2.
— Га!
Окуляри.
— Злякався?
— Ідіот…
Від дверей — і на стілець.
— Чого ви такий злий, Станіславе Івановичу? Як собака. Ходімте по пивку.
І ногу на ногу.
Широкі кисті рук на столі…— довгі суглобисті пальці. Жорсткі білі смужки на темно-сірому рукавів піджака. Поморщена синя краватка.
Скельця окулярів.
— А де твоя практикантка?
— Моя?
— А чия? Не моя ж…
Жовто-бура оправа… товсте скло… — очі за окулярами видаються неприродньо-великими. Наче ледь стримує себе, щоб не розплакатися. Завжди в нього чисто, папірець до папірця… Пахне ним. Кров. І не жарко йому в піджаку й при краватці? — під пахвами, напевно, вже давно дві здоровенні пітні плями.
— Сатисфакцію проситимеш? — спитати.
— Сатисфакцію не просять, а вимагають.
— Чому? Просять. Я прошу у вас сатисфакцію. Так кажуть.
— Я вимагаю від вас сатисфакції.
Крапельки поту на чолі… — а що?.. — підведеться зараз на всі свої сто дев’яносто сантиметрів і врочисто промовить: «Пане, я викликаю вас на дуель!» — скільки ж після університету минуло?.. — п’ять років… — здуріти можна.
— Якщо ти викликаєш мене на дуель, — проказати, — то мені, начебто, надається право обрати зброю. Я обрав. Каменюки. Візьмемо по каменюці й на рахунок «три» пожбуримо одне в одного. Згода?
— Блазень!
Із дзвіночками… — запалити.
Цигарки, цигарки… — долонею по кишені джинсів. По іншій… — нема. У себе в кабінеті залишив. Скраю на столі… — чогось порожньо на душі. Вдивитися в обличчя навпроти. Бліді губи. Охайні чорні вуса… Блискучі скельця окулярів… — сатисфа-акція йому. Теж мені, шляхтич. І де твоя шабля, де кінь?.. Такий собі піший вояк… піхур…
— Яким ти був, Святославе Івановичу… — мовити. — Семен тут біля видавництва кругами ходить. Зараз дівчаток почнемо ділити… Давно Оксанку Піхур бачив?..
— Вона вже давно не Піхур.
Посту-стукати пальцями по краю стільця.
— Іванькова?..
Скельця поблиском.
— Таки Іван Іваньков… — посміхнутися. — Ти бач. А я й не знав. Навіть і не думав про неї… стільки років… Ехе-хе… Старіємо, брате. Слухай, може й справді, ну його все?.. Пішли в гастрик через дорогу, візьмемо пива, посидимо в скверику на лавочці, поговоримо…
— Ти здав свій парламент?
— А що?..
— Редактор сьогодні на планірці вказав, що політичний відділ узяв за звичку здавати матеріали на другий день після події.
Цигарки… — по боковій кишені теніски, — ляп-ляп, — нема.
— Назвав моє прізвище?
— Тобі мало?..
— Мало! Я ж уже наче сам по собі, оглядач!.. Він що, висловився в тому розумінні, що Славинський затягує матеріали? Чи взагалі — політичний відділ?..
— З Наталкою не замикайся по кабінетах. І нікого не буде чіпати, коли ти здаєш свої матеріали.
Неприродньо-великі очі за товстим склом, — здається, десь у простості між обличчям і окулярами, — в іншій реальності.
— Нікого, це кого? Редактора?.. Чи тебе?..
— Мене чужі дружини не цікавлять.
— Виключно власні практикантки.
— Послухай-но, друже. У мене ще роботи багато. Не пішов би ти…
— Куди?..
Дістати з пачки цигарку. Чиркнути сірником. Пильно вдивитися в нього, так належить.
— Не пали тут.
— Хіба за вихідні не провітриться?
— Я ж сказав… Мені ще працювати.
Щось настирливе… уїдливе… — цівка тютюнового диму з-від пальців.
Змахнути туди-сюди долонею.
А вуса в нього вже цілком нормальні. Раніше ж — рідкі світлі волосинки. Й помітними навіть не були… — гаразд. Цигарку між великим і вказівним пальцями — ляск! — у вікно. Влучив.
На ноги.
— Пішов я. Працюй.
— Я тобі тільки сказав, щоб тут не палив.
Кудись би пачку цигарок… — в бокову кишеню теніски. А звідки вона, до речі, взялася? Я ж наче був шукав… — і не знайшов. Усі кишені перемацав…
— Здуріти тут можна… в духоті… — промовити. — Що там узагалі сьогодні на планірці? Валентині щось нейметься кудись заслати мене… — перевести подих, — на завтра…
— Тебе?..
— Не знаю, кого! Що там говорилося на планірці, кого там і куди посилали!.. Нема мені чого робити, ще й на вихідні кудись їхати…
— В Андріївську церкву?..
— Сла-авику! Нікуди я не збираюся їхати! Ні в Андріївську церкву, ні в Снігурівку на іншопланетян, ні в Стеблів на Змієві вали, ні до чорта на кулічки!.. Ф-ф-фух… Ну то що, йдемо на пиво? Чого тут сидіти, паритися?.. У понеділок доробиш, що треба.
— І така порада, Олеже, — скельця. — Не заходь на чужу територію. Люди незадоволені. Здобув парламент, і прапор тобі в руки. Годуйся потихеньку на своїй ділянці.
— Що ти маєш на увазі? Кримінальні нариси?.. Історичні розвідки? Іншопланетян?..
— Я тобі сказав.
— Що ти мені кажеш, Славику, ти Валентині скажи! Навісила тут на мене купу тем, каже, не сиди сидьма, передплатна кампанія на носі, їдь бери, пиши! До кого мені її відсилати — до тебе, до Пономарчука?..
— До чого тут Пономарчук?..
— Де кримінальні нариси від Пономарчука, Славику, де вони?! Нехай сам пише, так він же не пише! Кримінальну хроніку, так, дає по п’ятницях, ну, може, ще сто п’ятдесят рядків з брифігу якогось там… міліцейського начальника чи з’їздить із міліцією в рейд… — відчути, що слова наче самі по собі виходять крізь горло й губи-зуби, — в скляний простір окулярів попереду. — Так нехай і їздить у свої рейди, я йому що, не даю? Але чогось більшого, Славику, якогось виходу на аналітичність там, е-е, художність… психологізм… від нього годі й чекати. То що ж виходить, і сам не гам, і другому не дам?..
— Я тобі й слова не мовив про Пономарчука, хоча, по правді, його можна зрозуміти. Гасаєш по чужих темах, як кінь… Кримінал — це Пономарчук. Незвідане — Подоляк. Історичні розвідки — моя тема. У тебе думки не виникає, що то, може, й не твоя територія, сумління не мучить, ні?..
— А тебе сумління не мучить, що впарюєш відверту хрінь, нібито Змієві Вали зводилися в часи Київської Русі?
— Можна хоч сказати, Олеже, що намірився поскубати травичку на чужому полі? Щоб ми про те знали й туди не тикалися! Це будь-чого стосується. Й Змієвих валів, і криміналу, й Андріївської церкви… Усього, Олеже! Це стиль, це твоя поведінка тут, у редакції.
— Завівся з тією Андріївською церквою… — зусиллям підпорядкувати слова, що виходять з тіла. — Що за тема? Уперше чую. Чимось завинив перед тобою, а чим, й гадки не маю… Оце ти весь і є, Слава. Вічно ти на когось ображений. Вічно ти ходиш і жили тягнеш…
Мерехтливе скелець… — вирізне коричневої оправи.
— Я жили не тягну, Славинський, а якщо й кажу, то для твоєї ж користі. Як мовиться, не плюй в колодязь. Нам тут разом працювати.
— З тією не замикайся, туди не їдь… Прям таки цербер. Ти можеш дохідливо пояснити, чому зараз не піти й не випити пива?..
— Ігор з Василем дзвонили. Обіцяли зайти.
— Сталося щось?
— Не питав.
— Не посмів?..
Даремно сказав.
— Ігорю, видно, потрібен бланк відрядження, — домовити. — Знову кудись за шмотками за рахунок газети… А Василь?.. Ще не вигнали його з редактора? Та хто його вижене! Сам кого завгодно вижене. Президента чогось дійняв. Не подобається — твоя особиста справа, але ж навіщо паплюжити в кожному номері? Ти ж редактор газети, нехай невеличкої, але… От. А то — Президент держави, народом обраний. Його газетку навіть у Верховній Раді цитують. Правду кажу. Хтось, уже не пам’ятаю, хто, виступав…
Стоп. Дрібненько посіпуєш ногою.
Мимоволі ступити крок убік, розкрити дверцята шафи… узяти до рук якийсь… бюлетень… — відчути пальцями прохолодно-слизьке обгортки. Червоний з золотим хрест на обкладинці. «Великий Пріорат в Україні»… — чудова поліграфія.
Скельця окулярів.
— А давно вони телефонували? — винести з себе голосом.
Вирізне бурої оправи. Тоненьке світлих смужок на темно-сірому тлі піджака. Зморене блискучими волосинками бліде кисті руки… на жовтавій поверхні столу… — що зла-мом донизу, де зосередившись у ніжку, — до підлоги.
Сухі тріщинки на блідо-рожевому губів, я-ки-ми:
— З годину.
Стряхнутися.
Кудись його, бюлетень, — назад на поличку. Презентаційний буклет якогось ордену… масонського…
— Ну й чудово! — промовити. — Залишимо в дверях записку, що так, мовляв, і так, на хвилинку вийшли…
Широкі долоні на столі… — пальці в пальці — хрусть.
— Так пришпилимо, щоб видно було! Напишемо великими літерами: «Вельмишановні панове Ігоре та Василю! Ми на хвилинку…» — пальці від столу у внутрішню кишеню піджака. — А самі підемо й вип’ємо по пляшині пива, а заодно купимо… — пальці з кишені з гаманцем. — Ну й пляшку горілки візьмемо, щоб достойно зустріти дорогих гостей… — пальці в гаманець і звідти з кількома купюрами. — Послухай, гроші на пиво в мене є.
— Дійняв ти вже мене своїм пивом! Вистачить на пляшку горілки й десертного вина?!
Різнокольорові фантики на чистому стола. Випнуті жили.
Чого це він?.. — а-а. Згадав.
— Послухай-но, друже, — виштовхнути повітря крізь легені й горло — в запилено-сухий простір перед окулярами. — Я не збираюся їхати ні в яку Андріївську церкву. Якщо хтось і візьметься на мене щось таке навішувати, редактор там, чи Валентина, то відкараскаюся, скажу, що церкви — це Левченко Станіслав Іванович, заввідділом культури, це його парафія, до нього й питання! В чому проблема?!.
Окуля-яри… — й з-від дверей, — хвиля ясно-блакитного! — як удар.
— Дозвольте, Станіславе Івановичу?..
— Так-так, Олю… — скельця порухом. — Давайте відрядження, підпишу.
Гнучке руки, тонке пальців… — папірець.
Перевести подих.
— Станіслав Іванович сьогодні зранку пише, — промовити в ясно-блакитне очей. — У Станіслава Івановича сьогодні творчий день.
Це тобі за «Олега Славинського», просто гарного хлопця.
І повз їх блакитно-скляне, — в прохолоду коридору.
* * *
Двері… — й затхле повітря поштовхом в обличчя! — й напівпрозорі штори в запилено-гарячому струмені з вікна! — й папірці! папірці!.. — прич-чинити.
І в замерлому, знову опанованому тривким і неквапним пилом просторі, — обламки сірників, аркуші паперу на підлозі, друкарська машинка край столу — ткни пальцем і загримить на підлогу, роздзенькуючи свої колесики й пружинки.
Пра-кти-кант-ка.
Тендітна й налякана штора під спокійно-владними подихами повітря. Чотирикутна, обмежена віконною рамою, — каштанова зелень. Серед якої, десь унизу й далеко, дідусі на лавочках читають газети й перемовляються дівчата, тримаючи в пальцях сигарети, такі ж тонкі й довгі, як їх ніжки. Пірнути туди, як у прогріту сонцем калюжу, на ходу крутнувши хвостиком, щоб не зачепити розбухлу від гарячої води траву.
Порожньо… — й чогось плакати хочеться.
Руку під теніску, й долонею пружно тілом, — й кінчиками пальців, — шрам. Залишився після операції… — Маркіянові лапи… л-лапи… — затамувати подих.
Ні…
Нема вже нічого… Розвіялося все…
За стіл.
Липко-м’яке стільця долонями, очима ж, — друкарська машинка німими клавішами, кипа всілякого паперу, світлин і тек на столі, засохлі брунатні патьоки на сірому стіни… під вазоном на шафі… — й відчути, що очі немов-би вивільнилися з-від тіла й перебувають посеред кабінету й переміщуються від одного до іншого — друкарської машинки, кипи на столі, темних патьоків, — переміщуються все швидше, відбиваючись від того, як пінг-понгові кульки, — машинка! кипа! патьоки! — Господи!.. Навіщо я тут?!. — й утямити, як очі уповільнюють рух і повертаються на місце, в очні впадини.
Й усвідомити себе в широкоплечому кістлявому тілі, що задом уперлося в м’яке стільця, а ліктями — в жорстке столу. Й очами — серед втихомиреної порожнечі попереду.
Гаразд.
Пів на першу. П’ятниця, короткий робочий день. Посидіти ще трохи для годиться, — й потихеньку звалювати.
Біла площина дверей, вибрудніло-темне довкруг ручки, — й раптом на тлі білого — дві темні плями очей. Валентина Григорівна… Й наразі хвилею, що змила попереднє, — вирячені Славикові очі. Здоровенні окуляри, крапельки поту на чолі. І що ж такого сказав? «Уже твоя». Цілком невинний жарт.
А практикантка нічого… Світле волосся, блакитні очі… Футболка, біла в чорну смужку, джинсова спідничка… — лінія тіла, — від рук, що одна за одну, — донизу, до живота й стегон, — і до ніг.
Практикантки забігали по редакції… Чомусь саме зараз, у кінці весни, а не на початку осені, наприклад.
Прибрати трохи в кабінеті. Соромно буде, як хтось зайде…
В’язка зелень, прямокутно обмежена білою віконною рамою, — Семен?.. Усе ще там, на майданчику перед входом?.. — теплий вітер в обличчя, — та ну! Буде півгодини на місці стояти.
Що тут прибирати? Зіпсований папір — у корзину, недопалка — в попільничку… — бач, як він зігнувся, протискуючись між своїми вже мертвими попередниками… — туди ж усе, з попільнички, — в корзину. Машинка! Таки втримав. На місце її.
Де там ваша «Біла гарячка», Валентино Григорівно?.. — справа під текою. Папери, папери… — в гості він загляне… Семен… — узнати, що новенького. Теки, теки… папери, нотатки… рукописи… — залишені до кращих часів Змієві вали… недобиті іншопланетяни… — осьдечки вона. «Здрастуйте, я ваша біла гарячка!» — додуматися ж до заголовка. Перша сторінка трохи пом’ялася, доведеться передруковувати. Раз, два, три… чотири сторінки… з хвостиком на п’ятій… — що новенького? Славинський он уже політичний оглядач. І так себе в редакції поставив, що може братися за будь-яку тему… аби читабельна… — ну що, Славику? Давай ти заходь на мою територію! Чи Пономарчук, чи будь-хто інший!.. Виписуйте акредитацію й подавайте матеріали з Верховної Ради… Тільки з однією умовою — щоб вони були кращими від моїх. Е-е?.. Отож бо й воно. Травичку поскубую… — аркушики паперу… паперу… — «Біла гарячка». Ну й чого ми не можемо закінчити цей матеріал? Смислу нема… — чого це? Є смисл. По-перше, п’ють на Великдень. Забувають, в ім’я чого п’ють. І так п’ють, це по-друге, що наступного ранку не пам’ятають, що було вчора. А може виявитися, що вбив людину… — а ти вже поховав був Олега Славинського, Семене?.. Е-е, не поспішай. Щось ти мене всю дорогу ховаєш, ніяк поховати не можеш… — і не просто людину, а міліціонера. Водія начальника районної міліції… В чому й суть. Той начальник, видно, є гарним знайомим прокурора. Тому й підсунув цю справу. Водія, напевно, він теж знав. Стільки разів за столом сиділи. Водіїв за стіл у них заведено запрошувати. Але не наливати. Бо за кермом…
Кудись її, «Білу гарячку», — під теку.
Пачка цигарок червоно-білим прямокутничком край столу, — видовжити руку, відчути мочками пальців гладеньке обгортки, — нігтем великого розкрити… донести до рота… — сприйняти губами, — й з-зубами, — м’яке фільтра, — висіпнути.
Х-ховав він мене…
Гостре ребер сірника пальцями… — ч-чиркнути! — припалити.
Дивись, щоб ніхто тебе не поховав, Семене!..
Клуб тютюнового диму поволі в простір над столом… Телефон на столику в кутку… дверцята тумбочки… — й отам от, у нижній шухляді, — пляшка горілки й десертного вина. Й відкупорена пляшка коньяка… — зарано?.. — в секретаріат навідатися, переконатися, що парламент пішов… Заодно й прозондувати щодо Андріївської церкви… що за тема, чи варта шкурка вичинки… — та й узагалі, ще трохи треба в редакції покантуватися. Друкарську машинку постукати… лівою рукою…
Добити Вітьці-фотокору іншопланетян, щоб не діймав. А ліпше просто скоротити матеріал з нашої газети. Підшивочка, підшивочка… — побачимо, скільки він заплатить… редактор тієї газетки… уфологічної… — треба ж! — фахівець по «літаючим тарілкам». Це ж коли ми туди їздили?.. — десь наприкінці минулого року. Валентину Григорівну підвозили на дачу за Стеблів… заодно заїхали пофоткати Змієві вали… й далі в Снігурівку… на іншопланетян… — так і є, двадцять сьомого листопада. «Хто навідується в Снігурівку»… — гарно подали. Світлини, підзаголовки… — х-хе! — «Одвіку в селі не те, щоб іншопланетян, але й нечистої сили ніхто не бачив. Ні тобі відьом, ні домових, ні чортів. І старі люди ніколи не згадували, щоб на місцевому цвинтарі небіжчики з могил вставали й довколишній люд лякали. А тут — така напасть. Але нема лиха без добра. Голова місцевого колгоспу Іван Степанович жартома сказав, що раніше його в районі питали про надої та посіви, а тепер, здебільшого, про іншопланетян…» — нормально! І швидко ж написав. За кілька годин відтарабанив… — а здав. Трохи здав… Два тижні канючити «Білу гарячку»… — де? — майже три.
Заплющити очі й пот-терти їх… — жаркі червоні плями в напруженій темряві повік. І наразі чимось прохолодним, збудливим… морозяно-червоним… — чорне голе поле. Видовжений пагорб, порослий деревцями… — й вітер снігом в обличчя. Й багряне сяйво на півнеба… над гостро-чорними верхівками дерев… — що ж воно й справді було? — якесь природнє явище, напевно. Але заціпило. З Вітьком обоє рухнутися не могли. А кажуть — спокій. Еге ж. Червоний жах.
Розплющити: округла брудно-скляна попільничка. Цигарка замерло скраю. П-пальцями до неї… — збити об край попіл, — затягнутися.
Валентина Григорівна… — відьма.
Густа й в’язка зелень… багряне сяйво на небі… темні очі… — ну, відьма! Мало на світі відьом…
А Семен був з нею, з Валентиною, — без проблем. Знав, як зайти, як стати, що і як сказати. Ніхто й не думав на нього зайві теми навішувати… — послухай, тієї «Білої гарячки» — на дві-три години… — де вона? — під текою.
Звичайний собі кримінальний нарис. П’яний виблядок убив нормального хлопця. Ні за цапову душу… За те, що той ножика в нього відібрав… — і правильно, що відібрав. Бачить, п’яний у лісі з ножем, — і відібрав. Міліціонер же, який не який, хоч і водій начальника… — так. П’ята сторінка. Кульмінація. Компанія на травичці серед дерев… Скатірка, наїдки, пляшки. Пташки співають… Пляшки — пташки… Негарно. Замінити. Листя зеленіє, повітря… п’янке, духмяне… Банально. Та й не зеленіє ще на Великдень листя. А що? Бруньки набухають. Ні, бруньки вже набухнули й відбухнули… Та коли як. Здебільшого, щось середнє. Маленькі листочки… Та-ак! Компанія на травичці. Спочатку до них… — Микола. Водій начальника. Одягнений?.. — курточка, фірмові джинси, все, як належить. За поясом — той самий ніж із рожевою ручкою. Питають у нього — звідки ніж? Та, каже, треба віддати. Віддати. А потім до них і Петро… У повному, зрозуміло, ауті. Побачив Миколу порожніми… — краще «невидячими»! — очима, кинувся до нього, зірвав з поясу ножа й нумо розмахувати. Той звівся на ноги, розстебнув куртку: «Якщо такий дурний, то бий»… — спровокував. Хріну ти про це напишеш. Прокурор лагідно скаже: «А цей момент краще зняти, людина, знаєте, загинула, не варто…» Не понесеш йому показувати? Хріну. Понесеш.
Дійняла вже «Біла гарячка»… Кудись би її… — під теку.
Побитий гумовий валик каретки. Промаслені колінця розпорок і важельків… зіжмакані аркуші паперу… — а тоді, на другому курсі, в пивбарі, — тоді й справді зміг би вдарити його ножем? Чи то все так — пуста тріпня?..
Легкі штори в гарячих… подихах вітру…
От що.
Годі вже на сьогодні. Гарно попрацював на тижні, втомився… Навідатися в секретаріат, переконатися, що парламент пішов, — і гайда звідси.
Насичений барвами й звуками світ, обмежений віконною рамою, — вмить перелаштувати себе на нього, — поривно наблизити й розширити кроками, сповнити рухливим гулом машин по проспекту, дитячим сміхом з-від зелені скверика й білим каштановим цвітом серед тремтливого листя.
Чогось хочеться…
Кудись понестися, з кимось познайомитися!.. Потрапити в якусь ситуацію… цікаву й загадкову… моторошну…
Господи…
Густа… в’язка зелень… метелики в струменях гарячого вітру… — величезні прозоро-зелені Маркіянові очі. Сповнені передчуттям радості… — легкі й прозорі крильця метеликів… — ясно-блакитне очей.
Така собі практикантка. Пряме світле волосся… блакитні очі… пухкі губи… дитячі… — обличчя нема.
Стривай.
Очі… волосся, губи… — в обличчя? Ні. Не втримуються разом. Окремо все є — волосся… довге й світле… трохи кирпатий ніс… прозоро-блакитні очі… А саме обличчя… — звіялося.
Мерехтливо-гарячим подихом з вікна… Гостренькими голо-голочками, що немов-би викристалізувалися з повітря й стали впиватися в оголену шкіру рук… — пот-терти обома долонями вище ліктів. Поблиски ножа туди-сюди, кров між пальцями… — й вишкірені зуби на тлі зеленої трави.
«Біла гарячка»!..
«Якщо такий дурний, то бий!..» — а той і вдарив! І не тікати кинувся, а до скатірки з наїдками й пляшками, вхопив пляшку вина й, розмахуючи ножем, щоб ніхто не підійшов, ви-жлу-ктив її прямо з горла. Як хтось його ззаду порожньою пляшкою, — по голові! — але він не впав, а розвернувся, й з ножем на того, хто вдарив, — той тікати, він за ним, — той упав, він на нього, — замахнувся, — як хтось його гіллякою, й знову, — по го-ло-ві!.. — але він знову ж таки втримався на ногах… — його стали обступати з усіх боків, — у кого «розочка», в кого гілляка, в кого дорожня сокирка, — як він раптом завища-а-ав! — і кудись бігти!.. — за дерева, до річки, — й прямо, з розгону, — ув воду!..
