7.
Листя на гарячому вітрі… — в-важко дріботить. Напевно, буде гроза. Папірець асфальтом. Спраглим. І по ньому зараз… — важкими! краплями!.. — долонею по чолу. Піт. Постригтися б якось… Звести груди й удихнути в себе… — вітер! папірці! — нічого, нічого… — позбирати. Й попільничку згори. Вона важка.
У шафці під телефоном… — кол-лінами… — долонею самодостатньо-прохолодне пляшки коньяка з-від запиленої темряви… — й на світло. Ясно-коричневе. Якщо хилитнути — бульбашки догори.
Пробку — зуб-бами. Горловина округло-слизько губами… й язиком… — відвести руку: поштовхом ядучого в ніс. Розпрямити коліна.
Обривки каштанового цвіту. Метелики.
Ков-ут-нути.
!..
«Що на вулиці тепліше, тим уряду важче. Час уже, знаєте, виводити фізичний закон про співвідношення температури повітря й політичної активності населення…» — на першій сторінці, справа вгорі. Віолета ще виділить рамками. Та виділить, виділить, куди дінеться… — запалити. Алейка внизу. Піджак у клітинку — коричневі штани — світлі черевики. Жінка звідкись, піджак їй: «Ну і дура!» — люди — рух — з усіх боків — в усіх напрямках. Ще ковтнути… — сто сімдесят рядків — гарний шмат. Хвилею вітру з- від!-низу: «Він пива не п’є, в нього, б…, желудок, пива не п’є…» — двоє чоловіків, вдивитися: жовте сухе обличчя, очі бігають — в-них-желудок-пива-не-п’є, — темне пасмо волосся іншого, — обережно ви! Машина!.. Червоні «Жигулі»… — ні, вона помалу… В друкарні: ту-ту-ту, ту-ту-ту, газета на газеті, рядком, швидко-швидко… — кипи газет, кипи. І в кожній на першій шпальті, справа вгорі… — нормально. Дві собаки — по кущах! — і чого б я так радів? А то ваша господарка? — і го-спо-дар. Поглядає суворо. З паском. Вийшов на вулицю з дружиною, щоб сходити в магазин і вигуляти собак. Пива не п’є. П’є тільки горілку, й те зрідка. Дружина поруч з ним, як на дні теплого спокійного моря. Ввечері, коли на канапі разом дивляться телевізор, покладе йому голову на коліна, й нічого від життя їй більше не потрібне. Все гаразд. Ще півроку ударно. Матеріал, матеріал, матеріал! І щось висвітиться. Славик он заввідділом. Та що заввідділом — Пономаренко он народний депутат.
Е-ех, весна!.. — якийсь вилупок виламав дошку в лавочці. Не сама ж вона тут зламалася. Ввечері сидів, кректав, виламував.
Пляшку на підвіконня.
Гарний день. Гроші є, похвалили, й не треба нікуди бігти. А то завжди чогось не достає. Або нема грошей, або треба кудись бігти, або не похвалили.
Запалити.
Ще-е не вме-е-ерла У-украї-їна…
Усе нормально, й ще не вечір… І що мені треба від життя?.. — не так уже й багато. Втомитися на роботі, трохи випити… — й порозважатися, як на те душа лежить. Кудись понестися, з кимось познайомитися!.. Видумати якусь змову за спиною. Програти в житті моменти кримінального нарису, над яким працюю… — хто, як уміє, так і розважається.
А от суто теоретично, що потрібно для того, щоб стати народним депутатом? Ну-у, по-перше треба, щоб гарно знали в конкретному виборчому окрузі. По-друге, політична підтримка. Або влада, або Рух… Краще Рух. Стати десь в окрузі героєм. Приїхати, роздовбати районну мафію. Раз роздовбати, другий…
Ні сла-ва, ні во-о-оля… — парламент пішов. Валентина, звичайно, «блохи» познаходила. Але ж — ні-ні. Опечатки… — то не суттєве. Якби щось переплутав чи забув… — блакитне! каре! сіре!.. — щезніть.
Кудись би… зараз… — в Гідропарк. Чи до художників у майстерню на Сирець… — тільки двері відкриєш: «Го-о! Журналю-юга!..»
Ще нам бра-а-аття мо-ло-ді-ї… — жарко, облизати губи. Посміхнеться доля.
Блаки-итне все… довкруг…
Ну що?..
Надто ти, дівчинко, блакитноока. Така собі беззахисна принада для мужніх чоловічих рук… От що я тобі скажу, Олеже. Той її погляд — такий же, як у дівчаток з «Плейбоя». Так благально вона заглядає тобі в вічі, наче тільки тобі одному: «Візьми мене»!.. Чіплятися на таке… Ти ж маєш розуміти, що не тобі вона ув вічі заглядає, а в об’єктив фотоапарата, — вона поставила погляд! — й кожен чоловік, хто натрапив на нього, — розумний! дурний! демократ!.. партократ!.. бомж на звалищі!.. крутий «пацан» на «Мерсі»!.. — всі вони відчувають себе «одними-єдиними». Олеже. То не твоє. Що тільки для тебе, й більш ні для кого…
І з Наталкою зав’язуй. Потягаєшся з нею по кабінетах чи квартирах знайомих, як раптом виявиться, що треба одружуватися. А вона й надалі віддаватиметься кожному після випадкового дотику… до свого коліна… — ти про кого? Про Наталку, чи Оксанку?.. Чи практикантку?..
Та яка різниця?!
Валентина Григорівна… в’язко-теплі погідливі очі… — та ну! Здобути таку жінку справді неважко, от позбу-утися…
Та ну їх усіх!
Сла-авику!.. Уля-япався в практикантку?..
Шанувальник ти шляхетних… лицарських орденів… — зігнути руку в лікті й долонею, — постук-тукати! — ось тобі, ось масонське бабло!..
Прозоро-сині прошарки тютюнового диму… — о-округла горловина пляшки.
Ковт-нути.
Змієві вали вам… — де вони? — теки, папери… «Біла гарячка»… іншопланетяни… — осьдечки: «Здалося, що Зміїв вал приховував себе від сторонніх очей. Непримітно відґалуджувався від посадки й спрямовувався в поле. Подалі від асфальтованих доріг, від котеджів за гранітними парканами… Тягнувся віддаленими горішніми лугами між селами, що скупчилися в долинах струмків, серед тиші й спокою. Лише зорані й скошені поля з обох боків, смуги посадок, клаптики лісів… Й небо вгорі. Й висока трава на схилах, й поодинокі деревця на пологому гребені…» — таке от. Починав був писати. Й полишив… — прикро.
Стопчик сірого попелу, трохи похилений, — на цигарці скраю попільнички. Па-а-альцями до неї, й догори-и-и, — стовпчик до-низу. Дотліла вже й згасла.
Лягти в траві… під валом… — і заснути.
Ротяки вони пороззявають…
Володи-имир наказа-а-ав звести-и Змієві вали… Кому наказав? Джину з чарівної лампи?.. Й тисячі кілометрів валів рядами один за одним в момент з’явилися від Сіверського Дінця й до Карпат?.. Чи, може, Микиті Кожум’яці наказав запрягти Змія й проорати борони аж до Чорного моря?.. Е-е, Славику? Жодного іншого притомного пояснення, як в такій кількості… в такому, блін, обсягові вали могли з’явитися на такій значній території… за відносно короткий період часу… правління одного… князя… — дебет з кредетом не сходиться, Станіславе Івановичу. Цигарку з пачки — висіп-нути. Не треба бути доктором фізико-математичних наук, щоб співставити можливий обсяг робіт з наявними людино-годинами… — цигарку до рота й ч-чирк!-нути сірником. Це ж не просто тобі земляні насипи! Не так, що люди стали в ряд… — затягну-утися, — й лопатами швидко-швидко накидали пару тисяч кілометрів валів… за десяток-другий років… — випустити цівочкою дим. Вали будувалися грунтовно й неспішно… Торувався фундамент, зводився каркас з обпалених колод… забивалося глиною… — на віки, що називається… на тисячоліття… — ти щось був про «історичні документи»?.. Це які-такі?.. Ти про лист італійського місіонера, який по дорозі до печенігів відвідав Київ й повідомив німецькому імператору, що князь Володимир огородив свої землі?.. — мова йшла про частокіл чи засіку, та якби навіть і про земляні насипи… — було б дивно, якби на під’їзді до Києва той місіонер, як його… забув прізвище… — не помітив би валів. Вони й справді були, їх не могло не бути, але ж це аж ніяк не доводить того, що будувалися вони в той час і за наказом Володимира. Погодься, Славику, якби за правління князя Володимира населення й справді було мобілізоване на широкомасштабне будівництво захисних споруд на кордонах, це знайшло б своє відображення в літописах… в народній творчості… — ти можеш назвати хоч одну народну пісню, приказку й таке інше, де згадувалися б вали? До нас з часів Київської Русі дійшла лиш казка про Микиту Кожум’яку, в якій походження валів пояснюється тим, що герой запряг в плуг велетенського змія й проорав борони… Іншими словами, в часи Володимира люди вже й гадки не мали, що воно таке і як з’явилося на їх землі… У літописах вали згадуються кілька разів, й, переважно, як орієнтири — рать перейшла вал, стала за валом і таке інше… Вони, Змієві вали, Славику, з давніших часів… З-від сивої, що називається, давнини… З-від «славних часів Троянових»… Велеса, Ярила й Леля… щедрівок і веснянок… — теплого й світлого часу, коли й зародилася Україна…
Тремтливе ли-листя в струменях теплого… запилено-сірого вітру… — обривки каштанового цвіту. Гамірний скверик з рядом лавочок… в розривах крон дерев… — стрункі голі ноги одна на одну. Двойко дівчаток? Двойко, але вже мам. З дитячими колясками… — примру… й заплющити очі. Червоні плями-плями й лагідне повітря шкірою обличчя. Погідливе підвіконня долонями… гладеньке й тепле… — й т-тверде пальцями. Розплющити. Білі зуби й червоне горла: «Альоша! Нє смєй туда лєзть!» —хлопчик років п’яти, — вчепившись рукою за гілку. Парашутист.
Відвести очі: незворушна пляшка коньяка на фарбовано-білому… гладенькому підвіконні, на дві третини повна важкою… в’язко-коричневою рідиною… — прозорою горловиною догори. О-о-округла ре-ребриста попільничка з цигаркою скраю.
Пляшку п-пальцями… за горловину… — ковтнути.
Завалитися зараз до Славика й ув гівно його розмазати! Щоб довбані окуляри тріщинами пішли від резонансу!..
Бруно.
Італійського місіонера «Бруно» звали. Тільки не «Джордано»…
Непевна цівочка диму в подихах вітру з вікна… Спрямуватися пальцями до цигарки, донести до губів, — затягнутися.
Ти, Славику, не каверзуй, а погодься, — не могли кілька тисяч кілометрів валів, справжня оборонна система, — на південний захід, наприклад, до Білогородки, Макарова, й далі до Фастова й Білої Церкви, — вісім рядів один за одним! — не могли вони отак взяти й з’явитися за наказом князя за десяток-другий років, та ще й не знайти відображення, як споруджувалися, ні в літописах, ні в інших історичних документах, ні в народній творчості… Просто не могли!.. Змієві вали зводилися довго, з покоління в покоління, принаймні, з 150 року до нашої ери й десь до сьомого сторіччя нашої… за результатами радіовуглецевого аналізу… — це майже вісімсот років!.. Хоча можна говорити й про тисячу, бо й пізніше вони мали добудовуватися… лагодитися… — тисяча років! Це дуже багато, Славику. Ціла епоха… Упродовж тисячі років на нашій землі створювалася єдина оборонна система… Кожен вал доповнював і посилював сусідні, й будувавася так же… Вони захищали одну й ту ж столицю, одну територію, одне населення що за сторіччя до нашої ери, що через вісім сторіч після… Розумієш?.. Їх споруджував один і той же народ. Причому, народ багаточисельний, потужний, самоврядний… Який мав владу, здатну мобілізувати людей, організувати будівництво й забезпечити необхідним. Змієві вали, Станіславе Івановичу, свою масою, силою… духом… — однозначно стверджують, що в кінці першого тисячоліття до Різдва Христова й у першому тисячолітті після на наших землях жив єдиний народ, який вважав цю землю своєю й був готовий її боронити. От вони є, вали, вони стоять і це стверджують.
Але як відкриєш підручник з історії України чи погортаєш атлас, то якогось єдиного народу в той період нема й близько. Взагалі, на місці України — сіра пляма. Кімерійці, скіфи… сармати… Сторінка з жовтим кольором Скіфського царства — й знову сіра пляма… Народи з’являються, зникають… Неври, роксолани, спали… готи… Близько середини першого тисячоріччя з’являються анти й склавини, й теж зникають… Й потім, у другій половині тисячоріччя, на сірому тлі прописуються вже слов’янські племена — поляни, древляни, уличі… тіверці, білі хорвати й інші… — перегортаємо сторінку, — й о-от, у нас територія вже забарвлюється зеленим, й по Дніпру згори-донизу пішли стрілочки, це, значить, пливуть варяги, допливають до Києва й започатковують нам історію. Цивілізацію й культуру. Державність. Й фігурненькими такими, стародавніми літерами пишеться «Русь». Ну так же, так?.. До Олега нічого не було. Якщо в Україні говорять про початок, про найперші, найранішні часи, то майже завжди маються на увазі часи «віщого Олега», княгині Ольги, Святослава, Володимира Великого… Ярослава Мудрого… — так же? Так. А до того — пустка. Сіра пляма…
Коли я читав «Слово о полку Ігоревім», пам’ятаю, був вражений — автор постійно згадує про якісь славні давні часи Троянові. Ярославна на вежі в Путивлі плаче на сьомому віці Трояновому. А повинна була б плакати на другому віці Рюриковому чи Олеговому!.. Автор що, історії не вчив? Про «призвання варягів» нічого не чув? А до них же, як відомо, — пустка! Сіра пляма!.. А тут — «вечі Трояні», «землю Трояню», «тропу Трояню»!.. Уся поема пронизана щемним відчуттям — як раніше, в часи Трояна, було гарно, і як стало хріново. Так же? Так. А хто такий, Троян, звідки?.. Й знати не знаю…
Перепрошую, серед пустки промальовується епізод — заснування Києва. Братами Києм, Щеком, Хоривом і сестрою їхньою Либідь. Висадилися на човнах на Дніпровому березі, виголосив Кий напутнє слово, — й знову на все наповзла сіра пляма…
Украли в нас тисячоліття історії… принаймні…
Кудись їх, «Змієві вали», — на край столу. Гаразд. Нехай перепочинуть трохи. А хто украв, навіщо?.. — не знайдеш уже…
Ковтнути.
Цигарка на краю попільнички… — ще димить. Затягнутися.
Нічого, Семене, нічого! — випустити цівкою дим. Мине трохи часу… — а чом би й справді не народним депутатом?.. Елеґантний молодий політик… У фірмовому костюмі… — та в себе в районі й довбати! Раз роздовбати районну мафію, другий!.. Хлопець молодий, тутешній, закінчив університет, працював у районці… Про ґаражі, наприклад, написати. Семенівна приходила, розказувала. Знахабніли вже вкрай. Заступник голови райвиконкому, директор заводу, хто там іще? — начальник заготконтори. Посеред райцентру котлован під ґаражі… Й ні тобі дозволу міськради, ні санепідемстанції… Ну чого не взяти дозвіл від тієї нещасної санепідемстанції? Ліньки. Або забули. Воно, видно, як було?.. — директору вночі кудись терміново, а водій… — тц! — загуляв. Він уранці до себе в кабінет бригадира, так і так, каже, бери людей, два екскаватори, біля мого будинку ділянка вільна, — й уперед. Ну, може, ще заступнику голови райвиконкому потелефонував — хочу, мовляв, Петровичу, в себе біля дому ґаражі… — той: і на мене давай. А всі інші просто «на хвіст» попадали. Чому, ні? Так. Саме так і було. Там у них усе доволі просто… Два екскаватори — й уперед… Цілі гори понаривали… вали… Принаймні, дітям уже є де гратися. Гори, озеро… хиткий місток над прірвою… — цю забаву дітям подарували дорослі дяді. Замість того, щоб спорудити майданчик для ігор… — отак і почати. І без того їм хвостика трішки… Щоб не забували… поважали…
Вихор… вихорки диму в подихах вітру з вікна… — й важкі спрокволі прошарки.
Щось не так, Славику?..
Треба було сказати: «…теплого й світлого часу, коли й зародилася Русь…» — а не «Україна».
Не чіпляйся до слів. Означення «Русь» і «Україна» — синонімічні. Що тільки «Русь» в давнину вживалося в понятті держави, а «Україна» — це батьківщина. У-країна… Відчуваєш семантику? У країні. У своїй рідній країні. Подібне слово — «удома». Питають: ти де? Відповідаєш: я вдома. Ти можеш сказати: я перебуваю в своєму рідному домі. А можеш просто: я вдома. Розумієш?.. Можна сказати — «я в своїй рідній країні», а можна просто — «я в Україні»… В англійській мові є подібне слово «Inland», значить «батьківщина»… У країні, у своїй країні… у себе вдома… В Україні…
Вди-и-ихнути важко-теплого… принадного повітря… — видих!-нути.
Знервовані свинцево-сизі прошарки тютюноворго диму, — проз які раптом о-о-округлі білки очей, — з тоненькими прожилками крови.
У ду-упу… твої матеріа-а-али… — чого вирячилася?!
Віолето Степанівно, гадаєте, я не знаю, що вони собою являють? Вирячилася вона. Наче саме собою зрозуміле, що вона — цяця, а Славинський — кака. Що вона є р-революцьйонер! Ідейний демократ!.. А Славинський начальству лиже задницю. Віолет-то Степанівно! Хвильку. Щось скажу.
Знаєте, що значить слово «демагог»? Народний вождь. Той, хто веде за собою народ. Лідер демократично налаштованої частини громадян древніх Афін. І нічого образливого в означенні «демагог» попервах не було. Потім уже, потім, з’явилося отаке от, е-е… семантичне забарвлення слова. Чому?.. Відповідаю. Тому, що вони, демократичні лідери, і тоді були такими ж, як і тепер. Говорили одне, робили інше. Мед на вустах, й липкі пальчики, до яких прилипають народні грошики. Головне, гарно говорити. Красно-мов!-стувати. Щоб народ тебе чув і йшов за тобою. А того, чого народ не чує і не бачить?.. — погляньте на російських демократів в їх уряді. Гайдарів-чубайсів… На солоденькі слова й масні очиці. У нас, в Україні, ще всього не розікрали?.. Ще не було при владі демократів. А-а, ви не таких демократів хочете, ви хочете — тих, хто «за правду»?.. Хто «наведе порядок»?.. Так то ж не демократи. Це по-перше. А по-друге, нехай уже краще будуть «демократи», ніж ті, хто за «правду». Байдуже, яка «правда», — головне фанатичний блиск в очах й море крові… гори трупів… — заради втілення в життя якоїсь чергової ідеї щодо перелаштування цього світу. Від Бога вони розумніші… Дякуємо. Наїлися. Перепрошую, наголодувалися. Нехай ліпше крадуть.
У нинішнього прем’єра, як в усіх нас… є недоліки… — президент на трибуні, сиве волосся, гладенько зачесане назад. Звалити все на прем’єра, ми звалимо, а нового… будемо обирати до третіх півнів… — от! Зрозумійте, Віолето Степанівно, — світ такий, яким йому й належить бути. Не допомагайте бабусі переходити вулицю, якщо їй не в той бік. Ніяка революційна ідея цього світу не змінить. Змінивши владу, ми нічого не змінимо. Ні. Змінимо, тільки на гірше… Е-е… Видозмінимо, не змінивши суті. Ці, нинішні, хто при владі, — ми хоч знаємо, що вони собою являють. Я їх аж ніяк не виправдовую. Але на їх місце прийдуть не кращі. Яке суспільство, така й влада. Віолето Степанівно. Суспільство треба змінювати, поступово поліпшувати, — отоді зміниться й влада. Й стане вона кращою. Відповідною суспільству.
Тож не треба на мене очі вирячати.
Ковт-нути.
Прошарки тютюнового диму… крупинки на стіні… — й о-окуляри на жорсткому тлі.
Сла-а-авику, я нічим тобі не зобов’язаний!.. Коли вели мову щодо завтрашнього матеріалу, я не був не в курсі щодо всіх обставин. Гадав, що це так собі… звичайна тема… — я ж не знав, що тут гроші, й, видно, чималі… — тому це фактично анімінулю… — гм-м! — анулює!.. — ану-льовує наші попередні домовленості. Про те, що я не лізу в це діло…
Окуля-я-я-яри… — пливе все.
То одразу ж, як випив. А потім — мине… Ще не вме-е-ерла… — живем, Олеже. Головне зараз, — ударно півроку. Матеріал, матеріал, матеріал!
Попрацюємо?.
«Біла гарячка…» — де вона? На столі, під теками… Папери, папери… — Змієві вали… іншопланетяни… — багряне сяйво на півнеба… в’язко-червоні відблиски… ви-икливлені… — погідливі й теплі.
Валенти-ина Григорівна… — о-очі.
Замерлий… поморщений недопалок в попільничці… — байдужий до всього.
То де ж вона, «Біла гарячка»?.. — теки! теки! — та осьдечки. Куди від мене подінеться…
Цигарку з пачки, — й до рота. Коробок сірників… — торохкотнути.
Пошерхлі аркуші… аркуші… — «Історія, про яку йтиметься, вражає безглуздістю, непоправністю й повсякденністю, хоча трапилася вона на свято. І ще — якоюсь життєвою нечистотою, хоча все трапилося в день, коли люди повинні відчувати себе радісними й очищеними від тілесного й духовного бруду…» — «тра-трапилося»! «якоюсь безглуздістю»! «життєвою непоправністю»!.. — та ну його.
Під теку.
А треба визнати, що я справді, того… трохи здав… Три тижні довбатися з матеріалом… ч-чи й того більше… чо-чотири…
Чи-чирк… ч-чиркнути сірником… — відсиріли, чи що?
«Що ти мучишся, там на півгодини роботи…» — Семен. Руки назад, живіт уперед… — й очиці прохолодно-гостро поблискують. Й заскорузлий абзац на друкарській машинці… — який уже ні ломом… ні ковадлом…
Заявився він!.. І я знову сиджу й доблю! довблю! — друкарську машинку. Передовбую один і той же матеріал…
Жити не дає… дихати…
Та ч-чи! — жовта-авий спалах!.. — припалити.
Послухай. Семен тільки сьогодні прийшов, а «Білу гарячку» ти вже скільки мурижиш?.. Не варто котити таку вже важкелезну бочку на нього. Хто, як не Семен, тебе перетягнув сюди з районки?.. Згадай-но, згадай…
Види-их!-ти дим.
А було що в нього з Оксанкою на другому курсі?..
Хто знає…
Може, було. А може, й ні. Швидше за все, ні. У молодісті про дівчат прибрехати — як два пальці об асфальт…
Давай-но… давай… — «Історія, про яку йтиметься…» — от що. «Безглуздістю»… «непоправністю й повсякденністю»… — викре!-слюємо, — «життєву нечистоту»… хрін його знає… куди… — «…хто ми є тут на Землі, і хто ми є перед Богом…» — а це перенесемо на закінчення. Це у нас буде останнім реченням, — і крапка.
На свіжу голову відкорегую, поправлю, — зараз текст. П’ята сторінка. Кульмінація. Компанія на травичці…
«Якщо такий дурний, то бий…» — зіж-ма-ка-ти аркуш. Й у кошика-а… — поцілив.
Чистий аркуш у каретку… — провернути.
Цигарку, — затягнутися.
Компанія на травиці серед дерев. Замерти на мить… — й па-па-па-пальцями: «Тим часом Микола сидів… напівлежав за скатіркою з наїдками та пляшками, посеред якої стояла пасочка…» — ні! — «…посеред якої на широкій мисці, розписаній квіточками й півниками, велично здіймався великодній пиріг, обкладений різнобарвними… різнобарвно розписаними яйцями…» — «розписаній-розписаними»… — потім відкорегую! — «Микола сприймав долонею м’яке торішнього листу, а шкірою вище кисті уперте й гостре яглиці…» — нехай! — «…й невпинне ручки чужого ножа животом крізь светр. Йому було легко й приємно, в голові від випитого вина трохи шуміло, дівчина навпроти усміхалася йому, показуючи білі зубки між ніжними рожевими губами, й на деревах, здавалося, на очах розкривались тендітні, але переповнені життєвою силою листочки…» — «ли-ли!» — «…бруньки, й аж захлиналися від співу птахи, й шаленіла довкруг весна! Він напівлежав і знав, що зараз, виставивши вперед невидячі очі, наступаючи чобітьми на слабкі паростки трави й жахаючи напівпрозорих зелененьких жабок, до нього наближається Петро, життєвий ворог…» — не годиться.
Так кримінальні нариси не пишуться. Простіше треба. Суворіше. І з якого це дива Микола Петрові «життєвий ворог»?..
Цівка тютюнового диму з-від недопалка в попільничці, збиваючись, — догори.
Покажи в тексті місце, хоч би речення, хоч слово, з якого б випливало, що вони були «життєвими ворогами»! Ну дружили, ну «розвела доля», ну один «влаштувався в цьому житті», інший не дуже, — й що з того?..
Викр-реслюємо «життєвого ворога», — і що у нас тепер?.. — тепер вони вже просто колишні друзі, яких «розвела доля»…
Крупинки…
Та напиши просто, що міліціонер, мовляв, йшов по лісі, бачить п’яний сидить на пеньку… з ножем… — узяв, і відібрав.
Гостро-темні патьоки на стіні…
І за пояса собі засунув. І ходить, перед дівчатками хизується… — гарний міліціонер! І потім, послухай, потім — на ноги перед тим схоплюватися, куртку розстебати, «Якщо такий дурний, то бий!», казати, — гарний, гарний міліціонер!..
Дійняла вже «Біла гарячка»!.. — під теку її.
Наші нинішні труднощі… зумовлені швидше не його особистими помилками, а загальними кризовими явищами в економіці… Звалити все на прем’єра, ми звалимо, а нового будемо обирати до третіх півнів… — звичайний собі кримінальний нарис. Майже закінчений. Добити вже нещасні ті кілька сторінок тексту, віддати Валентині, а потім уже розмірковувати, є там смисл, чи нема… «життєвими» були ворогами, чи просто понажиралися… — п’яний виблядок убив нормального хлопця! Ні за цапову душу! За те, що той ножика відібрав!.. — ну, спровокував. П’яним був трохи, веселим, пацани на нього дивляться, дівчата… — ну що, що?!. — та ні. Не розумію того… не відчуваю… — сидить народ на природі, культурно відпочиває… менти, бариги місцеві… «авторитети»… — й тут заявляється, блін, якийсь хмир. Друг дитинства, не друг, — ножика він, бачте, вириває… розмахує ним… — та його б у першу хвилину заламали й вставили б так, що довіку б зарікся… людям відпочинок псувати… — на но-о-оги перед ним зводитися… Ку-уртку розстебати… ґудзик за ґудзиком…
Гаразд.
На вихідні, чи в понеділок уранці доб’ю «Білу гарячку», а зараз… — гарно попрацював на тижні, здихався парламенту! — й гайда звідси.
Й усе на місці, нічого не забув… й нікому нічого не… зобов’язаний…
?..
Президент виступав.
Виступав, виступав… Короткий спітч. Мовляв, сам не може очолити уряд. Власне кажучи, його ніхто не запитував, чи хоче отримувати стільки повноважень, щоб ставати фактично диктатором України. Не допомагайте бабусі переходити вулицю, якщо їй не в той бік. У нинішнього прем’єра, як в усіх нас, є недоліки. Але наші нинішні труднощі зумовлені швидше не його особистими помилками, а загальними кризовими явищами в економіці. Звалити все на прем’єра, ми звалимо, а нового будемо обирати до третіх півнів. У той час, як уряд повинен приймати термінові заходи й без керівництва йому не обійтися.
Забув.
Бігти!
У кого зараз?! — у Валентини. Ні! В коректурі. Та ні, в друкарні… Ще першої шпальти не… — до Валентини. Сказати, що не треба ставити світлину, допишу п’ятдесят рядків. Швиденько, за десять хвилин.
На годиннику? — майже три.
Пізно.
Давно вже нема й близько того пустого місця на шпальті… — чи таки збігати? Сказати Валентині, що дописати хочу… — а вона: що саме дописати?.. Ну, що президент виступав… — вона: ти що, Славинський, забув про виступ Президента?..
До вікна.
Як же так, як же так?.. Забути… Найважливіший же момент. До дверей. Кульмінація засідання… Опозиція вимагає відставки уряду — ні? — відставки одного лиш прем’єра — теж ні?.. — то нехай замість прем’єра буде хтось із його заступників! — теж ні?.. — то нехай сам президент очолить уряд! — і більшість не йде й на це…
За стіл.
Задом серед м’якого стільця, туди-сюди, — рип-рип.
Якраз на п’ятдесят рядків тексту… Треба ж!.. На п’ятдесят рядків, яких і не доставало на шпальті! Чого ж тоді не згадав, у кабінеті Валентини Григорівни?..
Господи…
Своє тіло ліктями, плечами, — й н-ногами, — й куди його?! — назад, у рип-п.
Як же так, Господи? Мав би згадати… Взагалі не мав забувати! Пам’ятав же про опозицію… що не можуть узгодити спільну кандидатуру… Тому й пропонували… кого завгодно… — як сідав за матеріал, у першу чергу мав би пам’ятати, що виступав Президент! Дав відповідь на досить курйозну, якщо не сказати провокаційну, пропозицію — самому очолити уряд…
Н-на ноги?!. — й до вікна.
Суха запилена підлога. Фарбоване гладеньке… тепле підвіконня… — мочками пальців його, — й дол-лонею! — й, маючи опору, про-о-остором тіло, — й ось ми вже на підвіконні. Лопатками, задом і ступнями відчуваючи погідливо-теплу протидію. Й розпечене жерстяного карнизу пальцями.
Теплий вітер в обличчя. Гамірлива зелень сквера… шум проспекта… — нормальний був день. Й так усе зіпсувати. Найважливіший момент у засіданні… — й забути.
А, може, це в мене вже хвороба якась?..
Відвернутися: блідо-зелена стіна… біла стеля… двері… — Ти чуєш мене, Господи? — стіл… друкарська машинка… пожмакані аркуші паперу на підлозі… — Ти є? Чи Тебе нема?.. — шафа! стіни! двері! — чи, може, Ти є, але так далеко, що все одно вже, Ти є, чи Тебе нема?!. — стіни, двері… — а я тут сиджу й кричу невідомо, кому.
Сухий каштановий пил, зірваний вітром, — у вдих.
Хтось мене чує?..
Теплий вітер… пил… — якраз тоді, коли дописував парламент, коли саме й належало згадати про виступ Президента, — звівся на ноги, підійшов до вікна… побачив Семена… — й забув.
Та ні, не хвороба. То Семен. Заявився ворог, щоб завадити мені, — й завадив.
Заплющити очі: зелень… щебетання птахів… вирячені очі… зуби… — й о-он він, ворог, — посміха-ається! — на ноги зводиться… куртку розстебає… — ґудзик за ґудзиком… — відчути теплу… затишну ручку свого ножа… дол-лонею… — розплющити.
Є хто наді мною?
Відгукніться.
Тіло с-силою — про-о-остором його… — й ногами твердо в підлогу. Бач, як воно, тіло, вміє. Тримати рівновагу.
Та не таким уже й важливим був той виступ президента. Так собі, репліка в кінці засідання… Опозиція договорилася до того, що уряд має очолити президент. Тож йому самому довелося давати відповідь на цю дивну пропозицію. Звичайно, можна подати й так, що це був найважливіший момент, а можна й інакше… — дочекатися, коли в коректуру прийде шпальта, й без зайвого галасу вставити речення чи абзац. Що, мовляв, президент дав відповідь на курйозну пропозицію… провокаційну… — щось таке.
Перша шпальта приходить десь о пів на четверту… — було б чого панікувати.
Уди-и-ихнути в себе… з вікна…— вітер! папірці!.. — позбирати.
Ну?
До Славика?..
Метелики… — в теплих струменях вітру з вікна.
Там вона зараз, у його кабінеті, з Сем-меном, — а я тут з «Білою гарячкою»!.. — тендітні й уперті… прозорі крильця…
Багряне сяйво на півнеба… над гострим обрисом лісу… — хтось таки чує. Практикантка ж не просто так залишилася в Славиковому кабінеті… А була вже розшаровувалася в коридорі… своїм прозоро-блакитним… — джин виконав бажання.
Скляні дверки шафи. Темна копна волосся над блідою плямою обличчя… прогалини очних впадин… — темні зіниці. Вдивитися в них, немов-би ввібратися в самого себе, — того, що в склі, — й що там? — відблиск блаки-итного?.. — випнуті жили, вирячені очі… й ніж поблисками, — туди-сюди! — й несамовитий пташиний спів довкруг!.. — звестися на ноги, розстебнути один за одним… ґудзики на куртці… — й промовити ув вирячені… невидячі очі навпроти: «Якщо такий дурний, то бий!..»
Щось зимно… — пот-терти плечі долонями.
Давай-но себе кудись в інше… — до іншопланетян, наприклад.
До рук підшивку й роз-крити. Передрукувати зі скороченнями й легкою правкою. За машинку, й від початку: «Одвіку в Снігурівці не те, щоб іншопланетян, але й нечистої сили ніхто не бачив…» — й а-аж до кінця: «Минає час. Сяйво над видноколом поволі насичується яскраво-червоними барвами. Я полишаю одвічні свої іронію й недовіру й чекаю, коли вже в глибині неба спалахне різнобарвними вогнями куля й полетить, розкидаючи довкруг промені світла, по тільки їй відомому маршрутові, на своє місце, в урочище Рудку». Абзац. «Браття по розуму, я, землянин, чекаю на вас!»
Прохолодно-жаркі голо-голочки… в плечі… — пот-т-терти.
«Браття по розуму»… — це ж я не в тому смислі, що насправді… чекаю на когось… — так просто лягло на закінчення…
Обривки каштанового цвіту… прозорі крильця… — там вона зараз, у Славика! Зав’язла в чіпкому Семенових очей!.. — но-ожика відібрав! — і сидить тепер… посміхається… ворог… — перед дівчатами хизується… — кинутися до нього! — ви-и-ирвати ножа! — й ту-уди ним! сюди-и!.. — побли-блисками на сонці… — а той?.. — продовжуючи посміхатися, зводиться на ноги, розстебає куртку… ґудзик за ґудзиком… — «Якщо такий дурний, то бий!», каже, — гадає, не вдарю… — вда-а!-рити! — й, розмахуючи ножем, щоб ніхто не підійшов, ухопити пляшку вина й узятися те вино гли-та-ти, — відчуваючи, як борлак на горлі заходив догори й донизу, й червоні цівочки вина, наче крови, потекли по підборіддю й шиї… — й сприйняти, як довкружнє раптом зрушилося… розфокусувалося… — то хтось ззаду порожньою пляшкою, — по го-ло-ві! — випустити пляшку з рук, присісти, але втриматися на ногах, — розвернутися, — й кинутися на того, хто вдарив! — той тікати, — за ним! — той упав, — на нього!.. — замахнутися ножем, — ніж з рожевою ручкою й довгим тонким лезом, — лезо зблиснуло на сонці! — й утямити, як власні очі розлетілися врізнобіч з-під гілляки, що валиться згори, — знову ж таки п-по голові!! — похилитися тілом назад, але знову втриматися на ногах, — відчути, що обступають з боків, — у кого гілляка, в кого «розочка», в кого дорожня сокирка, — завища-ати пронизливо! — й кинутися тікати!.. — гілки шмагають по обличчю, згори божевільним сигнальним ліхтарем б’є сонце, — позаду тупотіння, попереду річка, — і прямо, з розгону, — ув воду!..
