17.
— Що ти хочеш від мене?..
Пере-скочити з ноги на ногу.
— Славинський, Славинський… Кепські твої справи. Але не безнадійні, — джинсові ноги. — Враховуючи, яку прудкість ти проявляєш у відповідні моменти… Ну, розповідай, як дійшов до життя такого.
Запилено-сині носки кросівок, — коричневі черевики.
— Не тримай мене…
Кросівки — черевики! — ноги-ноги.
— Я тебе не тримаю, а підтримую, щоб не носило тебе п’яного з боку в бік, щоправда тебе все одно носить, але зі мною ти хоч не впадеш, до того ж, з’являється можливість впорядкувати твої мотання туди-сюди, привнести в цей безладний рух хоч якусь систему. Втямив? Хто там утямить!.. Ну розповідай бери, розповідай…
— Може, тобі й хотілося, Семене, щоб я був таким п’яним… безтямним… Вести кудись мене… за руку… Але, на жаль, це не так. Я собою володію. Відпусти!.. — висмикнути лікоть. — Що ти все висповідуєш мене?.. Ти мені, хто?.. Пастор?.. Магістр таємного ордену?.. Старшина-розпорядник у ліжку?.. Чи як він там?.. Мажодром?..
Блискуче-чорні зіниці.
— Щось наплів, незрозуміло, що, одне ясно, образити хоче… Бачу тут і справді нічого не змінилося. Славинський усе в пузир лізе. Усе він проти шерсті.
Зіниці… очі… — асфальт.
— Та ні, не магістр… — вдохом-видохом, — не мажодром… Рядовий член!
— Ну, щодо «членів», з тобою конкурувати важко.
Черевики-черевики…
— На щось натякаєш, Семене, а на що, й не зрозуміло…
— Ну-ну.
Кросовки, босоніжки… — шорти, волохаті ноги, кросовки… — розминутися.
Черевики… — поворозки…
— Продовжуй.
Поворозки, — в один бік, — в інший! — чіпкі очі.
— Послухай… Не біжи так… Робочий день скінчився, куди бігти?.. Нічого я тобі не винен, складати перед тобою звіт не зобов’язаний… Не знаю, що тобі потрібне, але терпіти, як ти на мені якусь чергову свою… життєву тезу… стверджуєш… Ф-ф-фух… Не біжи, прошу. А тим більше, самому підставлятися, щоб тобі… було зручніше об мене… ноги витирати…
Пору-ухом темного! — збоку. Обережно! Двойко дівчат. Білява й чорнява… — відч-че!-питися очами.
Розминутися.
— Сумно таке чути від тебе чути, Славинський, сумно. Три роки минуло, а ти все такий же. Усе об тебе «ноги витирають»… Живеш у своєму світі, як у загадженому пташиному дворі, й нічого довкруг не бачиш.
Зіниці.
— Давай-но, друже, утримаємося від подібних порівнянь.
Й знову поворозки… — в один бік! в інший!..
— Славинський, Славинський… То є образ із казки про Гидке Каченя. Воно народилося й жило в загадженому пташинному дворі, але ти можеш собі уявити, щоб замість того, щоб тікати звідти, взялося там себе стверджувати й, більше того, стало похвалятися, що якась голандська качка з ним особисто вітається…
Відірватися очами від поворозкок, — й ув про-о-осторі їх, очі, — й ув о-обличчя збоку, — в зіниці.
— Ти про що? А-а! Верховна Рада… Депутати… Вітаються зі мною… Я вже й забув, що казав, а ти, бач, пам’ятаєш… Семене, Семене… І ти мало змінився… Послухай! Будь-яка аналогія кульгає. Пташиний двір — це двір, світ — це світ. Його змінювати треба, поліпшувати потроху, а не тікати… Це по-перше. А по-друге, куди тікати?..
— Бачу, Славинський, ти всерйоз перейнявся усталеними в цьому світі стереотипами. Наприклад, що цей світ можна поліпшити. Ні, звичайно, можна пташиний двір вичистити від гною, механізацію ввести, автопоїлки… Але, в принципі, що не роби, він тінистим озером з лебедями не стане. Пташиним двором був, таким і залишиться. Тому єдиним можливим варіантом поведінки Гидкого Каченяти є рішуча відмова від його, пташиного двору, законів і моральних норм. Рішуче його полишати й шукати якесь інше місце. І воно з’являється після ряду випробовувань. У цій казці відчувається Божа логіка, Славинський.
— Послухай, Семене… я втомився, трохи випив… І сперечатися зараз… невідомо, про що… У тебе то одне, то інше… Не біжи так, прошу! То нема Бога, то Він уже є… Будь яку метафору можна продовжити й довести до абсурду. Заради чого тікати з пташиного двору? Куди тікати?.. До якого такого «тінистого озера»? Бачив я лебедів в озерах… у зоопарку… Є там калюжки, жабі по коліно… Фламінго плавають… лебеді… Нахабні такі, брудні… Семене, світ усюди, за великим рахунком, однаковий. І «загаджений пташиний двір» і «тінисте озеро» — різні місця одного й того ж світу. Ніде в ньому гуси-лебеді не мають повної свободи, й усюди вони залежні від тих, хто кидають шкоринки хліба…
— Твій умовивід, Славинський, є типовим прикладом підміни понять. Як посилку ти взяв образ, створений уявою письменника-казкаря, а підмінив його своїм-власним образом, заснованим на враженнях…
Гарячим подихом погвалтованого шинами темно-синього асфальту, — й розпеченим на сонці білим металом автомобіля на узбіччі.
— …відвідин зоопарку.
— Я абсолютно логічно продовжив твою метафору, Семене, — вимовити. — Гидке Каченя втекло з Пташиного двору, й куди? До Тінистого озера, де плавають Лебеді, й куди приходять Діти й кидають Шкоринки хліба… Ф-ф-фух… Так же в казці? Так. Гидке Каченя втекло з Пташиного двору, але Людиною, Семене, воно не стало, навіть маленькою людиною, Дитиною. Яким було птахом водоплавним, таким і залишилося… Качуром, Гусаком, Лебедем — яка, зрештою, різниця? Й лебедям, трапляється, ріжуть горлянки. Обскубують, вительбушують… смажать і їдять… Так же?.. Так. Що то за Озеро, хто там Лебедів вирощує, й для чого, Семене? Ніколи про це не думав?.. Подумай якось при нагоді. Єдиною втіхою Гидкого Каченяти може бути лиш усвідомлення того, що він стане окрасою столу короля чи феодала, а не простого бюргера…
Яскраво-червоним краватки, прозоро-зеленим сорочки в тонку чорну смужку, — й й насупленими зморшками над бровами.
— Як виправдання життєвої позиції Качура з Пташиного двору, твої сентенції, Славинський…
— Зацепілся, блін. Сємьон, закативай бадягу. Паєхалі.
Ігор.
— Коротше, ти мене зрозумів.
Весело-білим зубів над краваткою.
— «Возрадуйся, Маріє: шукаємо Ісуса. Скажи, як нам простіше пройти до Емауса?..»… Гарний був поет… Тонна баксів, тонна баксів… ми тебе… пере… Семене, негіднику, дай риму, ти, властиво, теж поет. О-о. Ритм є. Рими нема…
Василь.
Кошлате сонце над плоскими, наче обрізаними вгорі, дахами п’ятиповерхових «хрущовок». Закляклі в жаркому, насиченому пилом і вихлопними газами повітрі, тополі.
— Нє умеєт он. Верлібрист, блін. Всьо-о, Сємьон, всьо, рукі-ногі, вперьод…
— Тонна баксів, тонна баксів… «Звела Марія руки, Безкровні, як лілеї: — Не до Юдеї шлях ваш, Вертайте з Галілеї…» Семене, не будь свинею. Всі верлі… блі… Б-блін. Після кварти горілки й жбану пива… Верліб-ристи! О-о. Спершу повинні навчитися гарно римувати.
Розпорошені зіниці з-від «мішків» під очима, Семен, — й зуби-зуби:
— Руки-ноги, тонна баксів, будеш сракою у факсі.
Дахи й тополі… сірі вікна… — тихий асфальтово-зелений дворик між двома видовженими «хрущовками», — й поривна лінія світла-тіні, — по асфальту, — й по кузову легковика, — й по блискуче-жовтій лавочці… — по предметах і кольорах, — брудатно-синьому, білому, жовтому, зеленому… — кольорах, притаманним кожному предметові, але таких відмінних на світлі й у тіні.
— Будь-яку метафору, Семене, можна логічно довести до абсурду! — власним голосом. — Бачив я лебедів у ставках. У зоопарку, наприклад. Брудненькі озерця, власне, калюжі, жабі по коліно. Й зачухані в них лебеді плавають. Б’ють крилами, ґелґочуть, відпихують одне одного, коли їм кидають… шкоринки хліба…
Стоп! Я вже, здається, це казав…
— Дасталі, блін, — тверде вилиць, — всьо-о, всьо, Семьон, восьмой час, гдє тачка?
— Шофер на місці, тачки нема… — вуса. — «Ідіте на Вкраїну, Заходьте в кожну хату…» — й щось там далі. Зрозумів, Семене? На Вкраїну їдь! А ти «факси», «факси»!.. Де тачку подів?.. За скільки її можна спихнути, Ігоре? Тонна буде?.. Візьми його за барки, нехай віддає боржок за збірку. Й вкладеш у діло за мене. Буде нам тонна баксів.
— Ти, блін, Вася, мнє савети нє давай, ти іщі бері, іщи! Вам діаспара столька бабла атваліваєт, што ано аж сипітса із вас прі каждом двіженії. На газєтку тваю, што, мала далі? Ілі уже прабухал?.. У закрамах у сєбя пападмєтай…
Червона краватка, — й руки ходором.
— Та-та, та-та, та-та-та-та, «…хоч тінь його розп’яту».
— І ти з ним зв’язуєшся, Ігоре? — гострі зіниці з-від «мішків» під очима. — Вони державу, вважай, просрали, а спільний бізнес і поготів просруть.
— Значіт так, дайтє друг другу па морде, єслі уж нєвтєрпьож, і паєхалі.
Провисла на щоглах металева сітка, заклякла під прямими сонячними променями, — й ряд важких перекособочених контейнерів для сміття, полегшено відмерлих у тіні. Дитяча карусель поодаль, трохи похилена, — вищими й нижчими сидіннями, — зав’язла в машинному маслі, що виточується з-від основи стрижня, — поволі її роз-кру-ти-ти й спрямувати вперед! — вздовж автомобілів, що вичікувально завмерли на алейці вздовж парадних під’їздів, — поверх дахів будинків, — й дорогою, й полем, — до Снігурівки.
— Було б що просирати, Семене, — зморшки на чолі. — Вельми кепсько, коли ні шеляга за душею й просрати нема чого.
— Васильку! — гострі очі. — Ти хоч знаєш, що таке шеляг? Ти його бачив коли-небуть, тримав у руках?.. Це тобі говорити про «шеляг за душею», коли й гадки не маєш, що це таке?.. «Шеляг», це дрібна срібна монетка, інакше, «шилінг»…
— Ну що, вельмишановне товариство, — вимовити, — всім «оревуар»! Дуже був радий вас побачити.
Спрямовані за дерева й будинки металеві Ігореві очі, — відчайдушно розкидані довкруг прозоро-сірі Василеві, — й гостро-темні зіницями Семенові, — в мені.
— Перекури поки.
— Що мені курити?! — власним голосом, крізь горло й губи, — в простір попереду. — Накурився вже за цілий день! Бачив на Ігореві світлу сорочку, тепер бачу зелену, й діло, видно, йде до третьої, якоїсь рожевої в крапинку. Ви собі відпочивайте, як умієте, а я пішов.
Ступити крок… другий… — доторкнутися пальцями до шорстко-теплого металу… сидіння каруселі… — й напруж-жити кістяшки, щоб зрушити сидіння з місця, — поволі роз-кру-тити, — розкрути-и-и!-ти, — як пращу, — й пу-у-устити самим собою… наче вкладеним у неї каменем… — а-аж до глибокої балки… серед поля між Стеблевим і Снігурівкою… — де по-між трави дзюркотить вода… в струмку… — де тихо й спокійно… й хочеться заплющити очі… й заснути…
— Почекайте в машині… — звідкись звіддаля… з якогось іншого світу…
Видихнути!
Маленькі гострі очі.
* * *
— Послухай… Мені твої метафори… — вимовити туди. — Вони до лампочки мені, Семене! Ти щось хотів? Конкретну справу до мене маєш?.. Якщо ні, то бувай.
— Якщо конкретно, я хочу, щоб ти завтра о першій годині побував на презентації в Андріївській церкві й написав матеріал. Тільки віддав не Валентині, а мені. Вважай, я тобі його замовляю.
— О-о-отак от, значить. «Мой давний бред, в душе покоя нет»… А писати як накажеш — «за здравіє» чи «за упокой»?..
— Тобі й таке треба вказувати? Я гадав, що тобі вказує лиш власне сумління.
— Е-е-ех, Семене… Ти ж сам працював у газеті… Й такі речі доводиться пояснювати. Сумління мені вказує, що про все можна написати і «за здравіє», і «за упокой».
— То ж не сумління, Славинський. То є життєва установка Качура. Вона теж маться в Лебедя, колись Гидкого Каченяти, виховання, як не як. А ти візьми й відпихни її вбік, роззирнися в собі, порозпихуй непотріб, й десь там у куточку, побачиш, лежить собі й спочиває сумління Лебедя, ти підніми його, здмухни пил і спитай у нього, і як воно вкаже, так і зроби…
— Те-те-те, те-те-те! Лебеді-масони, птахи водоплавні!.. Тебе в машині чекають. Повна тачка ле-бе-дів.
— То як?..
— Їдьте вже до ле-блядів. Бач, теж римую… — очі. — Семене, я вкрай зворушений тим, що ти мене вдостоїв чести зарахувати до Лебедів. А щодо сумління… Чого воно «в куточку»?.. На видноті воно в мене. На самому, що не є, почесному місці. Й говорить мені про те, що всерйоз чимось перейматися в цьому світі… Сьогодні вважається так, завтра інакше… А післязавтра — взагалі ніяк. Про що ми з тобою думали, чим жили років п’ять-сім тому, Семене?.. Можеш пригадати?.. Що було гарним, що поганим, що моральним, що а-аморальним? З’їзд народних депутатів, Єльцин там, Горбачов-Лігачов?.. Ну стривай, дай договорити! Дивилися той з’їзд по телевізору, годинами, Семене, дивилися, а як не було змоги, то маленькі радіоприймачі з собою носили й слухали. Стенограми в «Ізвєстіях» збирали й складали… Щоб на віки було, для історії… Й де воно все зараз, в якій дупі? Кому воно вже потрібне, якій «історії», якому сумлінню, Семене, що депутат… е-е, Казанник, віддав Єльцину своє місце в Верховному Совєті?.. Уся та боротьба світла й темряви, добра й зла?.. Демократи — добро, партократи — зло! Й де воно добро, де воно зло, Семене?.. Ну, став Єльцин президентом, отаким от, яким є. І Росія стала такою, якою є. Гарною, поганою?.. Інфляція, свобода слова, бандитські угруповування… перерозподіл капіталу… А завтра все воно знову буде інакшим!.. Семене, повір, й усі наші нинішні архіважливі проблеми будуть там же, в тій же дупі, де перебувають зараз Єльцин з Горбачовим-Лігачовим… Про яке ж «сумління» ти мовиш?
— То вилазь з дупи!.. Не бовтайся в багні! Займися чимось справжнім.
— Чим же? Масонами?.. «Цяцьками й прибамбасами»?..
— Ну, гаразд, Славинський. Уяви собі: вищий керівний склад нашої держави, зокрема, силових структур — армії, служби безпеки, міліції — посвячується в члени закритої організації. Такого собі лицарського ордену. З усією відповідною атрибутикою — мантіями, шпагами, орденами… Клянуться свято дотримуватися присяги, беззастережно виконувати накази старших по чину… Як це відбувається? Якийсь «командор» розмахує в того над головою шпагою, виголошує заклинання…
— Н-ну, Семене! Лицарський орден, що ж ти хочеш!.. Ну такі вони, ігри дорослих дядьків… А в принципі, може бути. Одне не зрозуміле, чому тільки зараз я про це дізнаюся. І чому довкруг стільки метушні.
— Тобі видається нормальним, що в державі поряд із законною вертикаллю влади створюється окрема вертикаль — таємна, нікому не підзвітна? З невідомо якими «командорами», що можуть бути взагалі формально й не при владі?.. Здійснювати певні рухи над головою, виголошувати заклинання… — це ж дуже схоже на кодування, Славинський? Чи не отримаємо ми ситуацію, коли вища керівна верхівка, зокрема силових структур, опинився в чиїхось, невідомо в чиїх руках?.. Розумієш?.. Чув про психотропні методи впливу? Якийсь генерал може жити собі, як живеться, й ні про що такого не думати, можливо, й забути вже про те маскарадне посвячення, але настане момент, і йому треба зробити щось таке, чого зовсім не хочеться, й за що потім відповідати, наприклад, віддати наказ стріляти по демонстрантах, або ж коли вляпається по-серйозному, а знатиме забагато… Тоді знайдеться такий собі чоловічок… лагідний, чуйний… потелефонує, скаже кілька кодових слів… — й робиш, що належить. Яким би не був вольовим та життєрадісним, а йдеш, без мук і страждань пишеш прощального листа й тихо-мирно пускаєш собі кулю в голову… Й усе шито-крито. Й ніхто ні чи-чирк…
— Отямся, Семене! Тобі нудно на світі жити? Тобі самого життя, яким воно є, замало?.. Тобі треба щось таке, аж отаке, видумати, щоб веселіше було?..
— Ти напишеш про це, Славинський?
— Про що?..
Темне очей попереду.
— Про те, що під патронатом… не знаю, кого там «згори»… — вимовити, — створюється благодійна організація, що ставить собі за мету, того… відродження лицарських традицій?..
— Про те, що під прикриттям лицарського ордену готується кодування вищого керівництва держави, зокрема, силових структур.
О-очі.
— Ти з дуба впав?
— Не бачу дубів. Тополі бачу. Каштани…
— Комусь нудно на світі жити… Розважаються… А Славинський крайній. Добре, що мене ще ніхто не закодував. А то наказали б зараз, і вперед. Ручку в руки… диктофон… Семене! А чому б тобі самому про це не написати? Ти журналіст. Поїдь і напиши. Й не треба ні за ким бігати, нікого умовляти… Зробиш, як належить. Правильно розставиш акценти.
Тверді оч-чі.
— Бачиш, обставини склалися так, що крім тебе, ніхто цього не зробить. Тебе, що називається, винесло наперед… на авансцену… Не так давно я казав, що ти можеш виявитися найближчим до шибениці, й ув руках у тебе буде ніж, яким можна перерізати мотузку… Будь-кого туди не пропустять. Запрошено кількох журналістів з вибраних, перевірених видань. У тому числі з вашої газети. І якраз саме ти, Славинський, зможеш написати, як треба.
— Ніяк не второпаю, Семене, як же насправді ти ставишся до моєї творчости. Годину тому тикав пальцем у заголовок, казав, фігня… А тут уже, бач, ніхто від мене краще й не напише… Що, Славика не знайшов? Довелося шукати заміну?..
Поблиском, — о-очі.
— Усе, що від тебе вимагається, Славинський, — це виконати свій журналістський обов’язок. Єдина умова — не підлаштовуватися ні під кого. Побувати там, подивитися й написати, як підкаже сумління. Й не ховатися за чиєюсь спиною…
— Ну, тепер зрозуміло, чого ти приїхав у редакцію. Матеріал хотів замовити. Відразу пішов до Славика. Разом спустилися в буфет. І наїхав, як зараз на мене… Мовляв, твоя тема!.. Ніхто од тебе, Левченку, краще не напише! Бідолашний Славик… І не туди, й не сюди… Й ні тобі «так», ні тобі «ні»… Зрештою, втік і напився… Теж вихід…
— Годі бовтатися в багні!
— Бо-овтися! В багні-і-і! А мені весело, Семене! Де вона, чиста вода? Нема її!.. Що брудна?.. А з мене ж, як з гусака вода! Я ж Гусак!.. Не Лебідь, ні, але Гусак, горда птиця, Свині не товариш… І який не бере зайвого до серця. А так воно жити легше, й писати. Того пхнеш, того… А якщо за це ще й гроші платять!.. Чого ще треба?..
— Іншими словами, банальні слава й гроші. Ну, щодо цього можеш не хвилюватися. Слава тобі буде, всесвітню не обіцяю, але в наших от… нинішніх обсягах… І грошима не обділимо.
Безбарвне очей.
— То що?
— Що?..
— Напишеш?
— Ні.
— Чому?
— Ну як це, чому?.. Не хочу. Чого я повинен пояснювати, чому? Не хочу, й квит.
Поволі розпорошене, безбарвне очей навроти, — в зелені, людському рухові і шумі машин.
— Єдине, що може втримати тут на плаву, Семене, — вимовити серед гамірливо-зеленого дерев і дітей на майданчику, — це не хапати зайвого. Інакше булькнеш на дінце. Й не обвішуватися темами, як реп’яхами. Спокійно собі жити, працювати… Після роботи випити пива… Поблукати по місту, подумати про своє… Знаючи, що ніхто тебе не стукне битою по голові… десь у темному підворітті… Хоча, признаюся, беруть мене сумніви, що ти про те всерйоз. Не перший рік знайомі. Я візьму й погоджуся, а виявиться, що ти про все те… просто так… Якусь чергову свою життєву тезу… в черговий раз на мені хочеш ствердити…
— Картина ясна.
Людські ноги… спини… — брудно-сірі стінки кіоска. Заґрачене віконце. Жваві очі молодиків… — «точка».
— Ну що, «галочку» собі поставив?
— Яку-таку?..
— Чи ти свій блокнотик того вже, на смітник?..
Повні… насичені кров’ю губи…
— Ти про що?..
— Правильно. Несерйозні речі — своїх «Наташок» галочками відзначати.
Поволі ногами… ногами… — до пофарбованих жовтим… теплих стін кіоска… попереду… — ще сто грамів горілки, і мене вже тут нема. Й не згадаю навіть, де носило… що говорив і що робив…
— Зроду не було ніякого блокнота, — промовити.
— Не лукав. Був.
Куди спрямую себе на «автопілоті»… — виставивши вперед порожні… невидячі очі…
— Може, щоденник?
— Хоч би й щорічник… Що я тобі можу сказати, Славинський? Нічого втішного. Ти нецікавий.
Запилені носки власних кросівок, — правої й лівової, правої… лівої… — відір-вати від них очі й закинути, як металеву кульку в магнітну лузу, — в темне очей збоку.
— Кому я нецікавий, Семене? Тобі?.. Та якось переживу. Головне, щоб я був Богові цікавий… — трава… сірий асфальт… — гостро-темні очі. — Сто грам вип’єш?
— Не п’ю.
— Не п’єш, справді… У Славика в кабінеті бухали, а тут уже, виявляється, не п’єш, і, ще скажи, ніколи не пив… Кажеш одне, потім прямо протилежне… Нормально, Семене, нормально!.. Мені, будь ласка, сто грамів… — в сутемне заґраченого віконця й грудей, що випирають з-під халата… — Утім, давайте сто п’ятдесят. Щоб сюди не повертатися.
— Наприклад?..
Поволі повернути… голову…
— Що, наприклад?..
— Коли це я казав одне, а потім прямо протилежне?
— Та в Славика, наприклад, у кабінеті! Розпинався, що нема ні добра, ні зла. А тут у тебе вже Бог. А як на душу ляже… Як за тих, чи інших обставин… легше об когось ноги… витерти…
Розворотом плечей… — очами, — ув віконце: що? — закусити?.. — та ні… Вже закусив…
— Хлопчику! — ззаду. — Отямся! Ти хоч пам’ятаєш, про що я говорив?.. Не про те, що нема ні добра, ні зла, а про те, що це суть — одна річ. Як монетка. Що має два різних боки. Чи реверси? Як правильно?.. Реверси чи боки?..
— Боки.
Гранчак, на третину повний прозорою рідиною, густою… блюво-о-о… — стримати подих.
— Ні! — видихнути. — Реверси!..
Пальцями до нього, слизького й заважкого… — хилитнути туди-сюди. В’язко в один бік, рідину, в інший… — чи не варто? — звести догори руку, — й ко-овть! ковть!.. — та не такою вже й блювотною.
— Так боки чи реверси?..
Утихомирений ураз світ, — машини м’яко по асфальту… заклопотана жіночка з сумками в руках… біла бретелька ліфчика зловтішно з-під сукні… гола шкіра плеча… й шиї… — випнуті жили. Пошарпані двері парадного під’їзду… тріщинки на сірому асфальті… трава… — й щось там, у траві, — гостро-скляним поблиском?
— Чого ж це ти не п’єш, Семене? — промовити в скляні… поблиски… — Підшився, чи як?.. Чи секта забороняє? Проте я не чув, щоб сатанинські секти забороняли пити, курити… з жінками злягатися… Навпаки навіть…
— Ти нецікавий, Славинський, Богові.
— А ти, Семене, уповноважений за Бога говорити, хто Йому цікавий, а хто ні?..
Прозоро-скляне… в траві… — гостре… — розбита пляшка.
«Розочка».
— …уповноважена говорити Біблія, визнана в суспільстві Словом Божим, — перефокусуватися. — З тексту Біблії видно, що Бог любить людей прямодушних і сильних, здатних сміливо, «з дерзновєнієм» глянути йому в вічі, навіть на боротьбу з ним. Якова, який усю ніч з ним «боровся», він благословив. І Йова не покарав за гострі слова, власне, за богохульство, а дав удвічі більше, ніж утратив… Давида візьми. Цей ряд можна продовжити… А до таких же, як ти, Славинський, горе-мучеників, він ставиться, як до слимаків. Наступив, розчавив і не помітив…
Відчути, що світ довкруг став прохолодним і мерехтливим, — холод виточується з тіла й збиває подих.
Нагадати йому про Оксанку.
— Не маю наміру, Семене, — вимовити, — вести з тобою теологічні диспути. Чимало про що можна поговорити… про що згадати… Ісус Христос сказав… сказав… Господь гордим противиться, а смиренним… щось таке… Дає благодать. Це з приводу «боротьби» з Ним.
Став пронизувати ноги, холод, — й вони підступно згинаються в колінах.
— Дивна ти людина, Славинський, — багряний виблиск у зіницях. — Ти хоч читав Новий Завіт? Ісус Христос, якщо хочеш знати…
— Не чіпай Ісуса Христа!
Належить зібрати себе, — й утриматися в гостро-багряних зіницях попереду.
Очі, — й зуби-зуби.
— Мене тішить, Славинський, щирість, з якою ти заступаєшся за Ісуса Христа. Наче він має до тебе якесь відношення. У Новому Завіті прямо й недвозначно сказано, що він є Господом не для всіх людей. Не за всіх прошу, а лише за тих, кого Ти дав Мені… Так, здається. Іоанна, розділ сімнадцятий. А що потрібно для того, щоб бути «Його»? Відмовитися від себе й слідувати за ним. Саме так. Умерти для себе й жити для нього...
Зуби, губи, очі, — частинки тіла, що складно працюють, — гвинтики-коліщатка одного механізму, — який можна одним рухом, — зупи-нити.
— «І вже не я живу, а Христос живе в мені», як сказав апостол Павло. А ти відмовився від свого «я», Славинський? Ти хочеш мати з усіма, хто слідує за ним, одну душу й одні думки? Бути одним із членів єдиного тіла? Ні?.. Хочеш залишитися самим собою?.. Ехе-хе, Славинський. Кепські твої справи. А як ти взагалі уявляєш Тисячолітнє царство Христа на Землі? Як демократичну республіку, в якій шануються свобода слова й інші «загальнолюдські» цінності?.. Чи ні? Певно, що ні. Один глава. Сувора ієрархія, дисципліна…
Зупинити… — гострим н-ножем.
— …непотрібні сумніви, — зуби-зуби, — старші браття допоможуть. А хто не захоче, щоб допомагали, буде там, де й усі інші…
У німому, замерлому в рухах і словах, як за склом, — просторі довкруг, — поворозка… асфальт… трава… — де ж він, ніж?.. — має бути ніж, як же без нього?.. — чи зійде й «розочка»?.. — гострим скалок розбитого скла… — в траві.
Зіниці… розшаровані… — й знову гострі. Гаряче-червоне серце, — кала-калатає в грудях, — вдихом-видихом повітря втихомирити його.
— «…плач і скрежетання зубів».
— За якого ж лоха ти мене маєш, Семене?!. — вимовити в гостре зіниць, що з останніх зусиль виматеріалізувалося попереду. — Чужими руками хочеш собі жару позагрібати? Понавішуєш зараз лапші на вуха, а я побіжу, як цуцик, й зроблю все, що скажеш? Так же?! Зіпсую кар’єру, зламаю життя… Так?.. Ну, давай, продовжуй: не бійся, Славинський, ні що не зважай, пиши так, як сумління підсказує, приймай естафету від Петра! Ну ж бо, давай! Уперед!..
Ступити крок назад, — відчути, як у німому, замерлому в рухах і словах просторі, — вирізнилася розбита пляшка з-під пива… грайливим виблиском… у траві… — «розочка» — й стала притя-я-ягувати до себе, — немов-би випромінювати приховану в глибині… — впевненість і силу.
