулів», темні очі на тлі блискуче-червоного кузова, — струнке ноги, окреслене спідницею, удавано легковажне туфельки до асфальту, — й маленькі Семенові очі серед пасом волосся й джинси… — немов-би вирваним кадром на велетенському екрані, — саме в собі, але водночас і тут, у мені.
Розмовляють про щось, перебувають одне в одному, але га-арно в курсі, що я неподалік… — тримають собою.
Коло богів-божків… — й усіляких інших потойбічних істот.
Кодло…
Поволі ногами… ногами… — належить підійти. Хотіла мене бачити Валентина Григорівна… — і якраз шоста вечора. Ну, може, трохи за шосту… — встиг! — в останній момент застав, коли вже в машину сідала, отак пощастило, — невимушено підійти, спитати, що хотіла… й назад…
Чи вони так просто не відпустять?..
Утямити себе посеред асфальтованого майданчика, — вікритим і незахищеним, як і тоді, — перед червоним сяйвом над гострим обрисом лісу.
Но!-га-ми! Но!-га-ми!.. — й прудкіше ступати! Микола, як у Петра ножика відібрав і в свою компанію направився, — він ве-се-ло йшов по лісі і но!-жика кидав у стволи сосен, — що жовтогарячим вигравали на сонці.
Оце вона, значить, і є — компанія, в яку направився Микола?..
Но-га-ми… — гами…
Зупи-нитися… — куди потім має заявитися й Славик. Щоб ножика свого повернути.
Відчути в собі дві маячно-темні плями очей. Привідкриті губи… — й руку, що невимушено-м’яко… — догори.
Іду.
Й своє тіло… нечутно-м’якими кроками… вперед… — наближаючи й розширюючи екран перед собою, — й водночас, немов-би в іншому вимірі, сприймаючи щось рухливо-гаряче позаду, — запах пива… поту… — темне піджака?.. — ні… — червоне в чорну клітинку… теніски… — збоку, й відтак попереду, — характерними швидкими змахами рук.
Ільченко.
Незворушне очей Валентини Григорівни… — в наш бік, але не в мені, — в ньому. Владно-м’яке руки, — ну, швидше вже, швидше, де ти вічно лазиш?!
Відчути, як власні ноги поніміло втискують одну за одною ступні в асфальт.
Очі… губи-губи… — на жаркій хвилі вітру:
— …не проблема, Семене, ми ж, як одна сім’я, — голос, умить накладений на рухи губів, — якщо хтось таке втне, мовчки терпіти не будемо. Грошей нема, щоб утримати жінку, зароби. Треба з ким звести — зведем. Он з «Вечірки» Гецько, два місяці посидів, написав біографію декому з політиків, знаєш, й тисячу баксів собі в кишеню… Ну, добре. Десь під вечір, о сьомій-восьмій годині, як зможеш. Нічого особливого не обіцяю, але… Бувай!
Стрімким рухом дверцят, — хлоп! — і пильним очей серед затемнено-м’якого салону, — в асфальт дороги попереду.
А мені так нічого й не скаже? Навіть не гляне?..
М’яким… блискуче-червоним рухом «Жигулів»… — темним очей з-за скла, — упе-ред.
Трава, зморений граніт тротуару, зламом бровки, — в асфальт, — машини, ш-шини… по темній й липкій розпеченій поверхні… в якій позалипали камінці…
Й згадати, — враз, — що Семен збоку.
— Не думав, що ти з Валентиною щось маєш… спільне… — вимовити несподівано низьким і хрипким голосом кудись ув задушливе асфальту. — На дачу до себе запрошує, чи куди?..
Маш-шини…
— Ну, щодо дачі, я в курсі… — говорити. — Робочі руки, то справа така… завжди потрібні…
Ш-ш-шиєю голову… — й очами: дерева, дерева на узбіччі.
А, може, його вже нема? Узяв і відійшов… — а я тут стою й розмовляю сам з собою.
— Самотній жінці на дачу меблі перевезти… Нагальна проблема. Втім! Не для Валентини… Для такої жінки, як Валентина Григорівна, Семене, ніколи не буде проблемою нестача мужніх і погідливих чоловічих рук…
Чи, може, його й не було зовсім?..
Ще ш-шиєю, — й очами: узбіччя… дерева, дерева… майданчик перед видавництвом… лавочки… — асфальт… біла «Таврія»… — ні.
Є.
Важке джинсове тіло. Опалене сонцем обличчя. Маленькі гострі очі в щілинах набряків.
— То що?.. — промовити туди.
Повні губи:
— Що?..
— З приводу мужніх і погідливих чоловічих рук?..
Губи, — й раптом пальці! пальці! — й власне тіло ремінцем на джинсах, — сторонньою силою до-го-ри.
— Славинський! — губи й зуби, — на кого ти став схожим? Пика червона, очі мутні. Теніска висми!.. — п-пальці! — …кнулася. Спиртним несе, як від бочки. Казав же, казав, не давайте Славинському пити. Як тепер його в пристойне товариство пускати?..
Т-та руки прибери! — відір-ватися кроком назад.
Впертися ногами в асфальт.
— Гадаєш, уже можна й не дбати про себе? Виконав біологічний обов’язок і гуляєш?.. Е-е, хлопчику, все тільки починається.
Дві темні плями очей, — наче в з-від іншої реальности, — й відчути, як внизу живота… й між ногами… — пече.
Не лісовик він, — чорт!
Не Сатана, не Мефістофель, не Люцифер, а народний гоголівський чорт, який людям шкодить і з пантелику збиває!..
— П-пішов ти!..
Розвернути довколишній світ нос-сками й напівко-о-олом сумки — за спину вікнами, й обличчям — зеленню дерев, лавочками… — й кинути тіло в інший бік, в гарячий розплавлений асфальт, — темний, блискучий, у замерлих камінцях, — й розпливтися в його тлі, — й попливти в липкому й задушливому середовищі, шкрябаючись об болюче-гостре камінців, — й вирватися, й потрапити у виснажено-сіре неба… й брудне й кволе хмаринки під рукою.
Кому-на-долі-написано-втопитися-не-потрапить-під-машину.
Й не потрапив.
Сприйняти поштовхами ніг тверде асфа-асфальту, — й усвідомити себе поруч із важкою, облізлою фарбою, переповненою сміттям урною, — й по-по-понестися навипередки з папірцями та целофановим пакетиком, — за вітром, що з-над тротуару, — вперед.
* * *
Гаряче-індустріальним із сліпих прямокутних будівель з-за бетонної огорожі. Радісним широкозубим ковбоєм із пачкою «Мальборо». Змиреним обличчям хлопчика в задньому склі тролейбуса.
Ногами, ногами в асфальт, руками в промаслений пил. Квіти, квіти… — калюжкою чомусь у таку спеку… — набухлим брудатною водою недопалком… потворним білим корабликом… — оми-нути. Ногами, ногами! — квіти, квіти, квіти… — газети, пакети, вялена риба, мариновані гриби, мед, цигарки… — вусатий здоровань на пластмасовому соловейку: від-тьох-тьох! — ногами, ногами в асфальт, вивертаючись з-від чужих плечей і відчуваючи задом — геп-геп! — сумки.
Телефонна кабінка облуплено-синім. Й губами, губами звідти: «…очень, очень признательна, Василь Никитич — отличнейший хирург…»
Зупи… — сумка по заду — геп! — …нитися.
Губи за склом: «…очень, очень признательна…» — коли ж вона закінчить?.. — «очень…»
Й о-от.
Своє тіло ув викривлено-скляне кабінки, — зім’яте папірця пальцями, — й очами. Тепле слухавки долонею.
Тик-тик, тик-тик, тик-тик-тик…
— Алло?
— Добрий дєнь, а Оля дома?
Де ж вона вдома!..
— На превеликий жаль, юначе, — тоненьким голоса з-від слухавки, — її нема вдома.
Знаю.
— Ви чогось хотіли?
— Це Олег, її, так би мовити, гм-м… колега. Ми з нею…
Що ви з нею? Переспали?..
— А мене зовуть Іванна Володимирівна, я Олесина мама.
Ов-ва.
— Дуже приємно… — калька!
— Я вам можу дати телефон, по якому вона, гадаю…
— Ой, Іванно Володимирівно, — навіщо її перебив? — я був би вам так удячний…
— Записуйте, Олеже.
Так, так… — м’яке папірця… тверде ручки.
Записав? Подякуй.
— Дуже дякую, Іванно Володимирівно.
Отак.
— Прошу, Олегу. Дочку мою, по можливості, звідти заберіть.
Слухавку пітно на важіль.
Машини за склом — викривлено, бездумно-оскаженіло… — ш-ш-шинами по розплавленому асфальту. Густе акацієве повітря — наполегливо-м’яко, — крізь привідкриту дверку, — в притишений простір кабінки.
Знову слухавку — вологим пластмасовим теплом в долоню.
Тик-тик, тик-тик… — гудок.
— Слушаю?
Куди ж це я потрапив?!.
— Е-е… Людмила Віктаравна?..
— Да.
До Славика?..
— Ета вас Алєх бєспакоіт, а Станіслав уже дома?
Та навіщо мені Славик?!
— Здравствуй, здравствуй, Олежик, давно тебя не видела, нет, он ещё не пришел с работы, но скоро должен быть, потому что всегда предупреждает, когда задерживается, наверное, по дороге куда-то зашел, а что ему передать?
— Да в общєм-та нічєво, Людміла Віктаравна, мнє, ета… матєріали… нужни билі…
— А какие материалы, Олежик, давай я поищу у него на столе?
— Да нє стоіт, Людміла Віктаравна, я как-та с нім патом…
— Да нет, Олежик, почему же, если тебе они нужны, эти материалы, а они у него на столе, судя по всему, в какой-то папке, а что на ней написано?..
— Да напісана… Што?.. Ой, да ета нє срочна, Людміла Віктаравна, я с нім уже сам… как-та патом… сазванюся…
— Смотри, Олежик, а то мне не сложно посмотреть, ты бы минутку подождал у телефона, а я…
— Да нєт, Людміла Віктаравна! Ета нє срочна, да свіда!..
Слухавку! — на важіль.
«Олєжик! Олєжик!» — буде їй!.. Коли додому заявиться. Якщо заявиться сьогодні взагалі…
Вивільнитися в задушливу зелень.
Одного доброго в цій довбаній інфляції, що з автомату можна дзвонити скільки завгодно. Ніяких «двох копійок» не треба. Бо копійок вже й близько нема. Одні лиш десятки й сотні тисяч… в кишені… — а в кого й мільйони.
Похлоп!-хлопати себе по випученому кишені джинсів.
* * *
Й ногами кудись… ногами… — в прохолодне трави й розлоге крони акації, — в тінь.
Ну не тільки в інфляції того доброго, що дзвонити можна можна на шару. Дехто й кредитів було набрав, а тепер віддає… Пляшку пива за будинок.
Так же, Ільченко?
Рукою в сумку, — липко-тепле пляшки пива… — потім. Блокнот, ручка…
Так.
«Українці: поляни — поляки — половці». Записав. Далі… Перше. Коли Петро вирвав у Миколи з-за поясу ножа, то за якийсь час… ну, за кілька секунд… — у нього мало заболіти… запекти внизу живота й між ногами… — між ногами. Це в епізоді за скатіркою… — коли перед очима ніж виблисками — туди-сюди! — й належить зводитися на ноги й куртку розстебати. Тоді от у нього й мало запекти, але він і виду не подав… — так. Записав. Але це вже пізніше, це вже у нас кульмінація. Закінчимо з пеньком. Друге. Була там дівчина, звали Світланою, й саме з нею направлявся Микола в свою компанію. Йшли по лісі, обнімалися… зажималися десь під деревом… — як це буває. Раптом глянь… — Петро. Сидить на пеньку й невидячими… — ну, зрозуміло. Й тут між Миколою й Світланою щось сталося… розмовка… — вона розвернулася, й кудись… між деревами… блакитно-світлим… своїм… — а Микола залишився сам. Сам. Підійшов до Петра… — це вже буде «третє», — присів навчіпки, спроквола заговорив… — а той йому: «Бидло». Так?.. А він?.. — удав, що не розчув. Продовжував говорити… Який, мовляв, у тебе ножик… дай-но гляну… — узяв, засунув за пояс і пішов у свою компанію. Так? Чи ні?.. Запричитав: ой, мені твій ножик, ой, на півгодинки… — та ні. Не став би інакше Петро його розшукувати й ножика відбирати… На погляді взяв, засунув, звівся, — і пішов. А Петро продовжував сидіти й дивитися вслід… аж поки не зрозумів, що треба зводитися й іти ножика свого повертати…
Так таки так.
У сумку блокнот. Живіт… — ще трохи пече.
Ослабити ремінь на поясі. На протилежному боці проспекта?.. — нема вже нікого.
Пошар-шарпане папірця пальцями… — цифри, цифри… — на звороті? — «…власне, диктатором України» на звороті… — в задню кишеню джинсів.
Пляшку пива з сумки, пробку зубами, — виплюнути.
Важка й самодостатня споруда видавничого корпусу через дорогу, вплутана в себе склом та бетоном. Ковтнути. Правочка тобі! Диктатор України… Тільки почни говорити про диктатуру. Як не говорити, — де вона? — не-ма. А взятися обурюватися, заперечувати… переконувати… — й ось вона, ідея диктатури, в загальній свідомости, — сформована. Диктатура вам… Демократією вже наїлися… — вирішив узагалі про це не згадувати. Ніхто нічого не забував, Володимире Петровичу. То хотіли демократії, давайте нам демократію по-американськи, — одержали? Одержали. Тільки по-українськи. Тепер давайте диктатуру… Вірніш, авторитаризм а ля де Голь. Й одержимо. Тільки, знову ж таки, по-українськи. У нас не може бути, шановні браття, післявоєнного французького авторитаризму, як не було соціалізму по-шведськи, як зараз нема демократичного постіндустріального суспільства. У нас усе по-нашому. Ні, Володимире Петровичу, я цілком поважаю український народ, більше, ніж поважаю, але — х-хе! — сиве волосся, зачесане назад, — маємо те, що маємо. Й люди хворіють, і тварини, — й народи, напевно, теж хворіють. Дужим були народом свого часу. Розібратися ще треба з трипільцями-оріянами та Змієвими валами… — захворів народ, так, заслаб, на те були причини… — а тепер має одужувати. А що потрібно хворому? Спокій і виважене лікування… — жодних потрясінь! жодних переворотів! жодних диктатур!.. — спокійна розумна влада, й через деякий час, самі не помітимо, як… — і на цьому стояти. Навмисне не згадав про виступ президента. Бо чимало чого іншого довелося б пояснювати… — на межі був. Прибіг би п’яний до чергового, став би вимагати, щоб у зверстаний матеріал вставили абзац… забув, що Президент виступав… — висіпнути з пачки цигарку, припалити й увібрати в легені дим… — Господи, дякую. Вберіг.
Х-хе!..
Нехай тепер тільки хто рипнеться, що не згадав президента!
Ще-е не вме-е-ерла У-украї-їни… Я тут бігаю, хвилююся… — а воно все так, як належить. Пляшку пива — в траву за бровку алейки. Пошерхле кори акації… — оп-пертися долонею.
Ні сла-ава, ні во-о-оля…
Усе ти правильно кажеш, Славику, все в тебе логічно, науково обґрунтовано й аргументовано. Не було й не могло бути на наших землях в середні віки першого тисячоріччя єдиного народу. Не було держави. Тоді в мене до тебе питання: Змієві вали були? Тебе послухати, то й валів не могло бути. Не було кому, коли і як їх будувати.
Але ж вони є, Славику. Є. Слава Богу, стоять.
Ви б уже їх зрівняли з землею, щоб очі не муляли… й не розхитували історичних конструкцій, які вибудовувалися віками…
Тріщина на асфальті… Перед рядом телефонних кабінок… Голі дівочі ноги… ноги…
Ну що?..
Та подзвониш якось, у чому проблема?! Є номер телефону, справжній, бабуся підтвердила!.. Іванна Володимирівна…
Вди-и-ихнути… — видих!-нути повітря.
На ту вечірку зараз пертися… — чого це раптом? Тебе хтось туди запрошував?.. На тижні подзвониш їй додому.
Держави не було, тому що про неї ніхто не згадував… А хто зараз про Україну згадує?.. Наприкінці двадцятого сторіччя нашої ери, в період тотальної комунікації й безперешкодного обміну інформацією, — хто в світі про нас згадує й знає про нас? Ми й наші справи у всі часи нікому не були потрібними… крім нас самих…
Рухлива тінь від гілки акації… — на сірому тлі асфальту.
І Бога.
Туди-сюди в подихах вітру.
Бог в курсі щодо України… — в курсі.
Розірвана травою темно-синя… поживна тінь… — виспрагло-сірий асфальт.
І весь духовний світ… вищий світ, що над нами… — «прав», — він теж у курсі, як воно насправді. Яка вона, правда. Що воно було, що є, й куди рухається…
Голі ноги… ноги…
Але для людей воно все якесь… закрите… — воно начебто все є, але й водночас нема… Є великий народ в центрі Європи… Звідки він з’явився, як сформувався в одне ціле — незрозуміло… Ти бачиш кола по воді ставка, але не бачив каменя, який їх спричинив… Ти не бачив каменя, але впевнений, що хтось жбурнув його в воду, інакше що ж могло викликати хвилі?..
Ще нам бра-а-аття мо-олодії усмі-хнеть-ся до-оля…
Пляшка пива в траві за бровкою.
А, швидше за все, й дзвонити не треба буде. Зустрінеш в редакції… Чи ще десь… — враховуючи, скільки у вас спільних знайомих. Й різних місць, де існує велика ймовірність… здибатися…
Ковтнути.
Дерева-дерева на обочині над тротуаром… — й машини…шини… — в липко-гарячому асфальті проспекта.
Що скажеш, Славику?..
Маячні окуляри побли!-блиском… — наче в мареві над розплавленим асфальтом проспекту.
Не обов’язково, камінь… Міг бути зсув ґрунту. Могла вантажівка під’їхати й висипати в воду кузов землі. Мало що могло викликати хвилі, Славинський. Ніхто ж не стверджує, що Змієвих валів не могло бути. Вони є. Хто їх будував?.. — або Володимир Великий, або готи. Вибирай.
Телефонна кабінка…
Й о-окуляри над проспектом… — втрачають форму, стікають… в асфальт…
Готи — зайди, Славику. Вони сюди прийшли й звідси пішли. Та й були тут недовго… У той час, як Змієві вали будувалися принаймні вісімсот років… Не знаю, яким треба бути «науковцем», щоб стверджувати, що їх узявся зводити народ, який однією ногою був тут, а іншою — вже в іншому місці… — чи Володимир Великий. Дві тисячі кілометрів валів за десяток-другий років… У тому числі й на землях, які йому й не належали зовсім…
Зморено-сині… облуплені стінки кабінки… Наша піня гарна, нова… — набридло!.. Знову її не починаємо.
Закриваємо тему!
Підхопити пляшку, — ковт-нути.
Взагалі дивно, що не здибалися з нею до цього часу…
Голі ноги-ноги… — все поспішають кудись. Богині й мавки… Стукотять босоніжками по алейці між деревами…
Хто з праву, хто з яву, хто з наву…
А ти, Славику, вже розплився окулярами в гарячому асфальті… поринув в небуття… в нав… — пропав. Усі тебе залишили… Вона постукотіла босоніжками кудись на вечірку… Я покинув на лавочці… І редактор тебе теж «кинув»… Узяв і віддав тему іншому… — знаєш, чому? Твоя проблема, Станіславе Івановичу, що ти Україну не любиш. Тому тебе всі кидають. Україну треба любити. Вона наша Батьківщина. Вона наша годувальниця. Від неї усім крапає… як з-від дійної корови… — кому більше, кому менше… — але крапає. А отак, як ти, — позирати в той бік, чи в інший… — за східний кордон, чи за західний… — воно ж усе видно, Славику. Хто наш, хто не наш… Хто українець, а хто… невідомо, хто… — не українець, не поляк… — так собі. Безіменний лицар. Непевного роду, племені…
Що ж до тебе, Семене, — можливо, ти й чорт. Можливо… Але, згадай, в народній традиції козаки завжди чортів перемагали. Й віддячували, пам’ятаєш, як? — за хвоста його й батогом! батогом! — обережніше з козаками. Це тобі так, на майбутнє.
Усе нормально! І Валентину побачив!.. — якраз о шостій. Ну, трохи пізніше… — але ж підійшов. Щось хотіли, Валентино Григорівно?.. Нічо-ого?.. — ну, тоді до понеділка.
Усе в нормі, Олеже, й ще не вечір!..
Не поїду я сьогодні ні в яку Снігурівку, шановні браття по розуму… — чи хто там наді мною? — прадавні боги-божки… представники пантеону… праву чи наву… чи яву… — як це так, ні з того, ні з сього, бери й кудись їдь… — колись поїду. Порозкидаюся трохи з матеріалами, випишу відрядження… візьму з собою підстилку… светра якогось… — там же вночі, видно, зимно… в яру тому… — ф-ф-фух! Та поїду!.. Передплатна ж кампанія на носі. А ви, шановні, разом з проститутками й рекетирами, як бурлаки, тягнете підписку. Перепрошую.
Куди слід поїхати й що зробити — це до себе в район і роздовбати місцеву мафію. З приводу дитячого майданчика… ґаражів… — слухай сюди. Мафія, що? — кля-яузу в редакцію, що кореспондент, мовляв, не розібрався в ситуації, використав неперевірені факти, а їй: «Повертаючись до надрукованого»! — зачепитися. Раз роздовбати, другий, — і щось висвітиться. Депутат, не депутат… — щось буде.
Дали йому тему, а він викобелюється. Усе йому не так… — а що, й не каже. Масони… — які такі масони? Звідки ти взяв, що вони є масонами?.. Вітька зранку ляпнув, а ти повторюєш за ним… Бачив схибнутих на масонській змові? Іншопланетян замало?.. Ніде не був, нікого не бачив, ні з ким не розмовляв, — уявлення не маєш, що за організація! — а вже навісив ярлика. Ну, граються собі дяді при владі… — шпаги, червоні мантії… зірки, орденські стрічки… — нудно ж людям просто так на світі жити. Й тобі просто так нудно жити, треба й собі щось таке… видумати… — й вони видумують, а заодно й різні питання вирішують у вузькому колі… своїх… — що тобі, гроші? Угода тобі треба? Відсоток?.. Усе редактор правильно розсудив. Нема чого тобі в бухгалтерії світитися, свій підпис залишати. Дадуть конверта за зачиненими дверима. А від тебе що вимагається?.. — матеріал нормально зробити. Та без проблем.
Тріщинки на брудатній корі акації. Шерехатій… жовтогарячій на сонці… — в яке кидати! кидати ножа!.. — Микола. Після всього того, що біля пенька, — коли Петро йому: «Бидло!»… — ступав і ступав ногами в мертве торішнє листя… — й поволі повертався до себе. Подумав, що нічого не сталося. Ось він, весь при собі, — руки, ноги… голова… Згадав про ножика, став вигравати ним на сонці й кид-дати! кидати його в стволи сосен! — усвідомлюючи, що світ довкруг, — увесь був його. Тому, що саме він, Микола, є відзначений Богом. Саме його Господь вирізняє з-поміж інших, — і любить! — блокнот, блокнот… ручка… — бо як же його, Миколу, не любити? — гарного, веселого, яскравого… — такого Бог не може не любити. Й ті, хто вважали себе господарями життя, хто в мисливських будиночках захміліло, зі сльозами… цілували в щоку… за те, що він, Микола, такий гарний хлопець… — були ляльками в його руках. Як хотів, так ними й крутив. А всіма іншими — й поготів… І чого б не сталося… в яку б халепу не вскочив… — а не могло йому не пощастити. Не могло не пронести…
Записав.
Обличчя… очі-очі… — чуєте мене, люди?! Я ваш народний депутат! Я представлю вас перед Богом!..
Пляшка пива… — змирено в траві.
Нагнутися, підхопити її за горловину зігнутими пальцями, — донести до рота, — ковтнути.
Третя з тих, що купував у бабусі… в сквері… — Бог любить трійцю. Бог любить. А Сатана ненавидить. Чому Сатана мучить грішників? Вони ж служили йому тут, на Землі. А він, замість того, щоб віддячити за службу, мучить. Бо він не може не мучити. Бог не може не любити, а Сатана не може не нена… ненавидіти. Не вимовиш. Тепло не може не гріти, а холод не може не морозити. Тому той, хто потрапляє до Сатани не може не мучитися. А той, хто потрапляє до Бога, не може не відчувати блаженства. Гарна думка. Записати?.. — та ну. Запам’ятаю. Пам’ять, слава Богу… А якщо й забуваю, то… не забуваю. Той, хто наді мною… чи всередині… — усе чудово пам’ятає. Завжди пам’ятав, що в задній кишені — папірець з правочкою. Й ув належний момент витягнув на світло… — пляшку до рук.
Темна така. Йшла вона на заводі по конвеєру, потім її — шварк! — наповнили пивом, потім — бах! — забили пробкою, клали й перекладали, й ось вона в моїх руках. І я ков… ков… — а щоб тобі! — кх-х-х-х-х-х-х-х-хи! — кхи… Кхи… Так можна й гикнутися.
В траву її. Нехай постоїть трохи. Відпочине.
У редакції скажуть: якого це біса Славинський причепився до тієї бідної районної мафії? Вони йому, видно, там щось, а він їм через газету… своє службове становище… використовує… — але й у війнах з районними мафіями, Славинський, треба знати міру… — редактор. Незворушні очі за тонкою оправою окулярів… — так туди прямо: хочу по цьому округу, Володимире Петровичу, балотуватися до Верховної Ради… — засміють. На планірці, між ділом: он Славинський, народний депутат…
Рухлива тінь від акації, — й трава на межі світла-тіні, — подихами вітру, — в один бік, в інший… — зі світла, в тінь.
Не засміють. Редактор суворо поведе бровима, ґмукне: ач, хлопче, куди загнув? Верховну, не Верховну, а в міську можеш спробувати… — й зведе з представниками… певних політичних сил…
В один бік, в інший… — світло-зелена на сонці, темно-зелена в тіні…
О-он в Андріївській церкві… — завтра о тринадцятій. І на дачі Валентини Григорівни… на вихідних…
Й замерла… — в тіні.
С-сили.
Та ну його все!
Великий депутат Олег Славинський. У фірмовому костюмі… — до якої фракції примкнеш, народний обранцю? Любителів пива… А що?.. Є така партія. Ленін.
Ручка, блокнот… — в сумку.
Трава на узбіччі… Вижохлий асфальт тротуару… Ш-шини автомобілів на липкому асфальті… — вицвіле сіре небо. Будівля видавничого корпусу через дорогу… — й пошарпане паперу… пальцями… — блокнот, розгорнений навпіл. Похапливі завитки літер… — «перше», «друге», «третє»… — все це чудово, Олеже, але ж є маленьке «але». Ти ось записав: «Бидло» — й підкреслив, — а чого це той йому раптом?.. Й ось далі: «Мик продов гов навчіпк» — а що саме продовжував говорити, присівши перед ним навчіпки?.. Оля… чи Світлана… — «розвер» і кудись… — а куди? Усе ж треба продумати. Хоч би для самого себе трішки прояснити, що там відбувалося…
Ноги, ноги… очі-очі… — а справді, що відбувається?
Щось довкруг мене… цілісінький день… — діється! діється! — Оля… Славик, Семен… Валентина Григорівна зі своєю дачею… масони, іншопланетяни… боги й богині… мавки… — й усе якось пов’язане між собою… — а що саме діється, і яким чином пов’язане, — й гадки не маю.
Пляшка пива темною горловиною з-від трави. Округло-слизьке вінце… спрагле… Що мені й справді зараз потрібне — це кудись за кущики, деревця… — відлити.
Усе «прострілюється».
С-с-сумку за лямку, — й за-а плече, — й ногою, й ще ногою в траву, а відтак у асфальт, — підставляючи ноги під важке й непевне тіло, — видо-вдохом повітря з грудей.
* * *
Знервована метушня проспекта, — й наглухо відділена від неї прямою, наче прокресленою, лінією парапету, широка й утихомирена смуга тротуару, — й ряд каштанів на пригірку між тротуаром і будинками, — й такий же ряд вирізних, до окремих гілок і листочків, темно-синіх тіней на сірому тлі асфальта.
Рухати й рухати ногами, відчуваючи ступнями крізь подошви кросівок затишно-тепле тло асфальту й задом понурі поштовхи сумки, — під жорсткими променями сонця, — від одного острівця тіні до іншого.
Молоденька мама з дитячою коляскою попереду. Попкою: хить-хить. У повній бойовій готовности одержати й другого.
Конуси молочних залоз собаки по-між людських ніг, — туди-сюди.
Тінь.
Кудись іду, шановні мої браття, — й нічого не знаю. А щось же відбувається в тіні. Щось багатогранне, різноформне поволі рухається, провертається в затемненому, закритому від мене просторі, — на якийсь час, якимось боком висвітлюється в мені, — й знову поринає в тінь. Проявилася Оля… — виринула із затемненого простору позаду, — на мить висвітилася, — й поринула знову… невідомо, куди… — в тінь.
Сонце…
Крапля поту… — з-від коренів волосся… — поволі й уперто по чолу.
Попка: хить-хить. Коляска пластмасово-синьо. Колесика запилено-гумовими тріщинками до-го-ри…
Ногами в асфальт, ногами, — й крапля поту на брови… й на вії… — й ув кутики очей, — поклі-ліпати… — й світ викривлено крізь прозору призму краплі… — блаки-итну? — слабшаючи й вислизаючи… — кудись в іреальність.
Обтерти долонею чоло.
Тінь…
Ув’язнений у черепній коробці, шановні мої браття по розуму, як у темному будинку, — переходжу з кімнати в кімнату й умикаю світло, — й кожна кімната виринає з небуття своїм, притаманним їй інтер’єром — меблями… стінами й вікнами… — а виходжу, то вимикаю, — й кімната поринає в темряву… — а я рухаюся й рухаюся, не встигаючи втямити, де був… не втримуючи в пам’яті, що бачив… — ну, гаразд, давай поміркуємо. Славик зранку відрекомендував її, як практикантку. Так. Якщо вона не практикантка, а якась собі стороння дівчина, то він же не міг про це не знати. Так же? Так. Вона направлення мала показати, навчальний план… І якщо він її привів, як своєю практикантку, а вона такою не була, і він про це знав, — то що? — то діло тут нечисте. І він до того причетний… якось…
Сонце!
Гумові колесика… тріщинками… — до-го-ри…
Й нова крапля поту поволі чолом… — цівочки води… — її пальці по голій спині… — шур-шур-шур… — мишка під теніску… — чорні бусинки очей… пружно-металевим у сіру шерстку… — замерло.
Швидкі лапи-лапи й невтомні очі… — сучка. Вишукує щось їстівне. Цуценята в неї… в якомусь підвалі…
Оля-Олеся… — мавка лісова. Тонкі довгі пальці… прозоро-сині очі… — й що в них?.. — ну, що там на дінці?.. — ну ж бо?!. — ні. Не бачу нічого… не відчуваю… — голі спітнілі тіла в жорсткому сонці з вікна. Руки-ноги, спини, сідниці… — туди-сюди! — одне на одному… — як собачки.
Закляклі… чорні бусинки очей… — білява миша-альбінос.
Тін-нь…
Кудись рухаюся, переходжу з кімнати в кімнату, — й водночас, шановні браття, в якомусь іншому вимірі… сиджу в себе в черепній коробці, як у доті, — й визираю крізь амбразурки очей у поле, що простягнулося вдолині, — не знаю, ким і навіщо залишений там, за міцними стінами, — що захищаю й від кого, — чи, може, я сам себе захищаю від усіх… й усього, що довкруг?.. — відборонився, й нема поруч нікого… — від Семена втік… Славика покинув на лавочці… з нею по-дурному розпрощався… — не треба було мізки пудрити! — практикантка, не практикантка… знайомі з Семеном, не знайомі… було щось зі Славиком, не було… — й чомусь так «випадково» Семен заявився в редакцію, коли й вона… там проявилася… — й чомусь обоє вони приховували, що знайомі. Чому це раптом? Нічого ж такого в тому нема… бути знайомим… — не здивуюся, якщо вона й з Валентиною знайома… Григорівною… — й про Снігурівку вона в курсі. Зголосилася навіть поїхати туди… сьогодні ввечері… — масони тобі, іншопланетяни… — дві цигарки. І дача Валентини Григорівни за випадковим таким збігом розташована неподалік місця, де з’являєтеся й ви… шановні браття… отаборилися… — чи не забагато збігів?.. — якщо порівняти колір й, головне, е-е… — енергетику! — очей Валентини й того сяйва над видноколом…
С-сонце!
Гумові колесики… тріщинки…
Конуси залоз, — туди-сюди, — собачки… — колись. Плиг-скок одне на одному… — склещення в них, нещастя… — а діти позаду з дрючками й гиготінням…
Видих!-нути й вди-и-ихнути гаряче-червоне повітря, — що одразу ж тоненькими голо-голочками… стало проточуватися з-від легенів у тіло… — краплинами поту виточилося на чолі… й на спині… — й поповзло донизу…
Маячне… задушливо-блакитне очей… попереду… — крізь викривлене крапельками поту сонце… грайливе… — ну й що ж там, що там у блакитній глибині?.. — про-бра-ти-ся туди, — на мить начебто відчути й зрозуміти, що саме, — але ж одразу втратити, начисто… забути, як пополудні сон, який… гарно пам’ятався зранку…
Тін-н-нь.
Знати б, ким і навіщо я залишений цьому доті, шановні браття, — запилену б рацію десь надибати… в кутку серед мотлоху… — чи знайти секретний пакет з бойовим завданням… — а то сиджу й вдивляюся поперед себе в поле, пильно вдивляюся, — й від безперервного спостереження починаю бачити те, чого, можливо, й нема, — вловлюю якийсь загрозливий рух… вирізняю скупчення людей… підозрілі… — й починаю потроху пострілювати з кулемета… — шановні браття. Переважно, по тих, хто поруч зі мною… Може й справді, воно все в одному клубкові, все пов’язане… й спрямовується в одне місце… — де з’являються «вогняні кулі»… куди на вихідні приїджає з друзями й подругами Валентина Григорівна… й де пролягає Зміїв вал… — в урочище Рудка неподалік Снігурівки… що біля Стеблева… — де виходять на галявину в довгих полотняних сорочках на голе тіло… потойбічні прадавні істоти жіночого роду… русалки й мавки… — й водять танці по колу в траві… по ко-олу… — довкруг Берегині, що сидить навколішках, випрямивши спину… й тримає руки долонями донизу… — над спрокволою теплою землею… що прокидається від сну… одвічного… — а, може, й ні. Може, це вже я їду мізками… на тлі манії величі й алкоголізму… — шановні браття по розуму. Хочете, щоб я приїхав до вас? А навіщо?.. Що я вам можу сказати, чого ви не знаєте?.. Й що, в свою чергу, ви мені можете сказати такого, чого я не знаю, але повинен знати? Що біля якоїсь зірки є планета, де ви живете?.. — ну й живіть собі на здоров’я. Що ви значно нас випередили в розвитку?.. — вітаю. А щодо «бойового завдання»… — це не до вас, шановні, не до вас… — це питання до Того, хто привів мене в цей світ… і залишив у цьому тілі… в доті… — стривай-но… стривай… — про щось був подумав… — ось! Щодо Валентини Григорівни. Практикантка вона насправді, чи ні, — одне. Інше — в редакції вона була практиканткою. Приносила якісь замітки, заходила у машбюро… в приймальню… — й мала ж представитися комусь з начальства!.. Редакторові… відповідальному секретареві… — х-хе! А поцікавитися б у Славика — часом не Валентина Григорівна привела її до нього?.. Й відрекомендувала, як практикантку?.. Стояли в нього в кабінеті — в променях світла з вікна… — чорнява й білява… старша й молодша… сестри… — й світ-ло враз стало багряним! — і відблиски впали на їх обличчя…
С-с-сонце!
Брудно-біле носків кросівок, — десь далеко внизу, за животом і ногами, — послідовно й наче незалежно від тіла, — з-під колін, — й ув виснажено-сіре асфальту, асфальту, — й прохолодно-липке теніски, — спиною в кожен рух.
Плиг-скок, плиг-скок, — переповнені втомою й спермою очі сучки.
Куди я йду?
Хмаринка, — й тін-нь.
Чого Славика на лавочці покинув?..
Гаряче підбавлена рожевим хмаринка, — жорсткі промені сонця на всі боки. Насичено-рожева, — й перенасичена.
Чого?.. — заважав. Тинятися з ним, стосунки з’ясовувати… — ще б у міліцію загребли…
Тінь.
Чого ж тоді залишився з ним?..
Нестримно-рожевий край хмаринки, — й с-сонце!
Чого, чого?.. — щоб від неї відкараскатися. Покористувався, як мовиться, ги-ги, — й нехай іде собі. Гуляє.
Ті-інь.
Я не дуже гарна людина?..
Сонце…
Ногами в асфальт… ногами… — важка прямокутка тінь від будинка попереду, — пришвидшити ходу, — киш-но, сучко, з догори! Зар-разу тут розносити!..
Гарний, поганий… — дитячий лепіт якийсь.
Сумка по заду геп-геп! — он собака, вона гарна чи погана? — ногами в асфальт, ногами, — побачити її в підвалі з цуценятами, що тикаються писочками їй у живіт, — й вона буде аж наче втіленням добра, — а трапиться їй у підворітті кошеня… таке ж беззахисне й зворушливе… — то роздере його з-зубами!.. окриваленими… — й буде аж наче втіленням зла! — а вона не добра й не зла!.. — вона така, якою є…
Тінь.
Ти ж не тварина… — людина.
А яка, за великим рахунком, різниця? Кожен живе своїм життям і в залежности від обставин чинить так чи інакше, — де воно, добро, де зло?
Геп-геп!
Сонце.
Убивати для розваги, — зло.
Тінь.
Перепрошую?..
Сонце.
У редакції, в туалеті над умивальником, — зачавив таргана. Узяв і позбавив життя заради розваги.
Геп-п, геп-п.
З таргагани простіше.
Тінь.
Чому?.. Тому, що вони маленькі? Але ж і люди маленькі по відношенню чимало до чого… Мозок у людини більший? За цією ж логікою перші електронно-обчислювальні машини розміром з кімнату кращі за комп’ютери останнього покоління, — більші.
Геп-геп-геп.
Сонце.
Люди мають наочне підтвердження свого інтелекту! Цивілізацію, яку вони створили. А таргани живуть у них під унітазами…
Пряма й важка від будинку, — ті-і-інь.
Геп.
Знаєш, у чому твоя помилка? Ти судиш про все виключно зі своєї, людської, точки зору. Таргани у вас, бачте, живуть під унітазами. А ти не припускаєш того, що й люди можуть жити під чиїмось унітазом? Таргани й справді живуть в оселях, які звели люди, але ж і ви не зводили цієї планети, — також її не купували, не успадковували, й ніяким іншим чином не одержували в законне володіння, — тож на якій підставі так гордо йменуєте себе її володарями? За тією ж логікою й воші можуть йменувати себе володарями голови, на якій завелися.
Геп-геп-геп-геп.
Коли після пиятики ти прокидаєшся в незнайомій квартирі, невже починаєш вести себе, як господар? Палиш у ліжку, нишпориш по шухлядах, розбиваєш на кухні чашку?.. У тебе й сумнівів не виникає, що квартира не могла з’явитися сама по собі, — що хтось мав її придбати й облаштувати? Справжній господар може терпіти тебе до часу, якщо вже привів безпам’ятного додому, але коли ти знімеш штани й на перському килимі навалиш кучу, його терпець може увірватися… — удихнути повіря… — ге-еп… — якщо людина пішла шляхом розвитку матеріальної цивілізації, це означає тільки те, що це її теперішній шлях, а не те, що це шлях єдино доцільний і можливий. Людина отримала здатність змінювати світ, в якому живе, відповідно до своїх уявлень, — але з тим, щоб змінений нею світ у свою чергу змінював і саму людину, й змінював на краще, — це умова, це мета її існування, але це не заперечує того, що можуть бути й інші можливости повноцінного свідомого буття. Люди створили заводи, міста, космічні кораблі… З їх точки зору — це грандіозно, але з якоїсь іншої — це пил, тлін, це піщаний замок, виліплений дітьми з піску, — налетить шторм або ж просто підніметься вода, й усього того не буде, й знову на чистий пісок накочуватимуться хвилі, хвилі… — видихнути.
Геп-геп!
Що ж до інших, нетлінних цінностей, то ваші так звані «високі досягнення людського духу» є нічим іншим, як затьмареними, спотвореними відголосками чогось, що вже існувало, було сприйнято окремими людьми й трансформовано згідно з власним розвитком, життєвим досвідом і світоглядом, — справжнім же творчим витвором є людина, її свідомість, дух, — однак людська цивілізація в її нинішньому вигляді надає все менше можливостей для духовного розвитку окремих людей. Сформований суспільством ідеал життєвого успіху спрямовує людину головним чином на здобуття матеріальних благ, спонукає до задоволення нижчих, передусім біологічних, потреб на шкоду вищим, — одні з кращих представників людської спільноти сходять з призначеного їм шляху духовного вдосконалення, щоб не виглядати гіршими в очах інших, — людська цивілізація починає поглинати сама себе — створюються нові машини, все кращі й кращі, в той час, як рівень духовного розвитку залишається незмінним, — приміром, звуковідтворювальні пристрої дозволяють одержувати звук надвичайно високої якости й широкого діапазону, а використовуються для прослуховування вульгарних пісеньок, — ваша культура дедалі більше виокремлюється на так звану елітарну — здебільшого холодні, бездуховні, безперспективні формалістичні пошуки, — й так звану масову — такі ж холодні, бездуховні витвори, але розраховані на нижчий рівень сприйняття. З іншого боку псевдодуховними проповідниками нав’язується ідея відсторонення від усього матеріального, культивується ідея переходу в інший світ, як звільнення від труднощів світу нинішнього, — але ж, як такого, вищого світу для всіх не існує. Кожен одержує можливість сприймати тільки те, що може сприйняти відповідно до рівня свого розвитку, — з темряви потрапиш у темряву, зі світла — в світло… Лише умови нинішнього, матеріального існування надають можливість удосконалити себе, наростити духовний потенціал, підводять до пізнання вищого… — яким чином? — дослуховуючись до голосу власної совісти… житті відповідно до… — голо-голо-голо-голочки в плечі! Пот-терти їх на ходу… — ч-ч-чого ви хочете від мене, шановні браття?! Щоб більше не вбивав тарганів? Гаразд, обіцяю, що… — не треба нікому нічого обіцяти, тим більше, що тарганів можна й потрібно винищувати, людська боротьба з ними є відповідною до законів існування біологічних видів, — тож якщо на кухні чи в туалеті завелися таргани, слід купити засіб для їх винищення й оприскати, можна навіть і пальцем чавити, якщо якийсь необачно потрапив на очі, але слід пам’ятати, що вбиваєш живу істоту, — й тим більше не можна їх позбавляти життя заради задоволення від споглядання того, як тарган розплющився тілом на кахелі, вивернувши лапки, — зрозуміло, межа тут хитка, її неважко перетнути, але слід про це знати, й стримувати себе.
Рухати й рухати ногами, начебто причепленими до тіла, яке перебуває десь угорі, в гарячому, в тоненьких голо-голочках, просторі… — темно-холодного вітру з-над чорного зораного поля й багряного сяйва на небі… — прорізаного світлими поздовжніми смугами… — безладно теліпати десь унизу слабкими тоненькими ногами, в жаркому просторі розпеченого асфальту, — спрямовуючись до принадної прохолоди підземного переходу, — оточеної блискучими гранітними плитами парапету… — й утисненим у його вертикальну площину — джинсовим вигином коліна — черевиком з розіслабленою поворозкою, що звісилася донизу, — й на підкинутому, як на гумці, поглядові — маленькими гострими очима.
