Сиджу в себе за комп’ютером й чую, як позаду щось шкребеться. Миша, думаю, — але гучно так шкре-шкребеться, — ну, думаю, не інакше, як щур. Десь за кріслом… біля пічки… — й раптом я втямлюю, що повинен побачити те, що шкребеться, якщо гляну за крісло. На якусь мить стримую себе, потім рвучко стаю на ноги, на ходу розвертаючись, упираюся долонями в бильце, зазираю за крісло — й бачу здоровенну зелену жабу.
Жабисько без поспіху заклигує під пічку, де в темряві мирно догнивають минулорічні гарбузи.
Переводжу подих.
Знаю цю жабу. Вона ще в передпокої під раковиною хамськи стрибала, правда, була в розмірах трохи меншою. Й було це пару тижнів тому… Від’їлася, видно, на павуках, сороконіжках всіляких… трилобітах… — ну, думаю, тут у мене в прибудові справжнісінький живий куточок. Миші, вужі, жаби. Назріває продовження давньогрецького епосу Батрахоміомахії, по-нашому Жабомишедрачки.
Щоправда після сеансу Рамштайна вужика я більше тут не бачив. А жабі, як видно, все по барабану.
Ну нічого.
Проти несанкціонованої живності є в мене своя біологічна зброя. Чотири чорно-білі доставучі коти, які доведуть до сказу будь-яку дрібну животину — жабцю, вужика чи їжачка.
Коти вештаються довкруг, залазять на стіл і гризуть золотий вус, що росте в горщиках на підвіконні. Але про їх компашку — якось іншим разом.
