9.
Викривлене, немов із-під вати, тоненько-гостре голосів… — з курилки між сходами, поверхом вище, — молоденькі кореспондентки із сусідньої редакції. Ви-и-і-і-ікривленими голосами й блискучими очами, — одна в одній. Струшуючи попіл у порожню пачку з-під цигарок.
Своє тіло свідомістю… — н-ногу від підлоги від-д-дір… — ступню, насичену важкою, брудного кров’ю, — від-д-дірва… — в запилено-білому шкірзаміннику кросовки, що червоним, синім смужок… байдуже-овальним плям з боків… — …ва-ати, — й ув розріджену світлими цятками пилинок порожнечу повітря… — в пригнічене… поґвалтоване прямокутничків паркету… гум-м-мово… — втиснути.
А Петро, виявляється, після того, як Микола його ножа… в лісі на пеньку… відібрав… — й спроквола собі за пояс засунув, — зірвався на ноги й кинувся тікати…
Н-н-ногу… й ще н-ногу… — й тіло за ними… — зі ступні в коліно, з коліна в таз, з таза в хребет, з хребта в череп, з черепа в мозок, з мозку в очі, — й очами, очами… — по стінах, усіяних замерлими в очікуванні… мурашками… — й обвішаних світлинами зі славної історії газети.
А відтак зупинився… серед дерев… — і відчув нестерпне бажання повернутися.
Чотирикутники рамок в тьмяному поблискові скла.
Іншопланетяни?..
Вуса, злиплі губи… невпинні очі… — твої світлини, Вітю? — та ні, тут бачиш, війна… відбудова народного господарства…
— Той редактор тут! Заходив до мене й питав, де іншопланетяни.
Ховайтеся всі.
Й своїми губами, відчуваючи десь унизу їх пружне: «Й що тепер робити, Вітю, бігти робити йому матеріал? Як би не спіткнутися й носа не розквасити. Сказати, що…» — п-пружне губів, ш-ш-шорстке язика — «щ-що буде потім? Купує Валентина на розі газетку…» — й усе те десь унизу, за носом, в губах, — у роті, — а перед очима? — метушливі зіниці в блискуче-білих очних яблуках.
— …на розі газетку, — говорити, — й бачить: оп-ля, наша Снігурівка. Переінакшена трохи. Ну, подумає, я їм влаштую судний день. Довіку заречуться матеріали красти. Й з усією своєю стервозною силою… А виявиться, ніхто нічого не крав, це ми з тобою халтуримо. В редакції роботи по горло, передплатна кампанія на носі, а ми на інші газети горбатимося. Нормально.
— Ти своє зроби, а все інше я візьму на себе. Усе буде чин-чином.
— Що-о буде чин-чином, Вітю? Ти Валентину візьмеш на себе? Ти їй хто — кум, сват?.. Приятель? Чи хто? Довірений фотограф?..
— Ти як гадаєш, хто привів до мене редактора тієї газетки, ну вгадай з трьох разів?
Затамувати подих.
— Божевільня, — видихнути повітря.
Прямокутно-сіре світлин… темне дверних ніш… — округле й слизьке білків очей.
— Й хто ж він Валентині?.. — туди собою. — Однокурсник? Коханець?..
— Не питав. І тобі не раджу… Наше діло маленьке. Віддав матеріал, поклав гроші в кишеню й забув.
— Ласкаво просимо в клуб шанувальників Валентини Григорівни…
— Віддай, Олеже, віддай їм уже той довбаний матеріал про тих довбаних іншопланетян, Господи прости!.. — хреститься? — Здихаємося й забудемо на фіг!..
Синювато-слизьке білків — побли!-ском.
— Забудеш тут… — мовити.
Помертвіле очей в розрідженому світлі коридора.
— Слухай сюди! Тут тільки-но сів проявляти, вимкнув світло, схилився над ванночками, як пішли в голові цифри, цифри!.. — колючі зіниці в виспрагло-сірому тлі роговиць, зуби-зуби, й пружна слина в кутиках губів. — Чітко цифри в темряві, як спалахи, слухай! Швидко одна за одною: дев’ять, п’ятнадцять, сімнадцять, тридцять! Що б воно могло значити? Може, то дні місяця, коли вони там мають показатися?..
Осклянілий поблиск в очах… — як і тоді, осіннього вечора, серед чорного голого поля над глибокою балкою… — коли вітер бив снігом в обличчя й ви-и-идовжені обриси пагорба з протилежного боку балки… вирізнялися на тлі неба… — й ураз окреслилися багряним сяйвом.
— Бажання не загадував? — мовити. — Треба було ловити момент… Припустимо, щоб хтось… Х-хе!.. Припустимо, щоб Валентина прийшла до тебе в лабораторію й попросила сфотографувати оголеною.
Мерехтливе сяйво на півнеба… темно-багряне… погідливе… — як очі Валентини Григорівни. В’язко-теплі… владні…
— Невже був загадав?! Про Валентину загадав бажання?..
Блискучі очі… овислі вуса… — п-повні губи… — під командою яких мурашки зі стін та стелі посипалися на шкіру шиї й рук… й забігали туди-сюди… — солодким божевіллям.
— Покажеш її фото? — вимовити.
— А не пожалкуєш, що бачив?..
Утямити себе, — зібрати, — й виринути з солодкої… й теплої гли-ибини… — серед згасаючого поблиску очей навпроти, — й згаслому, — в розріджено-сірому просторі довкруг… — й спрямувати своє тіло до зламу стіни, — з темно-сірого коридора в світло-сіре вестибюля… — й схода-ми дони-зу, схо-да-ми, — струсами жаркого щоками й слизько-холодного губами й піднебінням, довколишнього світу, — стру!-ру!-ру!-сами… — стру-са-ми-сами… — сами-ми… — самими й вибиратися… — з халепи, в яку потрапили внаслідок… невдалої політики уряду… — а чому це вона є невдалою, та політика?! — вона є такою, якою й повинна бути, якщо взяти до уваги сукупність усіх факторів, що передували незалежности!.. — не могло бути іншої політики, не могло бути іншого президента! — не може бути іншої владної верхівки! — моту-узка тобі на шиї! — свині й злодії дірвалися до влади!.. — сидять, блін, тріпаються!.. — двері, двері темнішим на темному… — й ті, що репортерської групи.
Долонею їх… — Наталко?.. — зачинені. Дол-лонею! Наталко!.. — я ось. Ти хотіла сьогодні зі мною?.. — так же, хотіла?! — я ось тут. Перед дверима.
Зачинено.
Прохолодно-сірою напівтемрявою.
* * *
Зрушити тіло й спрямувати коридором далі… по-між темних ви-идовжених дверей і помертвілих прямокутників світлин… — все далі й далі в прохолодну глибину коридору… — безладно розмахуючи руками й ногами, як лялька на нитках, — кудись в задушливо-тютюнове світло.
— А я до вас, Віолето Степанівно, не чекали, скажіть правду?.. — біле мереживо блузки, блискуче-срібне ланцюжка на шиї… шорстке стіни, округло-металеве труби пневмопошти… м’яке стільця… — тоненькі прожилки крови в кутиках очей. — Я, з вашого дозволу, присяду. Мені правочку треба манюсіньку зробити в парламенті… Пару слів змінити… речень… — брови? — Та ні! Не речень!.. Ну, слів там парочку… Я взагалі не знаю, де він, матеріал, що з ним… З набором усе гаразд? Казали, з лінотипістами проблеми…
Темні брови?! — знервованими зморшками в чоло.
— Що з набором?
Зморшками й прожилками крови — до телефону, — та Віолето ж Степанівно!.. — губами й очами слухавку, й зубами: Ільченко, пиво жлуктиш у буфеті?! — й очами червоно-зубами в ту слухавку, зубами-очами!
Слухавка гаряче на важельки телефонного апарату. Випуклі білки очей.
— Щось даєш на вівторок?
Стенути плечима.
— Працівнички… Як я з вами ще не посивіла? Двері відкрий у коридор…
— З превеликим задоволенням. Може яке добре слово від вас почую…
Сутемно-млява прохолода… — не почув.
— З ким вам, Віолето Степанівно, видно, легко спілкуватися, так це з Василем. Повне взаєморозуміння. Щодо «перевертнів», «можновладців»… До речі, він тут, у Левченка. Можете заглянути, душу відвести…
— Славинський, тобі нема роботи?..
— Ми з вами, Віолето Степанівно, такі, що роботу завжди знайдемо. На свою голову. Чи задницю, даруйте. А щоб посидіти спокійно, поговорити… Лаємося чогось вічно. Чо-го?..
— Я з тобою ще не лаялася.
— Сидите, працюєте… Наче нікого, крім вас, тут більше нема.
Округло-червоні губи… — цівочка диму.
— Хтось же повинен цю газету робити.
— У мене до вас питання. Трохи не в тему. А де у Валентини дача? Вона колись нас з Вітькою до Стеблева підкинула… начебто по дорозі на дачу… Та я щось не пригадую, щоб у Стеблеві були редакційні дачі… Вони в Круглику.
— Редакційних дач, може, й нема, а хутір є.
— Де живе бабуся… Бабуся Ягуся…
— Чи в Круглику дача, чи в Стеблеві, мене туди не зовуть. І сама не напрошуюсь.
— Що ж ви хочете?.. Наскільки Григорівна вас молодша? Років на п’ятнадцять?..
Ну, навіщо?
— Ти в понеділок в останній момент нічого не принесеш на вівторок?!
Гостро-червоні прожилки.
— Ой, Віолето Степанівно… Воно мені треба? Ще й на вівторок…
— Я тут не збираюся сидити й креслити макет, якщо в понеділок ти притягнеш сюди «цеглину» рядків на триста п’ятдесят, звалиш на стіл, і все доведеться перекроювати!
— Спитайте в редактора чи у Валентини, що там планується в номер на вівторок! Й хто вам і яку «цеглину» звалить на стіл! Чого ви з мене крайнього робите?..
— Ти у нас завжди ні при чому… Напакостиш, і де ти? А тебе вже нема, й те лайно, що в куточку лежить, чиє воно? А не знаєш, чиє, не твоє…
Червона з рожевим запальничка в пальцях, блискуче-червоні нігті, — й цигарка з бли-блискуче-жовтим обідком, — у губах.
— Ф-ф-фух, Віолето Степанівно… Ну, граються собі дяді при владі, видумують собі лицарскі ордени й таке інше… Нехай забавляються. Може й редакції якусь копійку підкинуть… Начальство заникає?.. Проконтролюйте, щоб не заникали. Щоб гроші були справедливо поділені між колективом, як премія за рекламу, наприклад. Навіщо бучу піднімати?.. Ну нема дядькам куди гроші дівати, все одно розкидають направо й наліво, то чого й собі трохи не вхопити?..
Знервований клуб диму, — з-від густо-червоних губів.
— Малороси ви, малороси!.. Йди вже, Славинський, хапай, підбирай крихти…
— Годі вам рятувати Україну, Віолето Степанівно! Дайте їй спокій, і вона сама себе порятує! Причепилися до тієї влади, й не втямите, що маємо владу, яку й належить мати, й ніякої іншої влади у нас бути не може, й, зрештою, ніяка інша влада нам не потрібна! Влада така, якою є, й Україна така, якою є, й іншою не буде!..
Випучені білки очей.
— Розтріпали, розікрали, розродали все, що тільки можна, й розпатякують тепер, що так воно й треба!..
— Ну от… І так з вами завжди…
— Дірвалися до пирога, хапають, тягнуть!..
— Та годі вам!
Прожилки.
— …такі гроші, вони купують «Мерседеси»? За які такі гроші всі оті презентації?!
— Заробили!
— Як?!
— Мало, як!.. Хтось, можливо, десь і вкрав… не без того… Корупція й таке інше… але…
— Сидиш у редакції тут в редакції зранку до вечора, світу Божого не бачиш, уже майже тридцять років в газеті, а що заробила? А той, хто на заводі вкалує, скільки має? А той, хто в колгоспі спину гне?..
— Ну-у, Віолето Степанівно, якщо судити виключно з точки зору верстата… затрачених зусиль…
— …захищаєш?! Дірвалися до пирога! Як свині з усіх боків рилами в той пиріг! Усі їх «Мерседеси» й котеджі — відхоплені шматки нашого спільного пирога! А ти їх, падлюко… — …о-образ, Віолето Степанівно! То лайно в куточку, то падлюка! Дуже легко так просто взяти й образити! Й злочинцями всіх обізвати теж легко! Хто справді вкрав, того судити, а хто… — Хто?! Хто чесно заробив?.. Як можна чесно заробити на… — Так, чесно! Згідно із законами, які маємо!..
— Якими законами? Ким прийнятими, для кого? Ними ж і прийнятими! Щоб легше було красти! Яка мені різниця, як було вкра… — …кони не можуть бути гарними чи поганими, вони є закони! І все тут! Вони є відповідними нашому суспільству! Яке суспільство, такі й закони! Але якщо вони є, закони, їх слід поважати, інакше… — …винський! Яка різниця, хтось нагло вкрав чи згідно із законом, який для себе прийняв, щоб легше було красти? Це злодійська держава! Хтось відірвав від пирога кус, хтось від куса ще кус, передав іншому!.. Яка різниця, Славинський, як його було відхоплено — від самого пирога чи від куса, який перед тим ухопили? Прямим хабарем чи кредитом, який ніхто не буде віддавати? Всі вони рилами в нашому пирогові, всі! І хто сам кусає, і з ким діляться, і хто крихти підбирає! Всі вони рилами в ньому — і хто приймає для них закони, і хто їх охороняє, торгує з ними, обслуговує, хто від них залежить, і від кого вони залежні! І ти, Славинський, і ти своїм рилом у тому пирогові, бо захищаєш їх у матеріалах своїх лизоблюдських!..
У німому просторі зваленого докупи паперу й сонячному світлі із зачиненого вікна — зуби-зуби… в нафарбованих повних губах… — бачте, як перейнята вона цим світом, шановні мої браття по розуму, як її всерйоз обурює те, що всі вони… відхоплюють від пирога… кус… — «ду-урник», «лизоблю-ю-ю-юдських»… — так перейматися цим життям, наче воно назавжди.
— …ніяк не можете без образ, Віолето Степанівно? Сперечаємося, давайте сперечатися, але… — …заважаю вам? Йти геть?! — Ні, чекайте, давайте розберемося. Тут одне з двох. Або ми даємо людям свободу, або скручуємо руки-ноги. Або свобода, або диктатура. Була у нас диктатура, не було свободи, в тому числі й свободи підприємництва, все це переслідувалося, чекайте, Віолето Степанівно! Ми, суспільство, вирішили, що це негарно, а гарно — свобода, демократія. Й ви особисто цього хотіли, так же? Й одержали! Так?! Привідкрили трішки краник. І все воно, Віолето Степанівно, проти чого ви так справедливо зараз… то все з того крану! Отака от там вода була, розумієте?.. Тільки виходу не мала…
Округлі, білі з червоним, — очі, — й збоку… — з-від прохолодної глибини відчинених дверей у коридор… — темні.
* * *
— Тихіше можна?
Важко-темні, — збитися подихом.
…закрутити знову той краник.
Непевне повітря в легенях… — видихнути його.
— Даруйте, Валентино Григорівно.
Й видихом потрапити в уже стороннє округло-біле очей, що зосередилося на покресленому аркуші паперу на столі. Й згадати про свої, все ще в повітрі, руки, — й кудись їх… долонями донизу… — на коліна, так.
— Після закінчення диспуту, Олеже, зайди, будь ласка, до мене.
Відчути прохолодно-темне з-від дверей… боком обличчя… шкірою… — й утямити, що продовжуєш триматися поглядом за долоні на колінах, знаючи, що наразі треба сказати: «Так, Валентино Григорівно», — повернути голову й звести очі, — але зробити це важко, неможливо навіть.
Ясно глянути на неї… як на жінку… — подумати на тлі блідо-рожевих нігтів на своїх пальцях, — до якої можна наблизитися й по-отягнутися до-о-овжелезними пальцями… — бо вона сама того хоче! С-силою примушує! Усією своєю відьомською… — «Одвіку в Снігурівці… ні відьом, ні домових, ні чортів…» — й збагнути, що час невпинно спливає.
А, може, я вже того… — подумати, — неадекватний?.. Начальниця хоче сказати щось по роботі… А я тут вриваюся й пальцями… довжеле-езними… — т-та зрештою!.. — стиснути себе зсередини, наче пружину, — й повер-нути! го-ло-ву, — й кинути! — погляд до відчинених дверей у коридор.
— Так!..
Увібрати в себе мляву прохолоду коридору, обмежену видовженим догори прямокутником дверної рами, — «…Валентино Григорівно…» — нема вже її. Пішла.
Й осягнути, мов-би осторонь, — як у власній свідомости щось відбувається, щось спливає з глибини, поступається іншому… — люди, Віолето Степанівно, люди вам не подобаються?! Не подобаються такими, якими є? Знову хочете диктатури?! Руки скрутити, примусити бути чесними! добрими! справедливими! правдолюбці, блін!.. — сповнене власної гідності повнобоке замацаного фломастера — перед очима, — й стрімко-пряме чорної лінії, — з краю, в край.
— То я пішов… — промовити.
Безвиразне очей, невіддільне від аркуша, — коротким змахом фломастера — йди вже!
Понуро-сіре коридору… насторожене світлин на стінах… — помертвіле скляної таблички на дверях, — «Відповідальний секретар».
Зупинитися.
Невимушено зайти, узнати, чого хотіла, й назад.
У-у-удихнути повітря.
Чого хотіла?.. — поцікавитися, чому замість того, щоб закінчувати «Білу гарячку», тиняюся по кабінетах… кричу на всю редакцію… — чому, зрештою, п’яний. В робочий час і на робочому місці.
Видих!-нути.
Простягнути кисть руки… пальці… — до дверної ручки. Прохолодної.
Не може бути у нас диктатури, шановні мої браття по розуму, бо перед тим, як взятися людям руки викручувати, треба знати, заради чого, — і тим, кому викручують, і тим, хто викручує, — більшовики колись гарно пояснили, навіщо, — заради «світлого майбутнього»! Заради втілення віковічної мрії недорозвиненого, недоусвідомленого людства — перелаштувати світ по справедливости! Ото була ідея!.. Заради неї можна було й потерпіти… — й не зважити на кров, свою й чужу, ні на що… — а нам зараз в Україні яку ідею для пояснення рук викручування?.. — ідею розбудови незалежної держави? — так вона й без того розбудовується! І такою, якою вона є, вона стає дедалі привабливішою для тих, хто її визначає, — хто має доступ до… — ой, Віолето Стапанівно! — до пирога!.. — і як же, послухайте, як же їх переконати в тому, що жити чесно, але не так ситно, як зараз, то є краще?.. — заради розбудови сильної, заможної держави?.. — мовляв, у заможній державі вони й самі будуть заможними?.. — вони й без того заможні!.. — а в тій, заможній для всіх державі, ще хто його знає… — й не в тому ж річ, чи багаті вони, а в тому, що вони багатші від тих, хто поруч! — яка, зрештою, різниця, скільки в них машин чи поверхів у котеджах… — якщо вони погордо, а всі інші… — а якщо… на загальному тлі… не… — і хто?.. — от! — хто ж їх відтягне за задні кінцівки від корита? — міліціонери, судді?.. — та вони теж люди, теж хочуть свій шмат!.. — нехай, не всі… — є й інші, полум’яні борці за правду, — непідкупні, непохитні… — їх завжди відповідний відсоток, як гомосексуалістів, — недопалка в підземному переході примусити підібрати… — кожного в цьому світі щось тримає, шановні браття по розуму, — когось гроші! баби! тачки!.. — а когось й укумекання того, що можна отак пальчиком… отак до себе… — а той хтось до тебе «на цирлах», підтюпцем… — бо можна й не пальчиком, можна й кийком… — й нічого нікому не доведеш, передусім, йому самому, — бо за правду він! за справедливість!.. — ножика відібрав?! — правильно, що відібрав!.. — негоже п’яному з ножем по лісі тинятися… — а те, що позаяк він ішов і тим ножем грався, — в дерева кидав! — на сонці ним виблискував! — за пояс собі засунув, щоб усі бачили!.. — уся їх справедливість… шановні браття… — на власному соціальному, чи того більше, — біологічному! — вивищенні грунтується… — чимось пронизливо-холодним в тіло. З-від долоні, що з-від дверної ручки.
Й поновленою дійністю, немов-би відматеріалізованою з розпорошених було частин, — сірі стіни, тьмяні віконця світлин, широка площина дверей… цівочка світла зі щілини, — й на підлогу-у… — й повернутися до свого тіла, закляклого на ногах перед вивіскою «Відповідальний секретар», й відчути долонею, що наче вже зрослася з дверною ручкою, — прохолоду, яку без перешкод приймає від неї.
Мерехтливу… темно-багряну… — зайдеш зараз й слова не зможеш мовити… — як і тоді, коли заклякли з Вітьком край глибокої балки… під червоним сяйвом, що зайнялося на півнеба, гостро окресливши край посадки, — чи порослий деревами древній вал, що тягнувся… горішними полями… — й слова не могли мовити… — але страшно не було, ні, — відчув себе в спокої… в затишку… — наче в величезних погідливих… темних очах… — в яких тепло… й безпечно… — солодко! — підійти до неї й покласти долоню на плече… й поволі опустити її пальцями донизу… до грудей… — відчути себе в солодкому… затишному теплі… — й злегка повести пальцями… по оголеній шкірі ув вирізі… блузки… — наче по клавішах друкарської машинки… — й почати дру-дру-друкувати! — «Білу гарячку»… — психологічний кримінальний нарис… — півтори-дві години роботи.
Відсіп-нути руку.
Утямити своє тіло й кудись його… темним коридором… — на п’ятому поверсі важко-цегляної споруди, що вигромадилася бетоном, цеглою, деревом, склом, вчепившись фундаментом в поверхню цієї планети, — й рухати! рухати! — його в прошарку між бетоном та склом, — коридором, що з кінця в кінець її, бетонно-скляну споруду, — прон-низує! — й ув жовтаво-млявий простір вестибюля… в запилене світло з вікна… — й шалено-блискуче трохи розкосих очей… — зан-нурити.
* * *
— Ти?..
— Не признаєш уже?..
— Наталко, я втомився вже сьогодні. Вибач.
— Як признаєш, то одружуйся.
— Випила?..
— Ще не одружився, а вже допитуєш.
— Твоя справа, пити чи ні, але ж ти, начебто, збиралася кудись їхати. Матеріал про повій збирати…
— Куди мені їхати, Олеже, я й без того все про шлюх знаю. Не бери до серця. Випили з Валентиною Григорівно, ми тепер з нею великі подружки…
— Зрозуміло… Й Валентина довірила тобі заповітне. Кулінарні рецепти… гороскопи… Чи що? Масонів?..
— Т-те!.. Солдат Джейн — не камікадзе. Ми говорили про своїх коханців.
— У-у.
— Не хвилюйся, хлопчику, я нікого не ском-про-ме-тувала. Одружуєшся?
— А як же твій благовірний?
— Він не мій і далеко не благовірний. Розказати про наші, як це воно?.. Подружні стосунки? Коха-ання… Він трахає мене, коли я сплю. Я лягаю спати, він до ночі десь лазить, діла крутить, потім приходить, лягає в ліжко й трахає мене. А я навіть не встигаю прокинутися. Прокидаюся, коли він кінчає, або вже кінчив, відвертається й засинає. Таке в мене кохання.
— Навіщо це мені знати?
— А що ти, взагалі, знаєш? Хлопчику, що ти знаєш про це життя?..
— Послухай…
— Нічого ти про це життя не знаєш. Їздиш, зустрічаєшся з людьми, пропускаєш через себе море інформації, і нічим тебе не здивуєш, і нічим не проймеш, а от нічого ти не знаєш. Бо на власній шкірі не відчув. Усе там десь, у якомусь іншому світі, який до тебе, до твоєї власної шкіри не має аж ніякого стосунку…
Блискучі очі… одне окремо від іншого… Розкосі вилиці… — Оксанка.
— …усміхаються, всі тебе радо приймають, і ти гадаєш…
Склеїв її тут, бо на Оксанку схожа? Злягати її в душному кабінеті, й думати, — ось тобі, «неземне створіння», — отри!-отри!-отримуй!
— …що воно, життя, таким є гарним для всіх?..
— Що в тебе з Ігорем?
— Що ти можеш знати про те, яке воно, це благо… благопріятству… ющєє… тобі життя, може бути жорстоким до гарненької дівчини, яка хоче щось у ньому досягти?..
Узяти її долонями за плечі, — побілілими в кістяшках пальцями, — розвернути й притиснути до стіни.
— А з Семеном?
— Відпусти.
Наштовхнутися на шалено-каре очей, — відсторонених від довколишнього паволокою. Вона хоче. Дуже, і зараз, — і байдуже, кого.
— Ще півредакції на місці. Ця сцена не потрібна ні тобі, ні мені.
Розіслабити пальці. Перевести подих.
— Ходім у курилку, Олежику. Вийшли перекурити два перспективних молодих журналісти, ведуть чемну розмову, діляться секретами професійної творчости… Щось таке сплела… Ні, не відповім тобі «так», мій любий, бо журналіст у сім’ї повинен бути один. Знаєш, коли три роки просидіти у квартирі й нічого, крім дитячих пелюсток, не бачити, а потім потрапити в цей вир…
— Наталко… В мої плани не входить…
— Не перебивай, гаразд? І коли завідуючий відділом такий, як Ігор. І який поклав на тебе око. Але я вагалася… А потім облишила вагатися. І що можу сказати? Співчуваю його дружині. Не знаю, чим узагалі його можна розігріти. Льодинка. А Семен мене, власне, зґвалтував… у кабінеті… Якщо з Ігорем можна, то як же, щоб і не з ним?..
— А перед тим сама йому все й розказала… Про свою тяжку долю…
— Оце ви і є! Чоловіки. І це є ваша чоловіча логіка. Спочатку так притиснув до стіни, що ледь бретельки ліфчика не пообривалися…
З-від розчинених дверей попереду, — те-емне очей?
Розпрямитися.
— Бачиш, Наталко, — проказати в сухий простір темного коридору… й освітленого вестибюля… — ми не маємо змоги влізти в шкіру людини, про яку пишемо…
Вирізнити в світло-тіні м’який порух стегна.
— Це дуже важко, неможливо навіть. Та й не потрібно.
— Оле-же.
— Надто перейматися якоюсь окремою… життєвою колізією… Намагатися пропустити через себе ту чи іншу життєву драму… — блискуче-карі очі, в яких подив і досада, й пере-міною, — багряний відблиск! — вона її відчула, Валентину.
— Навіщо, Наталко, влазити в шкіру, приміром, героя кримінального нарису? — продовжувати карбувати слова. Вона, Наталка, спиною до неї, — але вже в ній, Валентині Григорівні, що владним порухом стегна відтворюється в коридорі, — й перейнялася притаманними їй червоними відблисками в очах… — Якогось вбивці! — вкарбувати голосом. — Недолюдка з виряченими очима, який зарізав людину, а потім, замість того, щоб тікати, ухопив пляшку вина й випив її прямо з горла. Це навіть небезпечно…
І ш-шию по-вер… повер-нути, й незворотною, безоглядною інерцією слідом повернути й голову, — й за тим кинути власні очі, як у магнітну лузу, — в чужі глибоко-темні о-очі.
— Олеже.
— Так, Валентино Григорівно.
— Котра година?
— Ну-у… Десь пів на п’яту…
— Але не шоста! Але й о шостій вечора ти мені потрібен живий.
— Валентино Григорівно… Я вже, того… втомився трохи… У кожному номері, вважайте, матеріал…
— Славинський. Можливість регулярно друкуватися — велика честь для журналіста. І кожен журналіст, який усерйоз ставиться до своєї професії, тримається за неї руками й ногами.
Напружити пальці, — щоб утримати в собі життєву снагу, — кров, — яка поволі виточується з тіла, краплями сповзає по ногах й губиться в тріщинах паркету.
Так.
Іду й сідаю за «Білу гарячку».
Відчути, як вона увібрала в себе очі, — наче в лунку, окреслену напівколами вій, — й порухом стегна, ніг, й усім тим, чим вона є, — зрушилася сходами донизу.
Правочка!..
Й недоречним уже блиском карих, трохи розкосих, очей.
