Клінічна смерть динозавра

     З літа втримувалася тепла й суха погода, — й настала неділя й ми поїхали на велосипедах в ліс. Навідалися до свого місця під пагорбами — з огнищем й посірілим від дощів і спеки дощатим столом.
     Дружина розклала на столі свою бісерну роботу, а ми з дітьми гралися в динозавра.
     Це я знайшов був серед завалів дисків, які колись старанно записувалися, а зараз припадали пилом у ящику, «Прогулянки з динозаврами». На диску були й інші фільми, зокрема, про первісних людей, — й між епохами, розділеними мільйонами років, часу минало на кілька хвилин титрів.
     Й дітям видавалося цілком природнім, що на динозаврів можна полювати з луком і стрілами. Й що вони помирають, коли падає комета, але трохи не всерйоз — за мільйон-другий років життя на планеті відроджується.
     Одне слово, знайшов я в лісі обламок соснової гілки з одним кінцем, схожим на роззявлену пащу, й гнучким і тонким іншим, який міг рухатися туди-сюди, як хвіст.
     Чим не динозавр?..
     Я брав гілку між ніг, втримуючи руками, за допомогою сучка повертав «голову» з боку в бік, наче динозавр вистежує жертву, й здіймав догори, наче кричить, — мій голос був його голосом, а ноги — його ногами. Я накинув на голову капюшон й зігнутися над гіллякою, — й на мене самого й можна було взагалі не зважати й не сприймати як особистість, — там, де був я, був лише горб динозавра.
     Діти ховалися за деревами й нападали на ящура з засади, стріляли з луків й кидали дротики. Динозавр кричав (розлякав, видно, всіх людей в лісі в радіусі кілометра), захищався й сам нападав на мисливців, намагаючись вхопити зубами за руку чи ногу.
     Стріли влучали в нього — якщо в лапу чи хвіст, поранений ящур шкутильгав і відступав. Якщо в голову чи в серце, — падав і помирав.
     Але що таке час?..
     За кілька мільйонів років, чи хвилину-другу, починалася нова історична епоха, — звіроящур оживав й боротьба видів продовжувалося.
     Одне слово, ми гралися на повну, бігали й падали, — й, зрештою, я втомився.
     Після чергової «смерті» динозавра, залишив на землі гілляку й пішов до вогнища перепочити.
     Гілка лежала, замерло роззявивши пащу.
     — Ну, вставай, вставай! — кричала динозаврові дочка-мисливець.
     Повітря було сухим і пружним, в синє небо спрямовувалися кронами сосни, й земля здіймалася пагорбами догори, — й, здавалося, що простір довкруг був іреально-викривленим.
     — Ну вставай, динозавре, оживай! — просила дочка обламок сосни.
     Втомився вже бігати, подумав я. Перепочити трохи хочеться. Посидіти спокійно.
     — Вставай!
     Він не встане. Так і буде лежати на землі, не оживе й не підніметься, якщо я не підійду й не візьму гілку в руки.
     — Будь-ласка, динозавре, оживи!..
     Що було вдіяти?
     Довелося звестися на ноги… підійти до гілки й нагнутися… торкнутися шерехатої кори пальцями… — й за мить динозавр підняв голову й сповнив ліс переможним і життєствердним криком.

За темою й настроєм:

• Чи живуть крокодили в калюжі на дорозі
• Зимово-лісовий сюр
• Мурашник у траві
• Курячий страх
• Зимові гриби