Купання Шуги

Дата публікації 10.04.2017 | Автор Павло Васянович

       В сімейному нашому котячому рейтингу Шуга займала, мабуть, останнє місце. Маленька, сіра й невиразна. Шугана. Тому й Шуга.
       Був у неї братик Шугастик, такий же сірий і гладкошерстий, тільки котик. Разом гралися, сиділи під сонечком на підвіконні й спали на канапі. Але Шугастика взяла жіночка з Бучі. Була вона вся в сірому й сумочку мала сіру й котика підібрала собі такого ж сірого. А Шугу ніхто не брав, скільки не виносили. Так і залишилася з нами.
       Шуга не намагалася сподобатися господарям, як інші коти, — не вигинала граційно спину, драпаючи кігтями килим, як Мотя, наприклад, чи Лапа, не залазила на плечі хазяйці, коли та готувала вечерю, й вилизувала вухо, як Клавка, й не тикалася носом в обличчя господарю, коли треба й не треба, як Яська, — одне слово, тихенько жила собі, як жилося, й не вимагала нічого ні від кого.
       А ще мала дивні стосунки з найбільшим, найпухнастішим і найпривілейованішим котом Бармалеєм. Вона його постійно била. Як траплявся на дорозі, цапала кігтями. Можливо, Баря й чіплявся колись до неї, він до всіх кішок чіплявся, великих і малих, й кішки те приймали як належне й не обурювалися надто — одна тільки Шуга сприйняла залицяння як посягання на власне «я» й особисту образу й мстилася кожного разу, як того бачила. Сидить собі спокійно на кухні Баря, не чіпає нікого, шматочка ласого від хазяйки дожидається, як заходить маленька сіренька Шуга, й кігтями його, кігтями по мордах — Баря кидається вбік, тулиться до стінки, прищуливши вуха, підмявкує жалюгідно... — такі справи. Бармалей уже сам, як бачить Шугу, нервувати починає й тулитися до чогось… — в той час, як та могла пройти повз нього, граційно тримаючи спину й ступаючи лапами, як королева. Й забуваєш у ту мить, що маленька вона, сіра й невиразна.
       Дикуватою трохи кішка видалася. Завжди відсторонювалася, коли намагались її погладити, пручалася й зістрибувала, як брали на руки. Але якщо вже сама залазила на коліна, то посунути було нелегко.
       Ну й настала якось черга її купати.
       Цю процедуру коти переносили по-різному, — переважно, як минав перший переляк і переконувалися, що топити господарі їх не збираються, пручалися більше для годиться. А дехто, наприклад, Шниряка, й мружився від задоволення під струменем теплої води.
       Здається, Шуга передчувала біду, сиділа під стільцем і пильно вдивлялася в сірий довкружній світ великими блискуче-темними очима. Я простягнув руки, відірвав її від підлоги й поніс у ванну. Серед прохолодно-вологого білого простору над ванною очі Шуги стали ще більшими, вона напружилася й розкарячила лапи. Я мав досвід купання котів, був навіть Крису викупав, — а це, повірте, потребувало чималих фізичних і моральних зусиль, — тож з маленькою Шугою, думаю, справлюся. Тим більше, що дружина взялася допомагати. Я тримав Шугу обома руками за грудку під лапами, повертав то в один бік, то в інший, ухиляючись від кігтів, якими намагалася мене зачепити, в той час, як дружина відкручувала воду в душі, налаштовувала температуру, щоб не була ні гарячою, ні холодною, — Шуга вку!-сила мене на кисть руки, — й стала пружно вивертатися в один бік! в другий! — й відтак вчепилася кігтями за округло-слизький край ванної й стала вица-ца-цапкуватися назовні, — я відчув, що не зможу втримати її.
       Я не чіпав би вже цих котів з їхнім цим довбаним купанням, хай би вилизувалися собі й далі, але по-між них завелася якась хвороба шкіри, дерматит якийсь, — серед шерсті, переважно на хребті, з’являлися залисини, шкіра лущилася, кровоточила — не лишай, ні, — все зразу проходило після того, як викупати з дігтярним милом. Й шерстка знову ставала блискучою й шовковистою.
Шуга ви-вер!-талася й відтак стала кричати. Не знаю, що означав крик на котячій мові, — але в ванну почали сходитися коти. Й найголовніша серед них, Миша, стала на задні лапи, опершись передніми на край ванної, й спокійно так, пильно глянула в вічі.
       Напевне, якийсь передсмертний заклик, сигнал «SOS», переданий по таємному й споконвічному каналі звязку.
       — Йди-но звідси, бо й тебе втопимо! — прошипів я в очі Мишані.
       Зрештою, дружина якось зафіксувала Шугу в себе по-між колін, я так-сяк намилив їй спину й змив воду. Загорнули в «котячий» рушник і трохи протерли.
       Потім сіра Шуга сиділа на підвіконні, вилизувалася й позирала на людей і згори-знизу на котів. Вижила, напевно, думала вона, цього разу вижила. Боротися треба за життя до останнього. Якби не пручалася, не царапкалася й кусалася, не кричала б диким голосом, то точно б утопили.
       P.S. А котенята в неї народилися чорно-білі й пухнасті, в татуся пішли, в Бармелея.

Опубліковано у Життя, Тварини | Теґи: . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Додати коментар