Усе повторюється.
Як не за обставинами й масштабами, так по духу.
Тонка й довга «кишка» вздовж кордону з Росією, в яку в липні були введені українські війська, нагадала «коридор» — вулицю Інститутську, Кріпосний провулок і Маріїнський парк, — куди вранці 18 лютого спрямувалися десятки тисяч майданівців.
Й тоді, й тепер було одне відчуття — це пастка.
Не можна так розтягувати власні сили, не можна їх відривати від баз. З обох боків — вздовж кордону з Росією й по Інститутській — зосереджувався ворог, його сили переважали й ув будь-який момент могли перекрити «коридор».
Так, власне, й сталося.
Хоча наші наступали й начебто були близькими до перемоги. У Маріїнському парку, наприклад, самооборонці в кількох місцях прорвали шеренги «вевешників». І на Інститутській кидали бруківку й підпалювали шини. Здавалося, ще трохи, й опір силовиків буде зламано. Але варто було комусь, наприклад, блогеру Білозерській, залізти на дерево в парку, щоб побачити: «Беркуту» з того боку неміряно.
Під час наступу українських війсь у липні-серпні не раз виникало відчуття, що скоро Донбас буде очищений від терористів. Але варто було глянути на карту, щоб зрозуміти: Донбас напівколом оточений Росією, й там, на кордоні, зосереджується сила-силенна військ, які вже кілька років готувалися до цієї війни.
Беркути все більше тиснули на самооборону. Все більше техніки й російських військових переходили через кордон. На Інститутській майданівці кілька разів переходили в контрнаступ, — наприклад, підпалили водомет, закидали бруківкою й змусити відступити «Беркут». Наші блокували великі міста на Донбасі, блискавичним наступом з півночі на південь розділили угруповування терів на дві частини й взяли Савур-Могилу. Під Луганськом тримали Новосветлівку й Хрящувате й знищили роту псковського десанту. Такі новини надихали, але на споді було зрозумілим: перевага на боці ворога й скоро наші будуть розгромлені.
Що й відбулося.
У якийсь момент в Маріїнському парку беркути з титушками пішли в наступ, змели самооборону й притиснули до будинків. Почалося побоїще. На Інститутській якийсь час тривало протистояня шеренг беркуту й самооборони, прикритих щитами, але як тільки з тилу з-від Банкової підійшла колона й перекрила Інститутську, «Беркут» кинувся вперед. Кийки залітали в повітрі над згорбленими спинами.
Коли російські війська під Новоазовськом і Амбросіївкою перейшли кордон й пішли в наступ, українські частини відступили, кинувши техніку й ящики з боєприпасами. Донизу по Інститутській до Майдану біг натовп.
Без прикриття залишилися Савур-могила й прославлена на зимових фото барикада на Інститутській.
Наші потрапили в оточення.
Відео жорстокого побиття самооборонців у Маріїнському парку й фото окривавлених майданівців на Інститутській перегукувалися зі страшними кадрами з-під Іловайська.
Здавалося, це поразка й ніщо вже не зупинить ворога від подальшого наступу й того, щоб повністю знищити наших.
Але на якомусь рубежі наші зупинилися й стали там намертво. На Дебальцівському виступі, на Пісках і в Донецькому аеропорту, який став символом українського опору. Символом опору стала й вогняна стіна з палаючих шин на Майдані Незалежності. Й закопчені сажею — втомлені, але тверді — обличчя кіборгів з аеропорту навдивовиж схожі на обличчя захисників Майдану в ніч з 18 на 19 лютого.
Що чекає нас далі? Ранок 20 лютого?..
Й відтак перемовини й «компромісне рішення» — про перевибори президента аж у грудні цього року? Й виступ Парасюка на Майдані з ультиматумом Януковичу? Й несподіване падіння ворожого режиму?..
Що чекає нас на Донбасі?
Військовий наступ і невиправдані втрати? Перемога, куплена кров’ю й впертістю на рубежах, в утримуванні яких, здавалося, й не було потреби? Й «компроміс» з путінським режимом, який народ не сприйме і з якими не погодиться?..
Й відтак — перемога?
Напевне, є якийсь алгоритм в українській боротьбі, — й він лиш наклається на антураж обставин.
