18.
«Кручу-верчу, обмануть тєбя хочу!»
Зіграєш?
Ні.
Руки-руки над полірованою дощечкою на асфальті… бли-блискучою… — й пластикові стаканчики, — туди-сюди.
Запалити.
Чого так? Зіграй.
Тільки, якщо сам захочу обманутися. Знатиму, що обмануть, а все одно вступлю в гру. Сподіваючись невідомо на що.
На те, що Бог допоможе.
Увібрати в легені отруйно-гострий… — тютюновий дим. Не можна сподіватися на допомогу Бога в сатанинській справі.
Це в якій-такій?!
Сатанинській. Грі на гроші.
Тю-ю-ю тобі! — випустити дим. Ти як монашка в борделі. Що, ніколи не грав на гроші?.. Преференс згадай, триньку, храп. І тобі, до речі, переважно щастить.
Біла кулька — в один бік! в інший! — від одного стаканчика! до іншого! — руки-руки, — й пальці стаканчик, — дощечкою туди, сю-туди, сюди, — стук! — стак!-канчик об поліроване дерево.
Щастить, щастить, а одного разу не пощастить, що душу програєш.
Та все наше життя — гра! На гроші, на славу, на жінок… Ти всю дорогу граєш і всю дорогу просиш Бога про допомогу.
Стрімко-білим рухом кульки, — стук!
«Здєсь?»
Невпинні руки-руки над асфальтом. Потерті джинси… світло-бузкові слакси… — голі ноги. Нереально-ніжна шкіра стегна… під рухливо-синіми складками… спіднички… — й виразні м’язи гомілки.
Шановні браття… — не треба лукавити. Одна справа, образний вислів про життя як про гру, а інша — конкретна гра на удачу. Не маю бажання формальну логіку тут… згадувати… — як воно правильно називається… підміна понять… чи як… Що мені зараз… — зібрати себе належить. Й спрямува-ати… — до тролейбусної зупинки. Й увірва-а-а!-тися на ту їх здибанку. До того ж, це не гра, а шахрайство. Мені не дадуть виграти.
Пошерхле п’яти з-над підбора за брудно-сірою шлейкою босоніжки.
А я тебе навчу, як грати. Стань збоку й стеж за м’ячиком. І коли будеш впевненим, абсолютно впевненим, що він під якимось стаканчиком, роби ставку. Тільки не тикай пальцем, а наступи на нього ногою. Це важливо! Тоді «низовий» не зможе кудись подіти кульку. Наступи й сам підніми стаканчик. І там вона буде... — біленька така. Й побачиш, тобі віддадуть виграш. Не зможуть не віддати, бо інші лохи, перепрошую, не підійдуть і грати з ними не будуть. Але не варто робити надто високу ставку, бо далеко з грошами не відійдеш.
Босоніжка під-бо-ра-ми догори-и-и й дони!-зу, — й ку-кудись убік-убік, — в асфа-асфальт.
Не так треба!
Ногу треба трішки вбік, центр тяжіння тіла на неї — й руку за руку. Окреслити лінію стегна. Й очами кудись… пильно… — прозоро-блакитними… за чівкою світлого волосся… — як уміє. Використовувати силу потойбічної істоти… мавки… — занурювати все довкруг в ясно-блакитне. Вибиратися звідси. Вирива-а-атися!.. — «Кручу-верчу!..» — прудкі очі над копною рудого волосся… — віддасть він виграш. Аж бігом. Зараз скажу, звідки це. Валька розказував. Однокласник… Років зо два тому… — згадав. По вулиці йшли, й він навішував, як виграти в наперсточників. І ще була фраза, що вдруге до них підходити не варто, бо пам’ять у них гарна. Ну, говорив собі й говорив, завжди був хитруватим, може, й сам «верховий», я за нього не розписуюся, — йшли собі, балакали, в одне вухо влітало, в друге наче вилітало… — бачте! — а затрималося. Шановні браття по розуму… — це я сам з собою розмовляю. Ви нічого не сказали мені такого, чого б не знав, десь би не почув, про що якось би не думав. Це я тут, блін, сам собі щось розказую, сам з собою сперечаюся, щось з’ясовую й доводжу!.. Й мені вже час кудись себе подіти, поки кричати не почав і руками розмахувати, бо точно загребуть, — як не в ментівку, то в дурку.
«Здесь?»
О-округло-пластикове дно стаканчика.
«Здєсь», «здєсь», на цьому довбаному майданчику біля метро!..
А справді, звідки ти взяв, що розмовляєш з кимось іншим?.. Роззирнися довкола, ти бачиш десь прибульців з довгими щупальцями?.. Чи, може, демонів з червоними очима?.. Ні-і! Усе, що в тобі, — воно все твоє. Проходить через тебе, як крізь призму, забарвлюється твоїми спогадами, думками, — переламується в твоїй особистості й забарвлюється притаманними тобі кольорами!.. — я навіть більше скажу. Усе, що довкруг тебе, — воно теж усе твоє. Цей світ — «матриця», створена тобою. Насправді ж усе може виявитися не таким, як його сприймає журналіст-мажор. Зовсім не таким. Одне слово, заспокойся, не надумуй зайвого, — піди й зіграй.
Рука за руку… прозоро-блакитні очі… — шановні браття! Якщо світ — це матриця, то вона, хто — глюк?.. Виникла невідомо звідки… на мить вирізнилася… сфокусувалася… — й звіялася кудись… пропала…
Е-е?
Втомився вже від вас… невідомо від кого… — втім, відомо. Відомо. Я вже сказав, що не буду грати.
Чому?
Вики!-нути недопалка.
Тому! Не бачу в тому сенсу!.. Трохи грошей у мене є, слава Богу!.. Й іти зараз і ризикувати ними невідомо заради чого не маю бажання. Крім того…
Що?
Не заважайте! Дайте висловитися до кінця! Крім того, повторю, гра на гроші — це прерогатива Сатани. Це його територія. Марно сподіватися на допомогу Бога на території Сатани.
Ти ба. А що є «територією Бога»?
Бувайте!
Ні, ви погляньте на нього. Вимагає для себе права висловитися до кінця, й сам не дає того права іншим. Ти скажи — що є «територією Бога»?
Територія добра.
Х-хе! І яке ж ти маєш відношення до цієї території? Упродовж цілісінького сьогоднішнього дня ти вчинив хоч що-небуть доброго? Бодай щось би, щоб можна було хоч лапку покласти на територію добра?..
Шановні браття… — ви однобоко ставите питання.
Ти брешеш, інтригуєш, підставляєш інших, обманом перехоплюєш теми, й обманом же заволодіваєш дівчиною — сказав, що виведеш з кабінету, бо там, бачте, небезпечно, а сам привів до себе в кабінет і трахнув! А через півгодини покинув її в сквері, бо треба було, бачте, пригледіти за п’яним другом, щоб того в міліцію не загребли!.. Але й п’яного друга ти покинув на лавочці, придумавши відмазку про якусь там правочку в матеріалі. А далі, послухай, далі, коли інший друг зробив тобі вигідну пропозицію щодо роботи, ти хамськи відмовив йому, більше того, вдарив розбитою пляшкою по голові, «розочкою», — тож на якій території ти перебуваєш, любий?..
Стривайте, шановні браття! Ніхто нікого ніякою «розочкою»… поки що… не…
Поки що?
Стривайте! Петро вдарив Миколу ножем з рожевою пластмасовою ручкою, який перед тим вирвав у того з-за поясу, — й аж ніяк не «розочкою»!.. Темною пляшкою з-під пива з оббитою горловиною, що виблискувала… гострими скалками в траві…
Н-ну.
Шановні браття… — щось я вже того… не тямлю трохи… — не міг я нікого вдарити ні ножем… ні «розочкою»… — не така я людина.
А яка ж ти людина?..
Така, шановні браття, що знає межі… території, на якій перебуває…
Роззирнися довкруг! Ти бачиш якісь межі? Ти бачиш світ, який створив Господь Бог! Тут нема меж Його території!..
Шан-новні браття по розуму! Цей світ створив Господь Бог, у тому числі й нас, людей, — і разом з тим Він надав право кожному діяти за власним розсудом! І той кожен несе відповідальність за наслідки своїх дій!.. — отже, ми маємо певні межі. Маємо територію відповідальности Бога і територію відповідальности того, хто… взяв на себе відповідальність… — послухайте, дайте мені спокій.
Хіба Творець не відповідає за створене ним? Хіба доктор Франкенштейн не відповідає за свого монстра? Хіба є окремою територія доктора, окремою — територія монстра?.. Чи вони на одній території, й називається вона — «Франкенштейн»?..
Складається враження, шановні браття, що ви розхитуєте мене… намагаєтеся вивести з-під захисту Бога… виштовхнути з Його території… — підводите до того, щоб я щось визнав… прийняв собою… погодився з чимось… — наприклад, з порівнянням Господа Бога з Франкенштейном, — й тут мене, — хап! — й нумо глитати-глитати!
Х-хе! Ні, ви чули?.. Вдарити когось «розочкою» по голові — йому не в западло, то все «територія Бога», а порівняти Бога з Франкенштейном… — розхитують його, бачте!..
Ніхто нікого ніякою «розочкою»… по голові й не думав… бити…
Й не думав?..
Яка різниця, думав, чи не думав?! Нікого я не бив!..
Ходім перевіримо? Повернемося в дворик між «хрущовками», там ще дитячий майданчик з карусіллю… Подивимося, чи все тихо. Заодно можна й остограмитися, якраз «точка» по ходу, пам’ятаєш.
Не хочу я пити! Принаймні, поки що. І повертатися туди не хочу… Мені на тролейбус зараз треба…
Та ходім!..
Не хочу, кажу! Чого ви причепилися?..
Боїшся?..
Ідіть в сраку, шановні браття по розуму! Я все чудово бачу!.. Підбиваєте мене на речі, які й не потрібні мені зовсім!.. Піти в «лохотрон» зіграти, чи повернутися… куди не варто… — так і Петра підбивали, щоб пішов Миколу в лісі розшукувати й ножика свого повертати?..
Треба нам дуже!..
Душа вам треба. Х-хапонути й глитати-глитати…
Т-те! Нас цікавлять душі повносилі й чисті, з аурою золотистою, а твоя — чахленька якась… мутненька…
Не подобається — не їжте!
Т-те!..
Недопалок на асфальті, — легенький димок з боку в бік.
Шановні браття… Ось зараз… — о-о. Молитва! Отче наш… — «Хай буде воля Твоя на Землі, як і на Небі»… — це слова Ісуса Христа, якими Він учив молитися тих, хто послідував за Ним!.. Бачте?! На Землі не діє Божа воля!..
Якщо не діє, чому ж ти постійно звертаєшся до Бога?..
А до кого ж мені звертатися?! До Сатани?.. Ф-ф-фух, шановні браття… — я втомився… трохи випив… — й напружувати зараз мізки… — знайдіть собі студента філософського факультету, накачайте пивом і довсрачки з’ясовуйте питання, скільки демонів може поміститися на вістрі голки… чи ангелів… — а мене залиште в спокої. Кажу те, що загальновідоме. Правдивість чого… істиність… — доведена поколіннями людей. Що гра на гроші — це прерогатива Сатани. Це його територія. Його наділ. Тому марно сподіватися на допомогу Бога в сатанинській справі.
Зрозуміло. Азартні ігри… Жінки, слава, гроші… — компетенція Сатани. Це те, що він може дати. А що може дати Бог? Духовне просвітлення?..
Гостро-темне очей… жорстке вусів… — блискуче кокарди. Постовий міліціонер.
Замерти подихом.
Ну?
Якщо на одну шальку терезів покласти гроші, славу, жінок, а на іншу — духовне просвітлення, — що в тобі переважить?..
Темно-синій овал фуражки, жорсткі вуса, — й підголене волосся довкруг вуха.
То що? ...
Що?
Плямка родимки за мочкою.
Так близько, шановні браття… Можна підійти, взяти п-пальцями його за вухо й по-кру-тити туди-сюди. Й буде гарно.
Ну так що обираєш — жінок, славу, гроші чи духовне просвітлення?
Та задрали вже!! Чого це я повинен щось обирати?! Мені звалювати треба звідси!.. Поки не пізно… Я нічого не хочу від Сатани. Не хочу мати з ним справу! Сатана може чимало чого обіцяти… а в результаті все буде… навпаки…— хочеш сказати, Сатана щось обіцяє, та, зрештою, не дає обіцяного? Як наперсточники — дадуть раз-другий виграти, а потім обберуть до нитки?
Ну.
Пообіцяє «жінок, славу, грошей», але в підсумку — позбудешся всього, що мав? Зганьбишся, станеш жебраком з гонореєю на додачу, — щось такого плану?..
Ну, так. Десь так.
Значить, його провина в тому, що він обіцяє, але не дає обіцяного. Якби давав, була б інша справа?..
Ну так же, так. Висновок який?..
Отже, ти все одно вибираєш «жінок, славу, грошей», а не духовне просвітлення. Обираєш Сатану, а не Бога.
Втомився… — згиньте!
На гарячому ви-ди!-ху — обривки каштанового цвіту.
Невпинні гостро-чорні дроти тролейбусної лінії в асфальтовому мареві проспекта… ш-ш-шумом ш-шин кудись… вперед…
Кудись туди, де поодинокі деревця… висока трава… — й прозора вода в струмку.
Тролейбусними дротами все далі й далі, нарощуючи швидкість, — перша зупинка… друга… — третя, — четверта! — п’я!-та, — бував у тому районі. Й будинок, здається, пам’ятаю. Девятиповерховий панельний… — там ще скверик. З погруддям комусь з радянських діячів… репресованих… — Косіору чи Постишеву. Комусь такому…
Повалитися в траву, розкинувши руки-ноги… й сумку поруч… — слухай сюди. Щоб остаточно з’ясувати, з якої ти території, давай проведемо експеримент.
Стривайте!
Скочити на другий, чи третій поверх, втримуючи поперед себе в п-пальцях папірець з адресою, — віднайти потрібні двері, нат-тиснути ручку, — проч-ч-чинити, — й увірва-а-а-а!-тися в їх компашку! — порозкидати скидане докупи взуття й, увертаючись від оголених… пітних тіл, — розкрити ще одні двері й наштовхнутися на твердо-сірі Ігореві очі… й гостро-темні Семенові… — сидить на стільці, поклавши ноги на стілець навпроти. Й двома пальцями вичавлює прища на щоці.
Густа висока трава… — прохолодне… вологе повітря вдихом… — й сухе видихом. Вижохле. Колючі очі в сонячному світлі з-від сухого запиленого вікна. Розпечено-жовтавий шкірзамінник спинки стільця.
Запаволочено-блакитні… пітні очі… — з-над оголеного плеча.
Гм-м, перепрошуємо. Ми щодо експерименту. Уяви: ти йдеш собі, йдеш і бачиш — справа гроші, зліва — скарб духовний.
Й годинник «Сейко» на зап’ясті.
Що обереш?
Відчути лоскотне стеблин трави щокою… — й облишити відчувати. Прохолодний подих повітря кистями рук й усвідомлення того, що трави довкруг вже нема, є лиш повітря, — й поволі здіймаєшся догори. Все вище й вище, в прохолодно-ясну синь… й легкі хмаринки…
Що?
Розвернути тіло й вгрунтувати ступнями в асфальт — й долонями в теплий граніт підземного переходу. Утямити себе знову на майданчику перед входом в метро.
Недопалок на асфальті… — ще димить. Ні. Вже не димить.
Конуси молочних залоз туди-сюди.
Вирішили мені гаманця підкинути, шановні браття?..
Тікай-но звідси, сучко. Бо зараз тебе отой от мент огріє кийком по голові, щоб заразу не розносила… — й лежиш на асфальті, вишкіривши зуби. Й усі з огидою відвертаються від тебе… А цуценята пищать і поволі здихають… у якомусь підвалі…
Відштовхну!-тися долонями від парапету, й кудись себе… по-між людських тіл… собачих лап… — ногами-ногами в асфальт.
Іншими словами, шановні браття, зараз я маю побачити на асфальті гаманець… — справа, а зліва… — ну, наприклад, харизматів з християнської церкви «Перемога», які брошурки роздають про Царство Небесне, — й ви будете стежити, куди я поверну? Це у вас типу експеримента, а я типу щура?..
Гудки машин і сухий пил в обличчя, — очі-очі довкруг і ноги-ноги-ноги.
Й справа на асфальті… по-між людських ніг і собачих лап-лап… — невже?! — та ні. Шматок якоїсь обгортки. Темної.
Є такий спосіб розводу лохів, шановні браття по розуму, — підкидається гаманець, лох його підбирає, й тут його хапають під білі руки, мовляв, крадія спіймали, кишені вивертаються, гаманець відбирається, заодно й власні гроші лоха, й, узагалі, все варте уваги підчищається з його кишень, ну й далі за обставинами… можуть і додому до лоха поїхати… — я в курсі, шановні браття… Валька розказував…
Собачі лапи, ментівські вуса… руки-руки лохотронщика над дощечкою…
Слиняве з кров’ю обличчя лоха, якого тримають за руки, — вирячені невидячі очі й розпухлі губи, — й голос з-від г-горла: «Не бу-рав я нічого», — й невпинні веселі очі пацанів, що тримають його за руки.
Такий от світ, шановні браття, куди довелося… втрапити…
Недопалки… поморщені, неживі… — ближче під урною. Поруч два й далі ще один.
Це світ, який створив Господь Бог.
Чи Сатана?..
Створив Господь Бог, але надав кожному право діяти в ньому на власний розсуд.
Собачі лапи-лапи…
Право протидіяти іншим, боротися з іншими… знищувати інших…
Ноги, ноги…
Лапи-лапи й невпинні очі. Конуси, сповнені поживного молока, — туди-сюди. Злиплі пасма сірої шерстки.
Харчуватися іншими…
Навіть боротися з Богом, навіть знищувати самого Господа Бога… — любий. Кожен має право.
Харчуватися Господом Богом…
Споживати «плоть Господню»… — це християнський обряд причастя.
Щось мені підсказує, шановні браття по розуму, що теоретична частина зведеться до практичної дії. Піти зіграти в лохотрон, чи покрутити міліціонера за вухо…
І буде гарно, сам же визнав!..
Здогадуюся, що вам усе одно — кого і як я спровокую. Головне, щоб був ґвалт… вирячені очі… слина й кров… — викид темної енергії. Ви запустите в епіцентр щупальця й будете жадібно її всмоктувати…
Блювотно-принадним чимось… поживним… — квіти, суниці… газети… — біляші. Жінка продає в сірому халаті. Дістає з алюмінієвого ящичка. Масними пальцями.
Що замовкли, шановні браття? Образилися?..
Бананова шкірка на сірому… бетонному краю… урни… — спрямована до асфальту.
Образилися вони… — я ж не згадую про жертвоприношення ацтеків та майя. А міг би… Бризки крові, вирвані серця… стукіт голів по кам’яних плитах піраміди… — й на хріна було вбивати за раз десятки тисяч полонених? Якась необхідність була в тому, щоб отак от брати й вбивати стількох людей?..
Спитаєте, а ви тут до чого? Чому маєте відповідати за криваві звичаї давніх земних народів?.. — відповім. У традиціях земних народів не було безпричинно знищувати десятки тисяч робочих рук. Переможених зазвичай обкладали даниною. Продавали в рабство. Примушували зводити палаци, храми… дороги, канали… — вали! — захисні вали, так, — але на хріна брати й виривати! виривати людям серця, якщо в тому не було потреби?! На хріна, скажіть?! Це не вписується в земну логіку!
Що, шановні браття? Що скажете? Присмокталися, так? Присмокта-алася нечисть… Простягнула щупальця до піраміди… як шланги… — й усмо-октує, усмоктує духовну енергію, яка поштовхами! пошто!-вхами звільняється від кожної смерти… полоненого, якого хапають за руки-ноги, кладуть на жертовний камінь, ножем розтинають груди й виривають серце! — піднімають над собою, трясуть ним і кричать! — й кров! фонтани крови б’ють на всі боки! — стіни, жертовний камінь, обличчя й одежа жерців — усе в крови, шановні браття, та не треба вам крови!.. — тонку духовну енергію, яка вивільняється, ви всмоктуєте!.. — й жах, страх, біль для вас, як гарнір!.. — ви впиваєтеся в струмені енергії, які спрямовуються до вас, купаєтеся в них!.. — шановні браття по розуму.
Очі-очі, білі зуби… — локон каштанового волосся.
Мовчите? Правда очі коле?..
Прозоро-зелена косинка на витому каштановому волоссі… усміхненої дівчини… — й прямий проділ… на охайно підстриженому волоссі… юнака поруч… — журнали якість… бюлетені…
Харизмати?..
Голову ш-шиєю наліво… й донизу… — ноги-ноги-ноги… — гаманець?! — ноги-ноги…
Й гаманець?..
Недопалки… папірці-папірці… — випрасувані складки темних штанів… й складки темної… спіднички… — не обов’язково вони харизмати. Швидше, п’ятидесятники…
Повинен же бути гаманець… Якщо з одного боку, ось, — скарб духовний… з іншого повиненен бути… гаманець, набитий доларами… — дивись уважно, дивись… Повинен бути… Десь в ногах… ногах…
Видих!-нути повітря.
Ноги-ноги…
Наговорив ти всілякого-різного, любий, змішав, як мовиться, грішне з праведним… Первісні люди чимало чого робили, наприклад, носа, вуха й інші частини тіла проколювали й різні предмети в отвори вставляли — кільця й таке інше, й бували вони досить масивними, предмети, й об’ємними, й що? — іншопланетяни в тому винні? Людські жертвоприношення були поширені практично в усіх стародавніх народів, у тому числі й серед праукраїнців, «єдиного потужного народу, який захистив свої землі системою валів», — десь читав, що археологи розкопали давнє слов’янське святилище з очевидними ознаками людських жертвоприношень… — було щось таке, читав, просто визнаватися зараз не хочеш… — та заспокойся, ніхто нікого ні в чому не звинувачує, давні євреї теж таким грішили… — чи не грішили зовсім? Чи людські жертвоприношення не вважалися гріхом?.. Згадай вітхозавітну притчу про Авраама, який ледь не приніс у жертву Богові свого сина. Так, ангел перехопив його руку, але сама притча говорить про те, що «вибраний народ» щодо людських жертвоприношень був у курсі. Та й сам Ісус Христос приніс себе в жертву заради інших людей, одне слово, вчинив людське жертвоприношення, тільки сам по відношенню до себе… Коротше кажучи, тема виходить за межі твого звинувачення, що хтось там кимось харчується. У доколумбовій Америці людські жертвоприношення й справді були поширеними надміру й якимись такими збоченими були… чи вишуканими?.. — наприклад, ацтеки для богині родючості, не вимовити, як звали, відбирали найвродливіших дівчат… — ну, гаразд. Не будемо продовжувати, щоб не травмувати декому чутливу психіку… — щодо твердження, що в земних народів не заведено так просто знищувати людей… — дурня. Від початку й до останніх часів люди тим і займалися, що «без потреби» знищували одне одного. Не обкладали даниною чи податками, не примушували на себе працювати, а просто знищували, навіть ставили за мету повністю знищити, вчинити геноцид, — навести приклади? Тут, в Україні, далеко й ходити не треба… А винні чомусь іншопланетяни. За принципом, «хто всрався — невістка».
Хвилинку. Ти слухати слухай, а шукати шукай. Ніде його, гаманця, не видно, ні?.. Може, ближче до харизматів?..
Ноги-ноги, — блискучі коричневі туфельки. Білі-білі зуби дівчини з журналом. Легка косинка й барвиста стрічка в локоні… каштанового волосся… — прозоро-світла блузка з виразним ліфчиком… — темна спідничка. Випрасувані скла-складки… — округлі коліна. Якась трохи старомодна й надто… відверто-жіноча вона, як для віручої… — хоча хто їх, харизматів, розбере? Чи п’ятидесятників… Плодіться й розмножуйтеся…
Світла сорочка юнака… — прямі вилиці й білі-білі зуби. Такі ж вони обоє доглянуті. Гарні й незаймані… — ацтеки б точно принесли їх у жертву, шановні браття.
Поглядом проз ноги-ноги… — налі… наліво…
Гамане-ець?..
А ви до мене приклепалися.
Так де ж гаманець, шановні браття по розуму? — недопалки-папірці. Ви ж гаманця мені обіцяли, й де він?
«Здєсь?»
Баки забили, гору слів наговорили, а гаманця як нема, так і нема…
Хто тобі й що обіцяв, якого такого гаманця? Мова була про вибір між духовним і матеріальним. А все інше ти сам собі навернув…
Нема у вас гаманця, набитого доларами, шановні мої браття по розуму, нема. Не можете ви запропонувати чогось реального… матеріального… — того, що можна руками помацати… Ви точно, як Семен. Побазікати тільки…
Ми дати не можемо, зате може дати Господь Бог.
А ви за Бога тут уповноважені… — стривайте. Було ж сьогодні таке вже, було! А ви… чи Семен у відповідь: «За Бога уповноважене говорити Слово Боже».
Ноги-ноги…
Так, сказано: просіть і дано вам буде.
У Нагорній проповіді, шановні браття, мався на увазі не гаманець з грошима! Мова була про інші речі, й ви знаєте, про які!..
Й про які-такі речі? Про духовне просвітлення?.. Про наближення до Бога?.. Жодних застережень щодо якости прохань у зазначеному тексті Святого письма нема. Просіть і дано вам буде. А що зазвичай просять люди? Здоров’я, прихильності протилежної статі, — ну й, звісно, матеріального достатку.
Ноги-ноги… — конуси молочних залоз туди-сюди.
Нема тут ніякого гаманця, шановні браття, й не може бути. Гаманці так просто не валяються на асфальті…
«Здєсь?!»
«Здєсь, здєсь»! — на цьому майданчику перед метро! На цій планеті!..
Стаканчики й біла кулька — стук-стук.
Господи, Ти тут?
Стук!
Ти тут, чи де?..
Кошлате сонце над сірими дахами «хрущовок»… — нема тут Бога.
Нема прибульців з довгими щупальцями… нема демонів з червоними очима… — нема в цьому світі й Бога. І ангели по небу не літають і хором не співають…
Єдине місце, де є Господь Бог… де є Сатана й ангели… — це твоя свідомість, душа… — о-отам от, в голові, постукай по ній пальцем, — та ніхто не дивиться, постук!-тук!-тукай… — отут от вони, в мені.
Як на полі бою.
Сухий вітер в обличчя.
Пил.
Утямити себе на майданчику перед метро, — в людських струменях, як травинка на вітрах… в поштовхах чужих плечей… ліктів…
Відчути шорстко-теплий граніт долонями.
Й що тепер?
Що, що?.. — та нічого. Жити як живеться. Чинити по-можливости по правді… по закону… Віддавати перевагу добру там, де є вибір…
Сірники… — торохкотнути, — й ч-чирк! чирк! — припалити.
Прямі складки спіднички… округлі коліна… — годі вже нишпорити очами по-між жіночих ніг! — гаманця шукати… Ще подумають, що маніяк.
Гостро-темні бусинки очей.
Міліціонер.
Види-их!-нути повітря.
Цівка в’їдливого диму з-під пальців… — змахнути туди-сюди долонею.
Й годі вже боятися всіх і вся! Тим більше, що нічого такого не робиш… Нікому не заважаєш… Стоїш собі, опершись об парапет підземного переходу, куриш… газету читаєш… — п-пальцями в сумку, — й назовні: «…криваві сліди від наручників, чорні плями від кийків по всьому тілу…» — та н-ну! — іншу газету!.. — «Секретні ешелони для українських жінок».
Цигарка в пальцях. Цівка диму в’їдливо догори. Саркомно-жовті поздовжні плями смоли й нікотину на білому в синюшну смужку папері.
Стояти собі, спокійно читати: «…після вироку київського трибуналу кинули нас, душ триста дівчат, у товарні вагони й повезли на схід…» — в тобі Господь Бог живе! Він захистить тебе в будь-якому випадку!.. — «…й прямісінько у табір до кримінальних злочинців. Як же вони накинулися на нас, терзали наче звірі! Мене врятувало лише те, що зеківський авторитет накинув на мене оком, і коротко й страшно сказав: «Будеш моей лагерной женой»…» — та н-ну його! В сумку.
«Коротко й страшно сказав»!.. — за тих обставин ті слова звучали не так уже й страшно…
Звести руку догори… — затягнутися.
Рота перекривити! Бо-о-же мій!.. — не так треба було цей матеріал подавати! Стисло треба було. Суворо. Факти самі говорять за себе…
Відчути стороннє щось… ззаду-збоку… — й, не озираючись, знати, що то постовий міліціонер. Подивився ще раз. Три сотні вродливих дівчат у табір до кримінальних злочинців. Як мені видається, трохи занадто, Господи.
Ро-ота перекривити…
Вирожевіле жевринки… під сірим шаром попелу… — й безладні клуби синього диму.
Ну?..
Стою собі, курю. Що, курити не можна?..
Не можна. Куріння в громадських місцях заборонете. За порушення — штраф.
Та всі курять! Он чоловік з цигаркою!.. Он дівчата смалять втихаря від матусь… і женихів… — он, взагалі, хлопець йде собі, курить, зараз кине недопалка під ноги, наче так і треба. А я стою біля урни й навіть попіл туди збиваю!..
Ти бачиш десь табличку: «Місце для куріння?»
Та де його, в повітрі прибити ту довбану табличку?! Курять біля урни й викидають туди недопалки! Це місце для куріння, так заведено!..
У Кодексі про адміністративні правопорушення нема поняття «так заведено». Куріння в громадському місці — порушення статті такої-то розділу такого-то. Тому працівник правоохоронних органів має право і обов’язок притягнути тебе до відповідальності. Доставити в дільницю й скласти протокол. Потім суд накладе на тебе визначене законом стягнення.
Та йдіть ви… самі знаєте, куди, шановні браття! Усі курять!.. Та що курять — он шахраї людей на бабки розводять! І що?.. А нічого! А мене потягнуть у дільницю за те, що я стою собі тихенько й пошмалюю біля урни?..
Ти за інших не відповідай. Ти за себе відповідай. Не порушуй закону. Твої слова.
Вики!-нути недолалка. Об!-бананову шкірку — й на асфальт.
Треба ж!
Ну й чого знову не в урну?!
Так не щастить! Вдруге кидати й не потрапити в урну!.. Ступити крок, другий, — і підняти з асфальту?.. — ну, може, й не в саму урну, а десь збоку приткнути… Десь біля бананової шкірки…
Й отам от, трохи за урною… темно-коричневе, шкіряне… прямокутне… — не гаманець?
Та ну.
Буде тут хто гаманцями смітити… — давай-но потихеньку звідси.
Як це, хто? Якийсь «багатенький Буратіно» біг робити ставку й загубив… Чи старший над «лохотроном» ніс менту долю… та не доніс… — бач, який він. Шкіряний, товстий… наповнений чимось…
Гля... — глянути на міліціонера.
Темне волосся з-під блискучого козирка фуражки… гостро-темні очі... — й відвести власні очі.
Та який ще гаманець?! — просто сумочка стара… — порвалася, протерлася по кутках. Шкірзамінник, що ж хочеш. Хтось викидав, та в урну не поцілив. Валяється тепер під ногами, піддіває хто проходить …
Давай-но вже якось звідси… — но-га-ми, но-га-ми…
І не ризикнеш підібрати?
Прокаш!-каш!-лятися.
Тричі: ха-ха-ха!
Полководця він, бачте, — назвемо своїм іменем, — Сатану, — не боїться, — його Господь, бачте, захищає, — а вусатого якогось мента з кийком, чи пацана-лохотронщика, налякався до всрачки.
Щосили втримати себе на прямих ногах в невпинних… автомобільних гудках… — стою тут, нікого не чіпаю… нікому не заважаю… — нічого з асфальту не підбираю. Зрештою, маю журналістську «корочку» в боковій кишені теніски… — захистить в разі чого… як уже була… захищала… — вибиті зуби… поламані ребра…
Х-ха! Яка, блін, журналістська корочка?! У тобі Господь Бог! Він тебе захищає!..
«Здєсь?» — стук!
Тут, у голові, постукай себе доло-лонею!..
У морозяно-гострому лункому повітрі — фуфайки, фуфайки… — тупотіння чобіт… — баби! баби! — кров на снігу… — й члени, члени! Сперма, кров, м’ясо!..
Біленька кулька: туди-сюди!
О-очами себе, як пружиною, назад, — урна. Недопалки, папірці… — а гаманець?
Де гаманець?!
Руки-руки на асфальті… спини… — міліціонер, — кокарда… темні очі… — тримає… собою…
Господи…
Ти ж бачиш мене, так же? Любиш?..
Відчути, як повіки… наповзають на білки очей… — заплющити їх.
Баби! Баби! — сотні баб!.. — й шалені очі!.. — й тупо-тупотіння чобіт!.. — ув морозяно-гострому лункому повітрі… — темні фуфайки, фуфайки… — й кров на снігу… — й члени, члени! Сперма, кров, м’ясо!..
Розпл-лющити.
А тебе, жіночко, куди несе?! Тебе ж зараз обберуть до нитки! Уже в літах, повинна розуміти, що до чого…
Перед ножем, що поблисками… туди-сюди… — прямо подивитися в несамовиті очі навпроти й водночас ясно й прямо в очі Господу Богу, — ось я перед Тобою! Якого Ти любиш!.. — не можеш не любити… — бо всім єством своїм відчуваю Твою руку… — і щоб не сталося, в яку халепу не втрапив… усе буде гаразд…
Червоне кошлате сонце над дахами… — «…вибиті око, зуби…» — величезні колеса автобуса.
Члени, члени! Сперма, кров, м’ясо!..
Вди-ихнути повітря.
Ну?!
Па-цан-ва.
Й отой от, з короткою зачіскою, хто трохи віддаля й збоку, — очами взяв, — і глянув.
Нічого не вдієш, доведеться відповісти: в прозоро-сірі очі… — власними очами, — й доволі. А тепер кудись убік… — цигани… валізи, валізи… — й знову голову, — шиєю назад, — й очами! — не обов’язково прямо в очі, лиш в той їх бік, — і підборіддя припідняти. Салабони. Сосунки прищаві. Боятися вас буду.
Достатньо.
Тепер сумку за плече, — й нога-ами поволі… ногами… — спокійно ступати, впевнено… — правою! лівою! — й сумкою по заду: геп-геп! — ану стій.
Стій-но, кажу. Отак.
Повернися, візьми тітку за руку й скажи: «Схаменіться! Вас же зараз обберуть до нитки!..»
Чого закляк?!
Нумо йти чинити добро!
Ногами! Ногами! — нічого, нічого, перевтомився трохи, — ногами в асфальт! ногами! — воно вже й справді далеко заходять… ігрища… — капища! погаські капища! — тихо. Ігри в іншопланетян… — давай-но щось адекватне. Гарно попрацював на тижні… На наступному обов’язково написати про ґаражі… доробити «Білу гарячку»… — гиля! гиля! — біжить боягуз, увібравши голову в плечі, ухиляється від того, щоб чинити добро!.. — наступ!-ного тижня! з новими силами!.. — але не більше одного лівого матеріалу на тиждень, та й не зможу більше, треба й про політику не забувати, а там і без лівих матеріалів вовік усього не розгребеш… було б добре один лівий матеріал на два тижні, просто чудово, але й те навряд… — гиля! гиля! утю-тю! — та не біжи так! Давно вже позаду нема нікого… — просплюся, допишу «Білу гарячку», й що там дописувати, п’яний виблядок убив нормального хлопця, й за що вбив, за те, що той ножика відібрав, звичайного собі ножика з рожевою пластмасовою ручкою й довгим лезом, спокою той ножик не давав, — ходив собі, про щось думав, а про що він міг думати?! — для того, щоб про щось таке думати, треба на відповідному рівні перебувати, а щоб вийти на відповідний, вищий рівень, треба базу мати, — фундамент! — він же не вчився ніде… пиячив… — утю-тю! — та-ак, з фундаментальними речами, як наприклад, інстинкт самозбереження, в декого все гаразд — принципи-принципами, та як справа стосується шкіри, всі вони буль-булькають аж на саме дінце… — та не біжи так, кажу, й сам уже захекався… ніхто за тобою не женеться… — поздовжні прямокутники «хрущівок»… дитяча карусель… асфальт… — запаволочені очі з-від решітки… наливайки… — ну, аби не остання.
