Зміїв вал — 1

       Колюче сонце серед пронизливо-блакитного неба й сонна сільська вулиця, вимощена бру-бру-бруківкою, — не видно нікого й не чутно. Тільки важко рипить на вибоїнах мій велосипед.
     Запримітив попереду молоду жінку з дитиною.
     — Скажіть будь-ласка, де тут у вас Зміїв вал? — звертаюся до неї.
     Молодиця дивиться на мене очима широкими й аж наче наляканими. Відтак губи витягуються в посмішці.
     — Зміїний вал?..
     Бажання розпитувати далі пропало.
     — Зміїв вал! — кажу. — Не «зміїний»... Проходив тут колись за селом. Ваші пращури будували... У старших спитайте чи в енциклопедії прочитайте.
     — Я не знаю, де моя вулиця, а ви про якийсь вал...
     Їду далі.
     Зрештою, я знаю, де він знаходиться, тільки з дороги трохи збився. Й стрілочка джі-пі-еса чогось заклякла на Житомирській трасі… Велике село Мотижин, треба визнати. Розлоге. Вулиці по кілька кілометрів… Як проминув свій поворот, об’їджати доводиться до-овго…
Позаду залишився парк над ставком з руїнами давньоруського городища. Було воно оточене валом і ровом, по якому підпливали струги. У 1240-му році град спалили монголо-татари. Довго простояло згарище, й зараз там можна дещо розгледіти. В інтернеті вичитав, що зараз на тому місці ведеться «приватне будівництво» й руїни вже можуть зникнути назавжди…

Топографічна карта-кілометрівка 1987 року. Сині стрілки вказують на залишки Змієвих валів. Червоними я позначив вал, який відвідав.

Схема розташування Змієвих валів, що збереглися на території Київщини. Натисніть, щоб збільшити.

     Обов’язково повернуся до цієї теми, але сьогодні я вже згаяв час, а запланував собі інше. Сьогодні я перебуваю за тисячу років до Київської Русі. Мене цікавить Зміїв вал.
     Протягом останніх днів я гуглив інтернет, вивчав схеми валів, зокрема складені А.С.Бугаєм, провідним українським дослідникром Змієвих валів, радянські топографічні карти й супутникові Google Earth. На «кілометрівці» 1987 року вал на околиці Мотижина ще є, на схемах А.С.Бугая ця ділянка позначена такою, що збереглася, але я знаю, що впродовж останніх років (уже за часів незалежної України) Зміїв вал тут розорений. Сподіваюся на те, щоб знайти його ознаки. За кілька кілометрів на південь у полі вал має проявитися знову й тягнутися кілометрів на вісім до села Горобіївки. Його можна простежити по гуглівській супутниковій карті, як тоненьку зелену смужку серед полів.
     Це перший Макарівський вал. Найдавніший з чотирьох, що з південного заходу на північних схід перетинають Макарівський район. Радіовуглецевий аналіз його ділянки,  проведений А.С.Бугаєм за кілька кілометрів звідси біля села Фасівочки, дав результат: 20 рік до нашої ери. Аналіз валу поблизу села Забуяння дав результат такий: 150 рік до нашої ери.
       За першим валом на відтинку десяти кілометрів один за одним тягнуться ще два. Від середнього біля села Фасова відходить відгалудження й таким чином утворюються чотири паралельні вали. Радіовуглецевий аналіз дає такі дати їх зведення: 280 рік нашої ери, 350 рік і 450-ий. За кілька десятків кілометрів на південний захід по лінії Фастів — Житомир проходить ще один потужний вал. Його дата 530-ий рік нашої ери. Й далі від Білої Церкви відходять два вали, які датуються відповідно 190-им до 550-им роками нашої ери. Вали подовжуються до Дніпра й по річках Віта, Стугна, Красна й Рось і захищають район Києва з півдня. Відомі Змієві вали й на Лівобережжі, зокрема, під Переяславом, по річці Сула й на Харківщині. Вали збереглися також у Черкаській області, на Поділлі та в інших регіонах. Загалом же в Україні, як пише УРЕ, загальна довжина Змієвих валів складає більше 2000 кілометрів, зокрема в Київській області — близько 800 кілометрів.

*     *     *     

     Й зараз Змієві вали вражають своїми розмірами. Ширина основи — до двадцяти метрів, висота — до десяти метрів і вище. Й врахуйте, що простояли вони півтори-дві тисячі років, й усі — більшою чи меншою мірою — зазнали ерозії. Система Змієвих валів вражає своєю продуманістю. Це стосуєтьтся конкретних ділянок, які проектувалися з урахуванням і використанням природніх особливостей рельєфу, так і системи валів у цілому. Кожен новий вал доповнював і зміцнював оборонну систему.
     Змієві вали незаперечно вказують на організоване, розвинене суспільство з сильною владою, — народ, — який жив на цій землі впродовж багатьох століть задовго до появи Київської Русіі.
     Цей народ любив свою землю й боронив спільними титанічними зусиллями.

     Як з’ясувалося, я помилково виключив на сматфоні джі-пі-ес. Буває.
     Тепер уже можна точно сказати, що я на тій вулиці, на якій треба. Вона веде від центру Мотижина на захід. Одразу ж, як закінчиться, дорогу має перетинати Зміїв вал.
     За останніми будинками… справа в полі… — недвозначно й ясно вирізняються горби.
     Напружено рипить мій велосипед.

      Так, це справді земляний насип, й, очевидно, він має відношення до Змієвого валу, якщо знаходиться на його місці, — але це аж ніяк не Вал. Я не археолог, не історик, — але ж зрозуміло, що справжній Зміїв вал має бути порослий густою травою… деревцями… — тут же земля свіжа, лиш де-не-де пробивається бур’ян. По периметру насипа — горби землі. З усього видно, що сюди під’їжджають самосвали й зсипають грунт. Потім його екскаватором підгрібають нагору.

     Я так зрозумів, що тут, місці справжнього Змієвого валу, зводиться його муляж. Як насиплять пагорб, засіють травичкою… — й будуть її регулярно стригти.
     А неподалік з’явиться ресторан у праслав’янському стилі з маленькими вікнами й орнаментом на стінах і подаватимуть тут екзотичні страви… Якусь баранину по-скіфськи й натуральний «трипільський» хліб…
     Що ж, я не проти.
     Нехай-би й таким способом пропагувалася наша історія.  Але, швидше за все, тут просто згрібають екскаватором землю. А про якісь давні вали й не чули зроду...

     Забираюся на пагорб. Справа, за околицею села, серед поля — якраз там, де мав би проходити Зміїв вал, — чітко вирізняється смуга, широною метрів двадцять, більш високого бур’яну на тлі меншого. На вищий бур’ян, як ознаку того, що тут проходив проходив вал, указузав А.С.Бугай. Ще вал може вирізнятися смугою світлішої (через шматочки глини) землі на темному тлі зораного поля й деякими іншими ознаками.
     Й ось вона, смуга валу, — його можна простежити й, знаючи план, уявити, як рухався далі. Широко й прямо повз Мотижин, поволі розвертаючись вліво, — й далі до села Копилів, яке гарно проглядається звідси, проминав село, трохи зачіпаючи його околицю, розвертався ще трохи, продовжуючи дугу, й спрямовувався прямо до невеличкого лісу. Там, у лісочку, вал повинен частково зберегтися, кажуть, досягає висоти двох метрів. Далі його перетинає автомагістраль Київ — Житомир. З іншого боку траси вал має продовжуватися до села Фасівочка, принаймні продовжувався. Зараз на гуглівський карті там помітна зелена смужка. Сподіваюся, то вал. Якраз там і був узятий зразок вугілля з дерев’яних колод, якими кріпився вал і які попрередньо обпалювали, щоб попередити гниття, — як було вже сказано, 20-ий рік до нашої ери.

     Продовжую стояти на пагорбі. З лівого боку, куди має продовжитися вал, поле огороджено металевим парканом. Усі ознаки того, то невдовзі тут має з’явитися котеджне містечко. Бачу ворота, дорогу, кілька свіжих будиночків. Рівна місцина без жодних тобі вивищень.
     Ще зовсім недавно тут здіймався Зміїв вал. Справжній Вал, потужний, — зосереджений у собі, сповнений сили й власної гідності.
     Поволі спускаюся з пагорба…
     Стояв тут більше двох тисяч років. Захищав цю землю від царських скіфів, сарматів… Від готів, гунів і аварів… печенігів і половців… Пережив монголо-татар, литовських князів, польську шляхту… Пережив Російську імперію і Радянський Союз.
     Не пережив кілька років правління нинішніх фраєрків.

Вал-2012

*     *     *     

     Їду грунтівкою вздовж металевої огорожі. Невдовзі вона повертає під прямим кутом, окреслюючи прямокутник, чималеньку таку ділянку… й кілька кілометрів понуро й довго тягнеться по полю, паралельно до лінії знищеного Змієвого валу…
     Ледь помітною колією дороги в траві, підскакуючи на вибоїнах й оминаючи ями… — тягнуся на велосипеді і я вздовж цього новітнього металевого валу. Бач, скільки земельки прихопили. Якраз по валу…
     Не здивуюся, якщо котеджне містечко буде називатися якось так… «Змиев вал» або «Никита Кожемяка»…
     А, може, й ні.
     Може, новітні «господарі життя» знати не знають і знати не бажають, яку ділянку прихопили. Дали виконавцям робіт команду: горби зрізати, ями засипати.  Підготувати рівний майданчик під забудову.
     Що цікаво, родом з Мотижина відомий політик і державний муж Роман Безсмертний. До речі, вчитель-історик за професією.
     Колись і я за нього голосував на парламентських виборах.
     Здавалося, кого ще треба в депутати? Молодий, розумний, національно свідомий. Хто ж іще, будучи при владі, подбатиме про збереження нашої історичної спадщини?..
     Славне ющенківське племя понурих балаболів…
     Адміністративну реформу він впроваджував. У своєму рідному селі не зміг вберегти Зміїв вал і древнє городище.
     Ну й от, нарешті дорипів на велосипеді до того місця, де паркан… обламується під прямим… кутом… — й бачу пустир. Чи обривок посадки.
     Й невеличкий такий… трохи витягнутий… горбик…  — це він.

     У чагарнику… У густій високій траві… У низеньких покручених деревцях… — обривок справжнього двотисячолітньо валу. Утримався тут з останніх сил. Вистояв.
     Зміїв вал пропадає, губиться в траві й чагарнику й знову проявляє себе невеличким вивищенням серед дерев…
     Спрямовуюся вздовж його пунктирної лінії, продираючись крізь чагарник, — й раптом наштовхуюсь на занедбаний кар’єр, з якого брали пісок, — й стає очевидним, що останні машини, останні ковші черпали вже прямо з валу.

     Натикаюся на купу сміття…
     Й усе.

     Далі пустир обрізує грунтова дорога, й за нею починається неосяжне й рівне поле… кукурудзяне поле аж до виднокола…
     Дивний ми народ, українці.
     Знайомлячись з темою Змієвих валів в Україні неодноразово ловив себе на думці, що «це нелогічно», що «такого не може бути».
     Маючи таке історичне надбання, як система валів півтора-двотисячолітньої давнини, аналогів якої в світі нема, за винятком Великої Китайської стіни, — логічно було б припустити, що Змієві вали охороняються державою, втримуються в належному стані, вивчаються.
     Але ж цього нема й близько!..
     Якось надибав в інтернеті план-схему валів, що пролягають у лісі між селами Завалівка й Ніжиловичі в цьому ж Макарівському районі з такою позначкою: «Геологічна памятка природи місцевого значення «Змієві вали».
     Яка ж вона «геологічна»?
     Якого ж вона «місцевого значення»?
     Ну просто хамство, іншого слова й не добереш. Вони що, після тектонічного зсуву тут утворилися? Чи, може, їх вітром намело?..
     Чи нікому, крім «місцевих» жителів, нема до того діла, що наші далекі пращури для захисту нашої, не чужої, землі звели потужну продуману фортифікаційну систему з рядами валів, посилених ровами, з укріпленими городищами?..
     Складається враження, що влада не хоче надавати Змієвим валам належного статусу «археолологічної пам’ятки державного значення» й приймати відповідні закони, бо в такому разі доведеться й ставитися до них належним чином. А на підході ж якраз закон про землю, згідно з яким українську землю можна буде вільно купувати й продавати. Хапати й засівати рапсом.
     Змієві вали й зараз чимало кому заважають.
     Можновладцям, новим «господарям життя», вони заважають й далі розорювати нашу землю.
     Українським ученим-історикам вони заважають, бо ламають усталені «наукові» теорії щодо нашої історії.
     Я знайшов ознаки Змієвих валів на пустирі за Мотижиним, але не знайшов їх на сайті Інституту археології Національної Академії Наук України.
     Нема!
     Може якісь дослідження й проводяться, не знаю, але в інтернеті знайшов лиш результати досліджень А.С.Бугая, археологічної експедиції М.П.Кучери в семидесятих-восьмидесятих роках минулого століття й різноманітні статті аматорів.
     Переглянув деякі «наукові» статті про давніх слов’ян, так автори про Змієві вали взагалі не згадують.
     Ну, не впихується своїми розмірами система валів у життя й побут племен на «стадії розкладу первіснообщинного ладу» й «формування класових відносин». Не в’яжуться напівземлянки й примітивні знаряддя праці з високою інженерною культурою цих фортифікаційних споруд.
     Звідки ж вали взагалі тут взялися?
     Дехто вважає, що побудували їх готи. В українській Вікіпедії, наприклад, ця теорія представлена як єдина, що пояснює походження Змієвих валів.
     Десь на початку 3 століття нашої ери готи, рухаючись на південний захід — з–від басейну Вісли до Причорномор’я, де осіли, — й справді перебували на цій землі. Деякі корисні речі, як наприклад, гончарний круг, наші предки, анти, напевно перейняли від них. Але переважно наші пращури з ними відчайдушно й уперто боролися. От що пише готський історик Йордан: «…він (король Вінітар) рушив військо в межі антів і напав на них. У першому зіткненні зазнав поразки, але потім повів справу хоробро і для того, щоб завдати жаху, розіпнув вождя їх на ймення Бож з синами і знаттю, щоб трупи повішених, як жахливий приклад, подвоювали страх тих, хто покорився. Але не встиг він протриматися й року…»
     Це відбувалося в 370-му році, саме тоді, коли й зводився, як свідчить радіовуглеродний аналіз, один із потужних валів — від річки Тетерів до Дніпра. Це саме той Зміїв вал, який велично здіймається у Василькові, який зберігся в інших місцях, зокрема, в лісі між Плесецьким і Перевозом, і який однією з наступних ліній простягається й зараз переді мною.
     Держава готів розташовувалася над Азовським морем, вони сюди — в серце тодішньої  держави антів — пішли війною, то хто й від кого будував вал?
     Риторичне питання.
     Виграли ту далеку війну, чи програли, то вже інше. Встигли добудувати вал, чи ні, ми не знаємо. В чесному бою захопив Вінітар вождя нашого Божа з синами і знаттю, чи підступно, — ми не знаємо й, напевне, ніколи не взнаємо. Головне, хто будував вал і від кого. Від гунів, які того ж року розбили готів, наші предки захистилися. Усю Європу спустошили гуни, від Боспорського царства випалену пустелю залишили, —  тут же гунів не було. Вборонили Змієві вали.
     Захищалися від готів, коли вони йшли з поліських боліт (є вали, спрямовані на північний захід, зокрема,  два паралельних вали в лісі перед річкою Тетерів між Пісківкою й Блідчою. Недалечко від мене, до речі, треба буде навідатися якось на велосипеді, там же, в лісі біля села Мирча, маються й залишки сторожового форпосту, оточеного валами). Є вали, спрямовані проти готів, коли вони загрожували вже з південного сходу…
     Готи, бачте, Змієві вали збудували…
     Треба ж було придумати таку хрінь. І на якій підставі? Бо готи, мовляв, «цивілізовані», а наші предки жили по лісах та болотах?.. «Ундерменші», так би мовити, нижча раса? Ну-ну. Сподіваюся, майбутні історики не будуть стверджувати, що нащадки готів збудували Дніпрогес на тій підставі, що в 1941-44 роках вони перебували на цій землі.
     Вали зводилися, як стверджує УРЕ, з 2-го століття до нашої ери й до 7-го століття нашої, то значить, дев’ять століть, — готи ж на початку 3 століття пройшли цю землю, а потім іще сотню років — півтори турбували з півдня війнами й набігами. 
     Які готи?..
     Це не їх земля. Вони не були пов’язані з нею міцними незримими узами. Готи — це пройди. По-їхньому більше кудись понестися й когось пограбувати.

     Кукурудзяне поле без кінця й краю, повносиле й одноманітне, — тисну на педалі й риплю велосипедом по грунтівці, що обмежує його збоку, — якраз туди, куди мені потрібно — на південь. Поле поглинуло вал, який мав пролягати зліва, метрах в п’ятидесяти від дороги, й паралельно тягнутися туди ж, на південь.
     Якщо з кукурудзи, вирощеної на цьому полі, виготовляють пластівці, то треба їх назвати «Троянові». Й зробити приписку: «Виготовлено з поту й крові наших пращурів. Перед вживанням охолодити».
     Й знизу дрібненькими літерами: «Застереження: можливі проблеми з праукраїнським божеством Трояном».
     Жар-тую.
     Інші  вчені, як саме собою зрозуміле, стверджують, що Змієві вали будувалися в часи Київскої Русі.
     Таких висновків дотримувався зокрема М.П.Кучера, який у семидесяті й ув першій половині восьмидесятих років минулого століття очолював експедицію Інституту археології АН УРСР по вивченню Змієвих валів.
     Кому цікаво, можете прочитати його статтю з цього приводу.
     Наукова дискусія між поважними вченими зводиться приблизно до такого: а як же, скажіть, результати радіовуглецевого аналізу, який проводився багато разів над зразками з багатьох валів, і жоден з яких не показав дату хоч трохи наближену до часів Київської Русі? Радіовуглецевий аналіз недосконалий. Я-ясно. Чому ж тоді, скажіть, у жодному з давньоруських літописів не згадується про будівництво валів? Тому.
     Раз вирішено «нагорі», що будувалися за часів Київської Русі, значить, так воно й було. Не «алюміній» і не «чугуній». «Люмінь».
      Не буду тут довго ні з ким сперечатися. Я дотримуюся висновків А.С.Бугая, що зводилися Змієві вали з 2 століття до нашої ери по 7 століття нашої праслав’янськими племенами для захисту від кочівників. Тільки з уточненням:  «праукраїнськими». Скіфів-землеробів до слов’ян не прийнято відносити. Навіть до «праслов’ян».
     Український народ формувався на основі двох складових: слов’янської й скіфо-сарматської.
     Це справді так.
     А щодо давньоруських літописів, то відчувається в них якесь дивне замовчування теми Змієвих валів, якщо врахувати, що штучних об’єктів тоді на теренях було не так уже багато й вали повинні були здійматися в усій своїй величі. Наче було для літописців щось стороннє в тих валах, ідеогічно-чуже.
     Вали згадуються в літописах кілька разів, як місце якоїсь події чи орієнтир. Давньоруська рать «проидоша вал», «прошедше вал», «изидоша стрилци из валу», «пришедше к валови и не проходяче валу» й так далі.
     Уже тоді їх походження мало легендарне, казкове пояснення.
     Відома казка про Микиту Кожум’яку виникла ще за часів Київської Русі. Кожум’яка переміг Змія, запряг його в плуга й проорав борону аж до самого моря. Так і виникли Змієві вали. Цікава казка, якщо врахувати, що під «Змієм», як вважається, малася на увазі орда кочівників… А наприкінці казки народ сформулював оберіг Змієвим валам. Під валом, мовляв, ори, а самого валу не розорюй в пам’ять про Микиту Кожум’яку…
     Без міністерств і відомств… Без усіляких там комітетів по охороні пам’яток старовини… Без бюрократичної тяганини щодо того, «геологічна» це пам’ятка чи «археологічна»… — люди самі подбали про охорону того, що було для них важливим.
     Кручу й кручу педалі… грунтівкою вздовж кукурудзяного поля… — що розляглося на місці розореного валу… — гей-но! Славних прадідів великих правнуки погані!.. — народ так просто обереги не створює.
     Не розорюйте Змієві вали.

     Трапляються канавки, якісь вивищення, але явних ознак валу я не бачу.

     Деревця поволі зосереджуються в посадку… чи лісок… — десь тут і повинен був проходити вал. Веду велосипед в руках ледь помітною колією дороги. Посадка поволі нарощується, трава густішає, — з’являються покр-ручені якісь, невідомо яким чином обламані деревця… — відчуваю, що вал був десь тут. Високий бур’ян… чортополох… — привести сюди екстрасенса з біорамкою, переконаний, шалено б вона закрутилася в різні боки. Стурбоване тут місце, неблагополучне.
     Як відомо, на місці Змієвого валу рослини, — наприклад, гречка — змінюють колір свого цвітіння. Тому колишній вал можна простежити й у полі.

    Тримаючи в руках велосипед, продираюся вперед…
    Як у нашу прадавню історію… — пробираюся важко. Наші пращури мали свою писемність… «буквицю»… — та пам’яток не збереглося. «Велесова книга» була, та й загула…
     Та-ак, думаю, треба вже якось вибиратися звідси. А то проколю шину й пропаду в цих хащах. Трохи вивернути вбік… і ще вбік… — а там, може, й удасться натрапити на дорогу.
     Як би там не було, а про наших пращурів ми знаємо мало.
     Навіть не знаємо, як вони себе називали. «Скіфи-землероби»… «склавини», «анти»… — так їх називали чужинці.
     Здається, натрапив.
     Як не проїхати, то хоч би провести велосипед… по второваному…

     Згадки істориків античності й раннього середньовіччя про народи на північ від Чорного моря короткі й побіжні. Писали, що наші пращури були дужими, фізично витривалими, що вони «з давніх-давен живуть у демократії, тому про все, що для них корисне чи шкідливе, міркують спільно», що мешкають в убогих хатинках, далеко розташованих одна від одної, й часто міняють місця проживання. Що міста їм заміняють ліси та болота. Що визнають єдиного бога, громовержця, але поклоняються також рікам і німфам, іншим божествам і всім їм приносять жертви. Що мова в них одна, проста й варварська…
     Витримки можна прочитати тут, а висловлювання готського історика Йордана тут.
     Про якісь би вали не згадує ніхто.
     Слід зазначити, що ніхто з давніх авторів у наших місцях не бував. Геродот далі Ольвії не їздив, а Йордан, приміром, усе життя пробув в Італії й за Дунувій (Дунай) не вибирався. Писав про події кількасотлітньої давнини на основі переказів та легенд…
     Сучасні автори теж пишуть про напівземлянки й примітивні знаряддя праці. Про племена «на стадії розкладу первіснообщинного ладу» й «формування класових відносин». Вичитають у того ж Йордана побіжну фразу й просто таки заходяться від радості: погляньте, у них уже були вожді! У них уже була знать!.. У них було майнове розшарування!..
     Я би змирився з такою точкою зору про наших предків, якби не Змієві вали.
     Не з неба ж вони впали, зрештою!..
     Не Микита Кожум’яка й справді запряг Змія й проорав борону!..
     Й не готи їх будували, однозначно не готи, й не пізніше вони були зведені, за часів Київської Русі.
     Нема куди подітися — ніхто інший, як народ, який віками, а то й тисячоліттями — жив на цій землі й вважав цю землю своєю.
     Коли я бачу такі складні й інженерно досконалі споруди, продумані й прораховані, — я розумію, що їх не могли звести напівдикі люди. Коли я знаю про потужний вал від Фастова до Житомира, довжиною 120 кілометрів, для мене є очевидним, що напівдикі розрізнені племена не могли зорганізувати й провести таке будівництво.
     Я також знаю, що огорожа робиться тоді, коли є що охороняти. 
     Зрештою, під загрозою з півдня нашим предкам було куди відійти. О-он, позаду, за Припяттю, ліси та болота, — тікай, ховайся й вовік ніхто не знайде. Але ж не тікали. Зводили вали, треба було — зводили за ними ще вали, — трималися за свою землю.
     Й що там було, на тій землі?.. Що оберігали наші предки?.. Що вони собою являли?.. Чим жили?..
     «Велесова книга» чимало чого розповідає про них. Поряд з Києвом згадуться невідомі нам міста Воронженць, Іронь, Карань, Голунь… — утім, науковці переважно недовірливо ставляться до цього твору. Йордана, який плутає все на світі, відверто розважає готську знать розказнями про війну готів з амазонками, а матеріал збирає за принципом «одна баба сказала», — науковці шанують. Визнають достовірним, авторитетним  джерелом. 
     Та годі про те.
     Напевне, й літописи Кам’яної Могили скоро визнають недостовірними. Скажуть, самі нацарапали. Бандеравци. Й прадавнє трипільське місто під Тальянкою на Черкащині — теж недостовірне. Самі спершу закопали, а зараз відкопують. 

     Годі.
     Дерева, дерева… трава… — й жодних тобі ознак валу.
     Недостовірне все, що не узгоджується з теорію «трьох братніх народів» з єдиної «колиски», Київської Русі. Що не вписується в теорію «рускава міра».
     У нас Академія Наук як була УРСР, так і залишається…
     Та годі вже про те! Годі.
     Поодинокі берізки… кущі… — трава під ногами… — й куди я йду?
     Автор «Слова о полку Ігоревім», яке «наука» вже начебто «визнала», з великою повагою ставиться до славних давніх часів. Згадує про «вечі Трояні», «землю Трояню», «тропу Трояню»… Хронологія в нього не з-від Рюрика, а «на седьмом веце Трояні», — до речі, вали на Поділлі ще називають «Трояновим валами». Зазвичай назву пов’язують з римським імператором Траяном, але — переконаний — ні Траян, ні Нерон, ні Гай Юлій Цезар  (при всій повазі до особистості останнього) до наших валів відношення не мають. Так далеко римляни не заходили, не кажучи про те, щоби щось тут будувати.

     Щоправда, римляни могли бути й полоненими... — але то вже інша історія.
     Кошлате сонце в очі. Й вітер в обличчя… — під яким ледь хилиться трава. Природніше виглядає версія праукраїнського бога Трояна, або Триглава, — й поволі погойдуються… тонкі й тендітні берізки… — покровителя цієї землі.

Федір Макарович, який показав мені, де продовжується вал.

*     *     *     

    Рухаюсь далі, рухаюся, — веду в руках велосипед, — понад посадкою, кудись, — невідомо куди.

Тут вал починається...

     Серед трави… й дерев… — раптом долинає деренчання нашої цивілізації. У розривах між кронами вирізняю обриси трактора.
     Йду дорогою далі.
     Доладний такий, доглянутий тракторець, — сільська жінка на сидінні в кузові й чоловік поруч. 
     Питаю, де тут знайти Зміїв вал. 
     Бачу, що чоловік зовсім не подивований запитанням.
     — Вам який?
     — Та перший, — кажу. — Який з Мотижина до Горобіївки тягнеться. Скіфський.
     Чоловік вочевидь у курсі того, що це за вал і з якого часу.

     Хоча відповідає він стримано й поглядає, трохи прищуривши очі, — видно, визначається щодо мене.
     — Копати будете? 
     — Та боронь Боже! — кажу. — Цікавлюся просто. Сфотографую, може, щось напишу…
      — Та ось він, — показує вбік. — Ось тут починається й тягнеться далі…

Й нестримно продовжується далі

      Обережно, щоб не сполохати дійсності, повертаюся й проходжу в бік, куди показав чоловік. 
     Дивна річ!
     Якби не зустрів його, то йшов би далі понад посадкою й проминув би це місце. Благополучно дістався б до села Вітрівка й навряд чи повернувся б уже сюди. 
     Утримав мене Зміїв вал?
     Й от і він.
     Спершу ледь помітний витягнутий горбик у траві, потім усе вищий, потужніший, — зосереджений, — все далі й далі в поле.
     Вітаю тебе, Вале, — я прийшов.
     
     Продовження читайте тут.