10.
«Ситуацію довелося залагоджувати президенту. Із парламентської трибуни він пояснив своїм розпашілим прихильникам…»
Та ні.
Глибоко-темні… з багряним відблиском очі… — заважко дихати.
Керівником треба народитися, як поетом чи композитором, й вони, керівники від природи, є, як є від природи поети й композитори, — годі, — вони там, де й належить їм перебувати, при владі! Вони народилися керувати, й вони керують, і їм, за великим рахунком, байдуже, яка політична сила нагорі!.. — та годі вже! — їм належить бути при владі, й вони при владі! Вони не подобаються такими, якими є?! Вони нечесні, неосвічені, некомпетентні?!. Не будьте наївними, Віолето Степанівно, — маємо те, що маємо! Який народ, така й влада! Минатиме час, народ буде змінюватися, й відповідно, його владна верхівка… — ну, годі, прошу, годі…
«Щоправда вельмишановні депутати не спитали в самого президента, чи хоче він ставати, власне, диктатором України. У своєму виступі з парламентської трибуни…»
Коротше слід, коротше.
Звести руку, обважнілу темною кров’ю, — розпрямити палець і спрямувати його в кружальце, — «и»! — каретка судомним рухом.
Слухай сюди! Медіа-холдинг: наша газета, вона посередині… Пова-ажна газета, солідна… Заснувала кілька дочірніх… лівих видань… — газетку з іншопланетянами, з радами-порадами… рецептами… Й також має відношення до видання масонського бюлетеня… Й гроші ві-і-ільно перетіка-а-ають з одного до іншого… Від іншопланетян до масонів… І все це не просто так, усе слугує певній меті, й за цим стоїть щось… не зовсім щось звичне… й загрозливе…
«И»!
Спру-ут…
Компашта така… розґалуджена… — не знаю, в що я вляпався. Тільки відчуваю… наче в темній кімнаті… на дотик… — щось слизьке, вороже… отруйне…
«У своєму короткому виступі…» — дійняв!
Виступ президента коротким не був. Вставочку слід зробити коротшою.
А звідки ти взяв, що іншопланетяни — такі собі «зелені чоловічки» в скафандрах з антенками, що ні бельмеса не тямлять у наших, земних, справах? Та ні, тямлять добре. Може, й краще, ніж ми, люди…
А безпосередні виконавці їх волі… ланка, що пов’язує… — масони. Вони й стоять за медіа-холдингом… й усім, що діється… тут…
«И»!.. — карет-ка.
Щосуботи збираються в непримітному будинку… на хуторі неподалік Стеблева… — в бабусі Валентини Григорівни. Бабусі Ягусі.
От що.
Жарти-жартами, але дах — така штука, яка може поїхати в будь-який момент. І не помітиш, в який саме. Тобі здаватиметься, що все, як і раніше, а насправді, — ет-т! — дах уже поїхав. Тож заспокойся.
Знаєш, що то за сяйво було? Хтось ската за посадкою палив. Сам подумай. Холодно! Вітер, сніг!.. Бомжі палили. П’янички чи підлітки… Лісоруби!.. Деревця рубали, дрова на зиму заготовляли, бачать, скат валяється, вони бензину на нього хлюпнули й підпалили, щоб зігрітися, — воно й спалахнуло на півнеба. А заціпило, бо налякалися. Весь вечір ходили по селу, розпитували про іншопланетян, — й, ясна річ, коли побачили заграву, перше, що спало на думку: о-о-о!.. — ку-уля… Зараз полетить… по тільки їй відомому маршрутові… — ну, написав, і написав, молодець, — підіграв екзальтованому читачеві, нудно ж людям жити просто так, — й годі вже, годі.
Де наша з вами «Біла гарячка», Валентино Григорівно?.. — під текою, де ж іще.
«Історія, про яку йтиметься, вражає життєвою нечистотою…» — та викинь її вже на фіґ, ту «життєву нечистоту»!.. — й натомість щось… про духовне очищення…
Густо-темні очі з червоним… теплим виблиском… у глибині… — й довгі суглобисті пальці, кінчиками яких ледь торкається… й поводить по оголеній шкірі руки вище кисті… — з-від яких мурашки розбігаються по всьому тілу.
До речі, праслов’янський… праукраїнський демон в образі жінки, який зваблює чоловіків, — як його звати?..
Запл-л-лющити очі…
Тобі треба його, демона, звати? А як прийде?..
Розпл-лющити.
Мляво-салатова стіна навпроти, — враз виразна крупинками й насичено-зеленими патьоками по-між них, — поздожня важко-кричнева стінка шафи збоку, — контрастні плями на понурому тлі скляних дверцят. Жорстко-світлий край обличчя, темні плями волосся й плечей… прогалини очей, — й десь там, серед власного відображення, в глибині, — проблиском… наче лиш ознакою… — блаки-итне?.. — ні. Різнобарвне й різношироке корінців книг, що за склом.
І чого це демон «він», а не «вона»? І чого зразу «демон»?.. В давньоруському… чи праслов’янському… праукраїнському… — як правильно, Славику?! — в нашому давньому пентеоні значиться чимало богинь, охочих звабити чоловічка-другого…
Поважні корінці книг в тьмяно-скляних виблисках дверцят, наче дерева в сутінковому лісі, дуби-дуби й сосни, — й тоненькі світлі краї брошур, — як берізки.
Навіщось бігаю туди-сюди…
Була богиня кохання… родючості, розмноження… — Лада. Зовсім не «демон» — світла, гарна богиня… вродлива… — наш аналог Афродіти. Праукраїнський… Здається, Купала чи Купава — теж богиня. Свято на Івана Купала — з тих давніх часів, тільки підведене під когось з християнських Іванів. Хрестителя чи Апостола…
Пряме русяве волосся серед трави-трави… прозоро-блакитні очі… — вінок з польових квітів. На Івана Купала… Багаття й червоні відблиски… в блакитних очах… — й заграва на пів-неба.
За руки й по колу… по колу… — клуб шанувальників Валентини Григорівни.
Була ще Мара. Дружина Чорнобога. Вона — справді зла. Хоча, хто їх, жінок, розбере — добра вона, чи зла. Жінка є жінка. Коли яка. Коли добра, коли зла…
Головне, що гарно… в глибоко-темних… теплих очах… — солодко й затишно.
По колу…
Ще є Берегиня…
У білій полотняній сорочці… й обіркою на розпущеному волоссі… русявому… — сидить на колінах у траві, випрямивши спину, — й тримає врізнобіч долоні над землею… людьми… — усім тим, що вберігає…
Серед високої трави… трави… — в багряному сяйві з-від вонища… — невпинні мурашки з маленькими, чіпкими ніжками… бігають туди-сюди спині…
А-ко!-ник!-безно-ги! — «Президе-ент вийшов на трибуну і сказав: ги-ги! ги-ги! ги-ги!»
«И»!
Нема ніякого «медіа-ходингу». Й масони не збираються на хуторі під Стеблевим… — щоб керувати нашою газетою й світом. То я все собі надумав.
Гаразд, що там «Біла гарячка»?.. — «Якщо люди усвідомлюють себе в цьому світі й формуються, як особистості пліч-о-пліч, то якими б потім не стали різними за характерами й уподобаннями, відчувають життєву єдність, якийсь природній потяг одне до одного…» — на свіжу голову щось всобачу! Про життєву єдність! духовність!..
Першу сторінку, — жмак-жмак! — і до кошика.
Кому він потрібен, цей залізобетон на початку?! — тобі? читачеві?.. — з-зуби поламають!..
Запалити.
А як він був і справді писав, Семен? — швидко. Одним пальцем на друкарській машинці… — той палець так і літав. Не сказав би, що дуже гарно, якось по-особливому, але нічого так, добротно… У той час, як ти по десять разів передовбував кожну сторінку… виганяти вже хотіли…
«Та забули спитати в самого Президента, чи хоче він стати, власне кажучи, диктатором України…» Тому й довелося піднімати… відривати свій державницький зад від м’якого… затишного стільця й пояснювати… провокаторам…
Чирк!-нути сірником. Затягну-утися. Хотіли вигнати… — та не вигнали.
«Редактор мене запитував, як правильно твоє прізвище — «Славинський» чи «Сливинський»? Що це, питає, журналіст тут у мене працює — не знаю навіть, як правильно його прізвище…» — Семен. У буфеті колись… Й щось таке скаже, й одразу ж: «Не переймайся». Та не переймався… А він: не переймайся та не переймайся… — й відчуваєш, що хочеш, не хочеш, а починаєш перейматися…
Знервовані ви-ихрики диму! — розшаровуючись в цяточках пилу… в широкому світлі… — з вікна.
В-ворог.
Заявився… — й витискує мене звідси. Відчув, нутро-ом своїм відчув, що в мене справи пішли на краще, — й заявився, щоб завадити. Щоб відтіснити з місця, яке виборов собі… на пантеоні…
Витискував… — та не витиснув!
Й годі розкидатися сторінками тексту!.. — розкидається він. Жмакає. Давай-но, зад відр-ривай від стільця, припідніма-а-ай, — й до корзини па-альцями… довжеле-е-езними… — сторінку… ч-чіпко… — й за стіл. Тієї «Білої гарячки» — на годину роботи. Роз-гор-нути аркуш: «Але в Миколи з Петром такої єдності не було. Як стверджували сусіди, вони особливо не дружили, але й не ворогували…» — ти бач. То вона в тебе є, «життєва єдність», то її нема…
Темним й темнішим потойбіччям… з-за зворотнього боку скла… — перефокусувати себе: різнобарвні корінці книг, — й ще перефокусувати: контрастні світло-темні риси власного обличчя. Й відтак, немов з-від іншої ще реальности, — глибоко-блакитні очі Лади… чи Берегині…
Якщо взяти пантеон нашої редакції, то Берегиня — це Валентина Григорівна. Тримає руки на всьому, що довкруг… А Купава?.. — це Наталка. Бігати голою по лісі… через вогнище стрибати… — якраз вона. Непосидюча й хтива. Хто ж тоді Мара?.. — ой, тільки не кажи, що Віолета! Вона, в принципі, жінка добра. Хоча, як випаде, краще їй під руку не потрапляти.
А Лада, це хто — практикантка?..
У білій полотняній сорочці… З прямим волоссям до плечей… — й прозорими… блакитними очима…
Вона, швидше, — мавка.
Пляшка коньяка… — на підвіконні була стояла. Відпивав потроху…
Фарбовано-біле… тепле підвіконня, ряд жовтавих стільців… шухляда з телефоном, книжкова шафа… — мінливий світ за блискучим склом дверцят шафи.
Була ж пляшка!..
Пружними дол-л-лонями донизу й л-литками ніг догори зрушити й розшарувати потойбічний світ за склом дверцят, — кількома кроками наблизитися до шафи, — книжки-книжки, дуби-берізки, — нема.
Позаду? — кипи паперів і тек на столі, повнобоке внутрішнього телефону на шафці… чорного… — ніжки стола й стільця, дверки шафки… — збоку?.. — ніжки-ніжки ряду стільців по-під стіною, край штори біля вікна… — й ніде там пляшка тихенько не приткнулася?.. — як вона вміє… — ні.
Невже хтось пробрався сюди й пляшку умикнув?..
Шафа, шафка, дверка, стіл… стілець, стільці-тільці… — шановні браття по розуму, відда-а-айте пляшку… будь ласочка…
Розвернутися, ступити крок, присісти, — роз-крити дверцята шафки під телефоном, — й от. Самодостатнім прозоро-коричневим поблиском… золотистим… — ясна річ, тут. Де ж вона ще може бути? Звідси взяв, сюди й повернув. На дві третини повна.
Дякую.
Шорстка деревна плита внутрішнього боку шафки, стурбовані пилинки в просторі, обмеженому стінками, — наче поморщеному від світла, що ввірвалося туди, — погорда висока пляшка коньяка й тендітна десертного вина, що притулилася збоку, — парочка Самсон і Варварочка. Була там ще й «Російська», та вже нема. Розчинив був якось дверцята, вхопив за горлянку й побіг до Славика в кабінет. Хоч це пам’ятаю.
Пляшку коньяка до рук, — розпрямити кол-ліна.
Тепле повітря з-від затишного… післяобіднього сонного… шуму голосів-машин за вікном. Хилитнути туди-сюди. Неквапні бульбашки догори.
Й поволі колу, по колу… все швидше…
Ковт-нути.
?-!..
Якщо «медіа-холдингу» насправді й нема, то, може, його варто створити?.. База для випуску ряду газет є, й це наша газета! Партійний орган — це тобі не хрін собачий! Видавничі потужності створювалися й налагоджувалися десятиріччями!.. Друкарня наша, папір наш, логістика, роздрібна мережа… — все наше! Редакційне приміщення наше!.. Журналісти наші!.. Все на місці, все працює, — газета на газеті, рядком-рядком, — ту-ту-ту! ту-ту-ту! — воно якось нелогічно, не по-хазяйськи зовсім — продовжувати використовувати цей весь потенціал для випуску однієї лиш газети на чотири шпальти… Газета нехай виходить, зрештою, це наша марка… фірмова… та й, чого гріха таїти, прикриття, — й паралельно робити те, що треба! Гороскопи, анекдоти, іншопланетяни, кримінал, дім-сад-город, народна медицина… світське життя, ну й політика, — за лаштунками… плітки… — все піде!.. На сніданок до тварюки… Усе вариться, що називається, в одному котлі, але розподіляється по різних виданнях… Так доцільніше… продуктивніше… — я згоден очолити відділ політики. Чи репортерський… — можна й журналістський блок у цілому. Усіх, хто в штаті газети, залучати не варто, — хай собі кропають папір, як кропали, — взяти чоловік сім-вісім, до десяти, включно з бухгалтером… щоб великі гроші рахувати… — навіщо нам Віолета з Дубовиком?! — потрібен злагоджений динамічний колектив, що працює як один механізм… без скандалів, з’ясування стосунків… — не брати дурного в голову, а важкого в руки… — взяв, написав, забув!.. — кого берем? Наталку Денисенко, Бурляя… — літературний редактор потрібен, кілька коректорів… когось з секретаріату, безперечно, треба взяти щоб макет робити, Ільченка, наприклад… — фотокора?.. — і тут Вітька примазався… — але ж як без світлин?.. — газета повинна бути яскравою! цікавою!.. — все, що викликає інтерес!.. — де в якої співачки на сцені випала цицька з декольте… яка журналістка з яким де політиком переспала… хто на який курорт поїхав відпочивати… — що читається!.. — іншопланетяни, гороскопи, ради-поради, кримінал… загадки історії… — золото партії, Третій рейх… арійці… — Станіслава Івановича теж беремо?.. — ну, не знаю… можливо… — за умови, що не буде впарювати різні антинаукові теорійки… — про Змієві вали зокрема. Сісти й продумати все, — голі жінки? — чом би й ні?!. — красива пристойна еротика… — не порнуха якась… — там мільйонні тиражі світять! мільонні!.. — гроші й справді лопатою!.. — й над усім Валентина Григорівна… — в тонкій полотняній сорочці на голе тіло. Глибоко-темні очі з багряним виблиском… — й руки долонями донизу над усім тим, що довкруг… над усім краєм…
Берегиня…
Принадно-гострі прошарки диму… — в важко-теплих… подихах з вікна.
Пляшку п-пальцями за горловину, — й за стіл. М’яке сидіння й спинки стільця поступливо під тілом, — й поволі довкруг.
Брошури-книги… — крупинки на стіні.
У Славика вона зараз… в кабінеті… — блакитноока й тендітна, випрямивши спину, стуливши ноги й склавши руки… на голих колінах… — розуміє, що належить ввічливо, але твердо попрощатися, звестися й постукати босоніжками по коридору… — однак щось таки втримує… в низькому Семеновому голосі… в його повних губах…
«Та забули спитати в самого Президента, чи хоче він ставати, власне, диктатором України…» — тому й довелося піднімати… відривати свій державницький зад від м’якого… затишного стільця й пояснювати… провокаторам…
Й чого я був зірвався й побіг звідти?.. — варто було прибігати.
Ковт-нути.
Я розповім тобі, Славику, що таке Змієі вали й як вони будувалися. Спершу готувалася ділянка. Викорчовувався й випалювався ліс, вирівнювалася земля… засипалися болота… — ще ковтнути. Викопувався фундамент, берма, трохи ширший від самого валу, й торувався обпаленою глиною. З обвуглених колод ставився каркас… — колоди обпалювали, щоб попередити гниття, зрозуміло. Вугілля з цих колод, до речі, годиться для радіовуглецевого аналізу. Це тобі, Славику, на майбутнє. Щоб не придовбувався з питанням: як можна так точно встановити дату спорудження кожного валу?.. А отак от. Прибалтам відвезли зразки обвуглених колод з валів на різних ділянках. Й можеш не сумніватися, аналіз вони провели сумлінно… ні під кого не прилаштовувалися… ні під яку теорію… — навіть не знали, що то за зразки й звідки. Так от, простір між колодами каркасу забивався глиною, вгорі та з боків закладалася земля, яку вибирали з рову. На верхівці вкопувався частокіл. Були вежі, настили, драбини, — все, як належить. Як вони виглядали, вали, якого були розміру?.. — не полінуйся, з’їзди на автобусі в Іванковичі під Києом, — поглянь. Потужна махина… масивна… — аж дух перехоплює. Не менше десяти метрів висотою… — поїдь і дай собі відповідь: дурня, що Ігор тоді ляпнув про «загін для свиней», чи ні. Й такі ж вали, Славику, по нашій землі тягнуться на сотні кілометрів. Зокрема з півдня, південного заходу… сходу від Києва — рядами… один за одним… — всього ж по Україні близько двох тисяч кілометрів. Якщо не віриш, відкрий УРЕ в розділі «Змієві вали». В кімнаті для планірок, в шафі громадиться томами Українська радянська енциклопедія… — не знаю, як масони, чи хто над тобою… члени тисячолітнього ордену… фальсифікаторів… — прогледіли, — сказано й про загальну протяжність валів і про дату спорудження… — від 150-го року до нашої ери, точно пам'ятаю, й, здається, до 620-го нашої. Ось так от, Станіславе Івановичу. Не за манівцем чарівної палички, не казковим героєм, який запряг Змія в плуг, — записати, — а зусиллям всього народу… нашого… — потихеньку-помаленьку… — клаптик би паперу й ручку! — упродовж майже тисячі років зводилися Змієві вали. Куди подів?! — у Макарівському районі, наприклад, послідовно, на відстані кількох кілометрів один за одним, тягнуться чотири вали… — до одного з них, до речі, ми тоді й їздили з Вітькою-фотокором… й Валентиною Григорівною, — на старих синіх «Жигулях». Чистий папір у верхній шухляді столу, забув? Там же й ручки можна познаходити… понишпори по кутках… — вал, до якого ми навідалися, експерти датують 20-им ром до нашої ери. Й це один тільки з чотирьох макарівських валів, які захищали Київ й довкружні землі з південного заходу. Південного заходу. Записав. Про інші вали, зокрема, на південь від Києва, у Василькові… по-над Стугною… Вітою… — зараз не мовимо. Ось тобі на стіні мапа області. Наш вал тягнеться від Стеблева до Мотижина, далі до Копилова, перетинає Житомирську трасу, далі до Макарова, й далі губиться в лісах… Від нього за Стеблевим відґалуджуються… — папери, записи, зараз, хвилинку… скажу точно… — ось. Значить, спершу відґалуджується вал — 280 рік нашої ери… Бач, проти готів… — й далі відходять дві гілки валів — 350 і 450 рік нашої ери. Це у нас проти гуннів й когось у п’ятому сторіччі… угрів чи болгарів… Авари пізніше були… Отут от, бачимо, на ділянці Ситняки, Юр’їв… Завалівка… — послідовно один за одним йдуть чотири лінії валів. Житомирська траса перетинає кожен через кілька кілометрів. Шкода, що від валів там уже мало чого залишилося… За два десятки кілометрів звідти — вал під Фастовим, 530-ий рік нашої ери. Й далі — два вали поблизу Білої Церкви… Відповідно 190 і 550 роки нарої ери. Ну й далі, до степу, є ще вали на Черкащині… по-над Південним Бугом… — бач, Славику. Стільки оборонних валів захищали нашу землю з цього боку. Близько десяти… Під кожну загрозу будувався вал. Сармати, готи… гунни… авари… Хвилі завойовників накочувалися з Дикого Поля… — в першому тисячолітті нашої ери, під час Великого переселення народів, коли Європу трясло й колошматило, в нас було тихо… Хвилі прокочувалися повз і не зачіпали наших земель… — як потоки води не зачіпають поля над дамбою… Омивають, змінюють напрямок руху й несуться далі… — захищали нас Змієві вали.
Затишно-тепла… м’яка й владна оббивка стільця… спиною й задом… — запл-лю… запл-л-лющити очі.
У білій полотняній сорочці з орнаментом по краях… прямим довгим волоссям… русявим… — перехопленим вишитою обіркою. Навколішки в високій густій траві… прямо тримаючи спину… — серед спокою й безпеки. На крутосхилі над річкою… що тихо плине серед віночків… заквітчаних… — наші предки тому й називалися «руссю», що по річках жили. Від цього ж кореня — русло, русалка…
Серед багряно-теплої… принадної глибини… — в рухливих плямах-плямах, — силует дівчини в полотняній сорочці… навколішки в траві… — вирізний на якусь мить, — й поволі розмитий… примарний…
Розпл-лющити очі, — й серед мерехтливих цяток, що розсипалися довкруг, — розпр-рямити коліна й майже наосліп ступити крок… другий… — до вікна.
Гамірливе повітря в обличчя… — обривки каштанового цвіту.
Метели-лики.
Ква-квадратики бетонних плит доріжки… — темні стволи дерев. Непевні трикутнички білого каштанового цвіту в задушливій зелені. Край сірого випаленого сонцем неба.
Були ще мавки. Польові, лісові… Раніше ж тут довкруг був ліс… — ні алейок тобі, ні газонів… Повалені дерева… корчі… — й там водилися мавки. Й визирали великими… блискуче-темними… — спраглими очима. Це в сучасній літературній традиції, Славику, Мавка — поетична така… замріяна дівчина… — а насправді… Ну, не насправді, в народних віруваннях — це душа дитини чи дівчини… Чи, швидше, дівчини-дитини, яка наклала на себе руки… наприклад, втопилася… — й тепер не має спокою. Ну й подорожніх, сам розумієш… що вона з ними робила… — мавка… — інакше, навка. Від «нав» — потойбічний світ, світ мертвих. Взагалі, в уявленнях наших предків світ був триєдиним і складався з трьох частин — «прав», «яв» і «нав». «Прав» — це вищий світ, світ духовний. Право, правда… справедливість… «Яв» — зрозуміло. Світ, що нас оточує, наявний. Явище, наяву… А «нав» — це світ мертвих. Навіювання… навіжений… І «навка» — звідти… з того світу… Гра слів. З того світу… — з того світу… Відчуваєш гру слів?.. — відір-ватися очами від в’язкої зелені за вікном, розвернутися й ступити кілька кроків до письмового столу. Пошамканий аркуш з рядками-рядками машинописного тексту… й заголовком угорі… — «Здрастуйте, я ваша біла гарячка», — ну, привіт. Запалити. Давай-но епізод на пеньку.
Третя сторінка: «А потім Петра бачили в лісі. Сидів на пеньку серед дерев і порожніми…» — ну, «невидячими»! — «…очима дивився поперед себе…» — давай так: «Сидів на пеньку, упираючись невидячими очами, як милицями, в землю…» — поглядом невидячих очей… як милицею… — «Вітер нагорі ворушив верхівки сосен, і промені сонячного світла…» — нехай?.. — «…пробивалися крізь гілки, залишаючи на брудатній корі стовбурів жовтогарячі опіки…» — ну, нехай! Може, «опікуючи» кору?.. стовбурів… — «опікаючи»? — кого опікаючи?.. — опіку створюючи, чи як? — якщо українською, то «піклуючись»… — давай просто! — «залишаючи опіки…» — п-палець! цигарка!.. — опалив.
«…опалюючи кору сосен променями…»
Стрях-нути рукою. Подму-у-ухати…
«…жовтогарячими…»
Я її не потягну, «Білу гарячку».
Піти до Валентини й сказати, що так і так, не пішов матеріал.
Клуб тютюнового диму… на важко-гарячих подихах з вікна… — зморена трава край тротуару.
Виспрагло-сірі бетонні плити алейки… — поки не підійшов до вікна… коли закінчував парламент… — все було гаразд. Усе йшло туди, куди належало… І про виступ Президента згадав би в належний момент, і вставив би належні п’ятдесят рядків… в належне місце… — а тут якраз і Славик з практиканткою. Здав би матеріал, закадрив практикантку… — й кудись би з нею в Гідропарк… чи до художників у майстерню… на Сирець…
Так ні.
Побачив Семена — й усе пішло не туди. Наче перейшло в альтернативну реальність…
Розпечений металевий карниз п-пальцями… — відсіпнути руки.
За стіл.
Нічого, Семене, нічого…
И-и-и… — «И»!
Матеріали, Олеже, треба добивати до кінця. Що б там не було, кров з носа, — а добивати до кінця.
Давай так: уявимо, що ти — Петро, а Семен — Микола.
Навіщо було Миколі викаблучувався перед Петром тим недолугим? Ну-у, по-перше, чого це він «недолугий»?.. Що не зміг улаштуватися в житті, ще не значить, що був від когось гіршим. Не хотів чогось добиватися в цьому житті… тимчасовому й нетривкому… — й, певно, мав рацію. Принаймні, мав право на таку точку зору… мав право мати право… — усе ходив і про щось своє думав. А Микола? Як бачив його, то діймав. Учив жити… На роботу пропонував влаштувати… охоронцем на якійсь фірмі… чи заправці… — звідки грошенята крапають… — а Петро?.. — позирав з-під лоба… відгавкувався… — не примчав на другий день у Київ, як дехто… варто було Семенові потелефонувати… — а ти що хотів? Далі в районці скніти?.. — надто різними були. Немов-би виліплені з різної глини. Ліпилися в один час і в одному місці, але з різної глини… Микола — з-від цього світу. Не брав важкого в руки, а дурного в голову… — а Петро? Нав-паки. Брав важке в руки… дурне в голову… — напевне, часто билися. Швидше, Микола бив Петра — він же живішим таким був… жилистішим… — й скрутить, а той його, — за ногу! — з-зубами… — та-ак. І після бійок подовгу ходив за ним… Микола за Петром… — не вибачався, ні, то в них не заведене… — просто ходив за ним, липнув… в очі зазирав… — так?.. — чи ні?.. — не дуже він до мене липне… Семен… — чи липне?.. — не зайшов, справді, — якщо був упевненим, що сам зайду… знайду його в Славиковому кабінеті… — наче там мені медом намазано… липким… — про що це я?.. — уже й забув. А-а. Якщо він і справді контролював ситуацію, Микола, — то навіщо було викаблучуватися перед Петром? — на ноги схоплюватися, куртку розстеба-ати? — ну як це, навіщо? «Заламав» би його, й що довів? Що фізично сильніший?.. Мова ж не про фізичну силу. Віддав би «друзякам-ментам», — кийками погуляли б по спині, це точно, але моральна перевага була б на боці Петра. Він не злякався, — підійшов, відібрав ножа, ствердився власною гідністю… своїм «я»… — одвічна боротьба двох індивідів за місце під сонцем. Двох сосен, яким долею випало прорости поруч, і з яких одна обов’язково має заглушити іншу… — на якомусь біологічному… — біонергетичному! — рівні. Отак от… на відстані… — ві-ді-бра-ти… Й потім собі за пояс — за-су-ну-ти… Глянути Петрові в вічі — мовчиш? Мовчи… — й направитися в свою компанію. Й залишити того перед вибором — продовжувати боротьбу… за ділянку землі… одну на двох… — чи без боротьби поступитися й піти звідти геть… — так-так-так. Петро ствердився, а Микола? Нічого іншого не залишалося, як надстверджуватися… — на ноги зводитися… куртку розстебати, «Якщо такий дурний, то бий!», казати, — перед ножем, що побли-блисками, — туди-сюди! — бий! — не б’єш?.. — не можеш ударити?.. — то сядь собі тихенько в куточку й сиди там довіку. Зачахни… як сосна, якій не достало місця… під сонцем… — начебто не зачіпають одна одну гілками й корінням, дві сосни, — але водночас обидві не проростуть. Поживних речовин не вистачить… повітря довкруг… світла… — відтіснити від Світла, що згори, — вивищитися перед Богом! Так насправді?!. Хто вивищився, той отримує від Нього більше Світла?.. — слабкі зелені паростки з-під торішнього листу… ясно-жовтава кора сосен… — вирячені… незрячі очі й легко-гостре… безболісне леза ножа грудьми… — й тепла кров пальцями… — хто ж кому й що довів?.. — хто переміг?!. — тепла кров… — Господи?!. — плечі… — голочками… — по-по-потерти… — голо-голочками! — пот-т-т-т-т-т-терти…
Гаряче… в’язке повітря… — з вікна.
Метелики…
Щось би… інше… — іншопланетян Вітьті-фотокору… — підшивка?.. — та ну. Кудись би її… — на столик, — о-о-о-п… — й от-т. У щілину під стіною. Тепер лізь, діставай. Колінами… лінами… — а пилюки! — ф-ф-фух… — голова! — обережно… пальцями… — й назовні.
На Снігурівці й розкрилася. Закри-и?.. — «Браття по розуму, я, землянин, чекаю на вас» — …ти.
«І ми чекаємо на тебе».
Де?
«У Рудці».
Коли?
«Сьогодні вночі».
Гаряче-прохолодним вітром! — з вікна.
Що з собою… брати?.. — метелики… в струменях вітру… — я не готовий! — вітер! папірці! — я не хочу!.. — Господи, поможи!.. — метелики…
Зач-чинити вікно.
* * *
— Дозвольте?
— Будь ласка.
— У вас так накурено… Хіба можна так багато палити?
— Ні, не можна.
— Чому ж тоді палите?
— Дурний, того й палю. Тьху!.. Що це я?.. Ви сідайте, сідайте. Я зараз. Хвилинку… Папірці порозліталися…...
— «Рослинус тютюнофілус». Розповсюджений у політичному відділі. Без наявності тютюнового диму чахне. Хіба так може бути? Навпаки, цей вазон у тютюновому диму зачахне…
— Може, Олю, може… «Тютюнофілус» — живий організм. А нікотин — наркотик. А живі організми, як відомо, звикають до наркотиків. «Тютюнофілус» і звик. Йому потрібно, принаймні, двадцять цигарок на день.
— Ви жартуєте.
— Чому? Цілком серйозно. До речі, давайте перейдемо на «ти».
— Мені все одно. А що у вас робиться в шафі? Газети, списаний папір, брошурки якісь…
— Олю, не чіпайте!
— ?..
— Посипиться зараз усе. Вовік не порозбираєш…
— А це? «Шостий з’їзд споживчої кооперації». Тисяча дев’ятсот вісімдесят п’ятий рік. Скільки воно тут лежить? Чому ви не наведете порядок, не повикидаєте, не…
— Олю, заради вас я викину все. Навіть друкарську машинку викину з вікна! Можу навіть сам викинутися!..
— Мені не подобаються ваші жарти.
— Чому? Нормальні жарти. Чекайте… Це вже я сьогодні від когось чув… Святослав Іванович?.. До речі, як вони там?.. Не побилися?..
— Боже мій! Звідки стільки листів?!.
— Олю, облиште їх. Нехай собі лежать, як лежать. Мене зворушує, як ви всюди нишпо… Як ви всім цікавитеся.
— Тут же їх сотні. А то й тисяча…
— Відгуки на один матеріал. Непоганий, до речі.
— І всі запечатані?
— А навіщо розпечатувати? І так зрозуміло, що там. «Коли я читаю матеріали О.Славинського…»
— Ви жартуєте!
— Пожежники колись вломали на вікторину. Одинадцять розбіжностей. Був там такий Данилюк Петро. Агітація і пропаганда… — невже?.. — Малюночки приніс. На купі соломи з цигаркою… — стоїть, блакитно слухає, наче так і належить. — Хто знайде одинадцять розбіжностей, тому приз. Паскуда!.. Перепрошую. Малюночки ми надрукували, а він кудись зник. У міністерство перевели, чи що?.. Зустріти б його зараз… Я б його тими малюночками…
— Хтось же мав залишитися.
Можна простягнути руку й доторкнутися до неї.
— Що, що?..
— Відповідальний же мав залишитися.
— Який відповідальний, Олю?.. Нікому нічого не треба. Походив по кабінетах — кажуть, усе на Данилюку було… Гроші на приз, бухгалтерія. Що, мені своєї роботи не вистачає — по якихось кабінетах ходити?
— Люди ж писали, сподівалися. Як так можна?
— Можна, Олю, можна! Усе можна!.. Як із соціального відділу сюди переходив, кажуть — а це добро кому?.. Ф-ф-фух… А жарко, знаєте… І як вони будуть вирішувати, хто переможець? Ким же треба бути, щоб не знайти там одинадцять розбіжностей?..
— Жеребкуванням би вирішили.
— Яке жеребкування?.. Приза ж нема! А то, слухайте, беріть з дому мішок, забирайте…
— А ви ще не йдете?
— Усе віддам! Задарма! Дуже цінна річ. Для соціологічних досліджень, наприклад. Графологічних якихось… Можна проаналізувати, як різні люди в залежности від віку чи статі… мають схильність відзначати… стрілочками, галочками…
— Вам ще працювати?..
— Уявляєте, Олю, ще сьогодні їхати у відрядження. Така вона, журналістська доля! І вас це чекає в майбутньому…
— Якщо так…
— Ще й як! Дехто з ким треба зустрітися. В урочищі Рудка біля одного села. Якщо бути відвертим до кінця, село називається Снігурівкою.
— Як?..
— Сні-гу-рів-ко-ю.
— Хтось має передати компромат на президента?
— Беріть вище!.. З іншопланетянами.
— З вами важко розмовляти.
— Не вірите? Гаразд. Підшивочка, підшивочка… Де ж моя підшивочка? Тільки от…
— Мені вже час іти, Олегу.
— Олю, ну почекайте хвильку, прошу вас! Підшивочка… Ось. Так… О-о, Славику, ще раз привіт… — окуляри. Й блакитні очі… — Олю, підійдіть сюди. Ну, підійдіть, прошу вас…
— Я був переконаним, що ви вже пішли додому.
— Як бачите, Святославе Івановичу, ще ні.
— Ось, бачте, я їм послав: «Браття по розуму, я, землянин, чекаю на вас…» І отримав підтвердження…
— Невже ви не бачите, що він?..
— Що, Святославе Івановичу?
— Ви мені, звичайно ж, не повірите. Якби лист прийшов із печаткою й підписом: «Іншопланетяни», то була б інша справа. Втім, усе дурня… Давайте вип’ємо. В мене й бокали є.
— А тобі вже не досить?
— Помиляєшся, друже. Я тверезий. Не можу ж, справді, дозволити собі з’явитися на контакт п’яним…
— Гадаю, Олю, вам небезпечно перебувати в цьому кабінеті.
— Славику, друже, чого ти розкомандувався? В себе в кабінеті командуй! А я з пані Ольгою хочу випити по бокалу гарного вина після напруженого трудового дня. Ти незадоволений? Пиши доповідну редакторові. Але я буду змушений…
Правочка.
— …вказати, що саме ти був організатором п’янки.
— Що ти верзеш? У понеділок же придибаєш до мене, станеш випитувати, чи не було чогось такого в п’ятницю ввечері, чи не говорив нічого зайвого, то я тобі вже зараз кажу: було! говорив!..
— Ось де вони сховалися! Панове, я їх знайшов!
— Василю, як правильно: «Я прошу у вас сатисфакцію» чи «Я вимагаю від вас сатисфакції»?
— Правильно: «Дам у диню». Панно Інно, вашу руку.
Правочка: «Відтак опозиція заявила, що уряд має очолити президент, на що той із парламентької трибуни відповів, що його, власне, ніхто не запитував — хоче він цього, чи ні» — ручка, ручка… папірець… — записати.
— Василю, — окуляри, — ви не могли б перебратися в цей кабінет? Справа в тому, що мені зараз треба…
— Він боїться, щоб ніхто не накапав…
— Редактору? — чуприна, білі зуби. — Та це було б чудово, якби до нас завітав Володимир Петрович. Налили б і йому чарку. Сюди, панно Інно, прошу.
Аркуш паперу… — так, так… — і в кишеню.
Гострі очі.
— А ти куди, Славинський?
— Як це куди, Семене? Туди, куди й усі.
— Тебе хтось кликав?..
Стримати себе подихом.
— Я тут працюю.
— Ну й працюй собі на здоров’я. Тобі ж ніхто не заважає працювати.
Маленькі гострі очі… — й потилиця. Гумкою перев’язаний хвостик.
Затамувати подих. Ось воно, ось, — Петро й Микола, — з’ясовують віковічне питання, притаманне всьому живому на цій планеті, — хто?! — хто життєздатніший?.. — обоє п’яні, але тверезі, в обох несамовиті, але спокійні очі, — обоє брудні, але чисті! — й один кидається до іншого, пальцями спрямовується до зім’ятої сорочки й шкіряного паска з-над якого виглядає ніжна рожева пластмаса… ручки ножа… — й той, інший, не встигає чи не хоче встигнути йому завадити, — висіпнути! зірвати! вирвати!.. — душевним полешення свого ножа… — й долонею відчути його звичне тепло.
