3.
— Гляньте ви.
Рухливо-біле мереживо між грудьми.
— Іншого місця він не знайшов.
— Тебе чекаю… — вимовити в уже знайомі блискуче-карі очі й мимоволі зронитися поглядом до переповненого білого ліфу.
— Тебе дівка жде.
— Підожде.
Потягнутися в кишеню за цигарками, — зачепившись поглядом за складку між грудьми… — справжніми цицьками, натуральними, а не двома маленькими якимись конусами… за шорсткою синтетикою сукні…
— Будеш вино по кутках хлистать, ждать не буде.
— Вино хлистать, вино-о… — запалити. — Тільки й знаєте. Теперішні хльо-опці любити не вміють… А-те-тільки вміють — горілочку пити. Фольклор.
Зморшка між грудьми, — поривно зрушившись.
— Я-як ви мені в печінках! Порозсідаються, ханурики, й філософствують! А потім алюмінієві миски й бідони пропадають. Ану підйом і марш звідси! Йди, бо міліцію викличу!..
Поперхнутися димом.
— Яка міліція?!. Сиджу тут, нікого не чіпаю… — намацати знизу-збоку сумку. — Мені ще в Снігурівку теліпати своїми двома… Дай, думаю, відпочину трохи…
— Дєятєль…
Широкі стегна в чорній спідниці… рух-рухливі ляшки… — порожньо-іржаве воріт.
Запахом жінки… змішаним з їдким запахом тютюнового диму… — тривко в повітрі довкруг. Блискучими очами й повними… червоними губами… — пристрасно й жарко цілує! — а не слинявить… помертвілим холодним язиком…
Пошкр-рябати зубами язика. Сплюнути в траву. Там воно, видно, є нормальним… — слинявитися на публіці.
Цигарка?.. — в пальцях. Затянутися.
Гаразд, треба й справді звалювати, поки на щось не нарвався… — що тут?.. — пляшка вина. Заткнути пробкою. Блокнот. Пральний порошок…
Ну?
Що не так?..
Н-ну, купив я пральний порошок! Буде вдома чим прати!.. Кудись її, коробку, — подалі в сумку.
Газети, блокнот… ручка… — лебеді-масони, птахи водоплавні. Якісь люди, бачте, побували в моєму житті… відзначилися… — вусатий якийсь… горбоносий… — а я про те й не в курсі зовсім.
Дитяче якесь свято… вистава про пірата…
Запилений… затхлий простір всередині сумки… шорстке ш-шкіри… — пальцями. Чогось гладенького бракує… прямокутного…
Привідкрита кришка бідона. О-округла темна… гум-м-мова смужка обідка…
Спершу вона виматеріалізувалася звідкись… своїм ясно-блакитним… — й за нею з напівтемряви потягнулася вервечка всілякого-різного… добра… — подружка Тетяна, брат-танкіст… хореграфічна студія… вусатий якийсь, горбоносий… масони… — образи, теми… думки… — й належить з тим змиритися в собі.
Чи зла?..
Напівовальні випуклі ручки…
Й щось відбувається, чого не контролюю… Хтось десь на якійсь вечірці з кимось випиває… з кимось домовляється… — а мені за «того когось» відповідай бери.
Гостро-темна… л-липка… — смужка обідка.
Якось це несправедливо… шановні браття… — я навіть не в курсі, як знову в Києві опинився. На виставі про пірата й Зоряну дівчинку…
Давай, сумку — раз-два! — зібрав, на н-ноги, — й звідсіля!..
Сценарій якої написала Наталка… А Валентина Григорівна зіграла роль Русалки… з зеленим волоссям…
Брудні кри-крила й широкий померанчевий клюв, стиснений з боків, наче хтось пальц-цями вхопив і так н-надавив, що аж дірочки ніздрів позалишалися, — й по боках випнулися маленькі округло-темні бульки очей.
Й спрямувалися наперед, — прямо в тебе.
Ну, купив я пральний порошок! І правильно, що купив!.. Краще було що, — винища купити?! Єдина нормальна покупка за останні дні…
Вилити вино? Вилити?!
Гуси кри-кри!-лами! Тихо!.. Я вас не чіпаю…
Стривай-но, я гарно пам’ятаю, як сідав в автобус… — величезні асфальтово-гумові колеса… дерев’яна заколка в волоссі дівчини… на сидінні попереду… — сідав, та не сів? Й що потім?.. Повернувся на майданчик біля метро?.. Й потім?.. Знову понесло в дворик між «хрущовками»?.. А куди ж іще… Та вся біганина тривала близько сьомої-восьмої вечора, а темніє вже після десятої… — одне слово, маємо кілька годин ввечері… чи вночі навіть… — про які я майже нічого не можу сказати. Де мене носило… що робив, з ким говорив… На якійсь дитячій виставі побував… начебто…
Пальцями затхло-тепле сумки… п-пальцями… — цигарки, пральний порошок… тека з паперами й вирізками… газети… — й очами: в’язко-зелене трави… понуро-металеве циліндра бідона, залипуче гумової смужки горловини… пустотливе ручок по боках…
Міг би в Стеблів з’їздити й повернутися… До Валентини на дачу… — та куди завгодно! Хоч би й до масонів!.. В екологічне селище… якесь…
Ручки в боки й ніж!-ками ту-по-тить…
Тихо!
Замерлі темні бульки гусячих очей… наче застигле скло… страз… — брудно-білі крила… широкі лапки…
Яке ще екологічне селище?..
Гуси-гуси криль!-цями хлопо-тять, лап!-ками тупо-тять…
Прохолодно-слизьке обгортки пачки цигарок, шорстке пачки… прального порошка, важко-слизьке пляшки… — в запиленій темряві сумки, — п-пальцями, — й назовні. Ковтнути й кудись себе… звідси…
Ну, селище. Вважається продвинутою зараз темою… — без парканів. З козами й духовними піснями під гітару… при свічках…
Скособочена пластмасова пробка, засохлі матові цівочки на блискуче-темному тлі скла пляшки… з замерлими в них смітинками… — гарне вино, трохи не колекційне, а от пробка пластмасова. Хоча хто його розбере, що там зараз наливають… чим затикають… — три медалі, бач. Пейзажик. Південний берег Криму… — хилитнути туди-сюди. Не червоне воно й не біле — золотисте. Там звільнення. Від самого себе звільнення чогось надлегкого… й надміцного водночас… — в чому й існує особистість. Сутність. У чому живу я, але живуть й інші вищі сили… — які ми знаємо й відчуваємо, й для зручности означуємо по іменах. Ісус Христос. Сатана.
Пташенячим ле-ле-лементом! — шпак завмерло в повітрі перед темним отвором льотка. Зусиллям втримати вгорі — серед гілок груші — власні очі. Роззявлені дзьоби-дзьоби з жовтими смужками й швидкі, аж невидимі, крильця обабіч овально-темного тільця, — й затихлим враз. Відлетів.
Розсохла деревина стінок… й дашка… — з прибитим шматком жовтого пластику.
Еко-селище якесь…
Відірватися очами від гілок і полегшенням їх… донизу й убік… — в траву до гусячях лапок. На шпаківні ще й жердинка повинна бути. Під льотком. Щоб шпаку не зависати кожного разу, як годує виводок. А весною — сидіти й співати.
Гуси-гуси лап!-ками тупо-тять…
Шпаки тут співають… шановні браття… — й аж ніяк не ангели… Й гуси танцюють не так часто…
Якщо подумати, в нашому… матеріальному світі нема місця, де вищі сили могли б проявити себе… посперечатися одне з одним… позмагатися… — тільки тут, в моїй голові. Тут вони отримали змогу жити… діяти й протидіяти… — в мені, як на полі бою.
Постук-стук-стукати по лобі кістяшками пальців.
Паль!-цями стуко-тять, криль!-цями хлопо-тять, — стуко-стуко-стукотять, хлопо-хлопо… хлопо-тять…
Тут вони.
Тільки тут на цій планеті… в моїй го-ло-ві…
Широкий з горбом померанчевий клюв… округло-темні стрази очей… — й лап!-кою вимогливо… — гаразд, пляшку назад в сумку, — й н-на ноги.
Де воно в природі, добро й зло, — нема його! Тільки в людині… — і якщо людина позбудеться зла в собі, воно зникне взгалі. Не буде місця, де воно є. Сатана не існуватиме. Тому його боротьба з Ісусом Христом — не забавка, а життєва необхідність. Боротьба за виживання.
За плече сумку, — й ногами в траву… ногами… — перепрошую, шановний гусаче. Насуплений клюв… — я, з твого дозволу, пройду. Прозоро-темні… скляні очі… — й лап! лап!-ками ту-по-тить. Тупо-тупо ту-по-тить…
Не даєш пройти? Й що мені тепер?.. — руки в боки, та й з то-бою ту-пу-тіти?.. — ну, давай. Гей-но, алюмінієвий бідоне! — нумо з нами в круг!..
Тупо-тупо-тупотим…
За кінчик крила з одного боку й за випуклу ручку з іншого… — і по-ко-лу, і по-ко-лу, тупо-тупо-тупотим, — до-масонів-їде-мо в еко-еко-селище там-печат-ку викра-даєм, та в яру її хо-ваєм, вірніш, губи-губимо, на хріна не знаємо, там її ми відшукаєм… — чи що? — і масонам повертаєм… — чи як? — нам підскаже пан Гусак… і шановний пан Бідон… — поверну, не знаю, як… прошу панство, шо ган… — гм-м, ну зрозуміло.
В’язке трави, шерехате стовбура груші… — блискуче широких котячих очей, — пронизливе блакитне неба між гілками.
Ф-ф-фух!..
Перепрошую, панове, — запихався трохи.
Алюмінієвий бідон втомлено-металевим поблиском. Й темне щось… невпинне… — під ним поруч. Блискуче-чорне пір’я з зеленуватим… чи малиновим відливом… — срібні цятки. Бадьорими ніжками-ніжками в траві. Й розтуленим дзьобом — в один бік, в інший. Заклопотаний такий… бач… — сім’янин.
«Снікерс» будеш, шпаче? Здається, шматочок ще залишився…
За воротами?..
Віддалений собачий гавкіт… обривки голосів… — не здивуюся, якщо там на узбіччі замерли в очікуванні чорний «Мерседес», червоні «Жигулі» й біла «Таврія»…
Давай-но звалюй, бо зараз вона й справді… з дільничим заявиться…
Те ж саме можна сказати не тільки про зло, а й про добро… — якщо людина не чинитиме добра, воно зникне взагалі. Це стосується будь-якої ідеї, яка живе в людині… серед людської спільноти… — релігійної, політичної… національної…
Гм-м, перепрошую. Не хочеться тебе засмучувати, але як тільки ти за ворота, тут станеться трагедія. Кіт вполює шпака. Причаївся он в траві під стіною сарайчика. Бачиш. А шпак, певно, не бачить… Рухається в його напрямку, й залишилося всього-нічого, щоб потрапити сферу досяжности, — кіт на нього стрибне й скрутить шию. Тож приймай рішення, що робити далі. Прогнати кота, чи прогнати шпака… Чи залишити, як є…
Кажеш, в тобі, як на полі бою, змагаються добро й зло?.. — ну, давай, розрули ситуацію!..
Так, живносте, ану розлетілися-розбіглися на всі боки! — скочити на ноги й руками-руками! — киш-ш звідси! — важке темне тільце над травою кри-крилами догори й донизу, й уперед кудись й угору — ки-иш! — прищулені вушка й вигнута сіра спина — поволі задом-задом… по-над стіною… — й на паркан.
Й кудись себе… — знову на ящик.
Розрулив.
Й зараз якраз… зараз… — зайдеться гавкотом собака й продавщиця заявиться… з дільничним…
Сумку на коліна, й долоню в затхло-гарячу глибину, — по-між теки, прального порошка… пляшки… — пальцями з одного боку в інший, — десь там, у затхлому кутку, — масонська печатка?..
Па-альцями… пальцями… — та в якій же вона сумці?! — сказав же, загубив печатку! В яру загубив!..
На енелодромі…
Блискуча шкіра, наче напнута на через, й діткливі чорні очі: ти ж не звинувачуєш Бога в тому, що комусь краще живеться, а комусь гірше?
Видих!-нути повітря… Затінений дворик між «хрущовками»… дитяча карусель… — маленькі гострі очі й губи-губи: Господь Бог любить людей прямодушних і сильних, які з відвагою приступають до престолу Його благодаті!.. — стривай, наче «с дерзновением» казав. Це вже я перекладаю українською… Правлю потихеньку…
Я в адекваті, шановні браття. Це я так, придурююся… розважаюся… — з гусаком танцюю… з бідоном… — а насправді контролюю ситуацію. Нічого такого вчора не було й бути не могло. Стояли з Семеном, розмовляли… в дворику між «хрущовками»… — навішував тему про масонів. Щоб з’їздив начебто від редакції, а написав для нього… — аж бігом!.. Краще вже взагалі не писати, як каже Васильович. Діткливі очі. Й замерлі окуляри на видовженому обличчі… — редактор. Послали його матеріал взяти, а він дає наліво… та ще й «за упокой» пише, коли казали «за здравіє»… — вигнати на перший раз, може, з роботи й не виженуть, але… — ой! — послав його, ясна річ. І тут, як мовиться, Семена понесло… — цитатами з Біблії. Що Господь Бог до таких, як я, ставиться, як до слимаків, наступив і не помітив… й таке інше… — о-ой! — лежала там «розочка» в траві… начебто… — й що з того? Підхопив і почав розмахувати перед ним? Як Петро перед Миколою?.. Ножиком з рожевою ручкою… й довгим тонким лезом…
Скажу відверто, тільки не ображайся, — Семен здоровіший од тебе. Крім того, він був тверезим. Заламати тебе… — в момент. Якби ти взявся чимось махати — руками там, чи «розочкою», — був би зараз в курсі.
Принаймні, спину розігнути не зміг би…
Ну й нехай. Баба з возу… Хоча за Господа Бога йому не варто розписуватися… Хто Йому слимак, хто герой… — до речі, «дєрскій» і «дєрзновєнний» — практично одне слово. Але перше вживається в негативному сенсі, друге в позитивному… Бач, якою буває незначною відстань між позитивним і негативним… Між добром і злом…
Монетка йому… — швидше, головоломка. Дитяча іграшка… Тримаєш в пальцях, крутиш сегменти, так провернув — куля, так — зміючка. З очицями й червоно-чорним візерунком на спині.
То вже Семен ввязався в якусь передвиборчу хрінь. На Президента хтось вирішив наїхати… на його оточення… — правильно Васильович каже, не варто в це діло встрявати. Не впевнений, що шило виявиться кращим од мила… — на дружину Президента наїзд. Так-так. Це вона нерівно дихає на всілякі благодійні організації… фонди… — зрозуміло, що обов’язки Першої Леді передбачають участь в гуманітарних проєктах… — але надто вже сильний такий… релігійно-містичний душок… сектанстський… — від того, що поширюється з її боку. Масонський орден — якраз те. Можливо, вона і є ініціатором його створення. Або ж створили під неї… щоб мати вплив на Президента… — таке от. Не знаю, не знаю… А він, цікаво, в компашці?.. Якщо над головою керівника держави розмахують шпагою… виголошують якісь заклинання… — це не дуже гарно. Погодьтеся.
Давай-но, головоломку до рук, й прокрутити сегменти вперед. Червоно-чорна зміючка. Сухий вітер з-над асфальту й відчайдушні очі хлопця-лохотронщика… який наміряється «приступити» до тебе… — салабони, подумати. Боятися вас буду… — закинути на плече сумку й поволі… ногами в асфальт, ногами, — пружно відштовхуючись від його твердо-шорсткої поверхні… — пружно й усе пружніше стопою й м’язами гомілки, кожним поштовхом відчуваючи в ньому овальні відтиски переду стоп, навшпиньок, — щоразу наближаючи рятівну прохолоду тіні від п’ятиповерхівки… «хрущовки»…
Й ураз немов-би почути в собі оклик, як ляскіт батога, — «Стій-но! Стій!..» — поволі стишити… стишити ходу… — й зупинитися.
Утямити себе серед задушливо-гарячих вихлопних газів й автомобільних гудків, — втримати шкірою обличчя сухе повітря з-над асфальту й відчути, що немов-би сам здіймаєшся догори, — кудись вище й вище… до жорстких вітрів… — й подумати, наче кимось у собі: ти був щось про добро й зло? Про те, щоб по можливости чинити добро?.. Повернися й застережи тітку! Схаменіться, скажи, вас же обберуть до нитки!..
Чого закляк?! Нумо йти чинити добро!
Й осягнути себе, немов-би збоку, — пробратися крізь черепну коробку в мутну… гаряче-червону свідомість… — яку поштовхами надходить шалена кров,— де ж там добро й зло? — де сховалися, в яких потаємних куточках, звідки й подають голос?..
Та, ніде.
Почулося щось… Мало що почутися може…
Злякався просто й злиняв. А для виправдання видумав щось про добро й зло… які змагаються в свідомості, як на полі бою…
Й потім рушив далі… до точки в торці «хрущовки»… — остограмився… — й що? — доріжка між будинками, клени… лавочка… — широке обличчя молодика… золотий перстень… — спокій… відчуття безпеки…
Кадик на шиї…
Пташенячим ле-ле-лементом! — з-від шпаківні.
Темне тільце навпроти отвору льотка. Бач, таки долетів і погодував… Шкода, що не довго йому зосталося шпаченят годувати… Хвилин через десять, через півгодини… може, через годину, дві… — все одно його кіт спіймає й позбавить життя…
Послухай. Треба валити звідси. Терміново!.. Посидиш-подумаєш десь в іншому місці… — не все одно, де сидіти?
Валятиметься в траві… вивернувши ш-шию…
Ну?..
На н-ноги й звідсіля!..
Дивна ти людина, — ментів боїшся, а прибульців не боїшся… Ні Бога не боїшся, ні чорта… — складається враження, що ти по-справжньому не віриш ні в кого… А все, що тут нагородив, — лиш антураж, щоб цікавіше було бухати.
Шановні браття по розуму… — тільки давай без «шановних братів»!.. Сам собі скажи! Ти в когось чи в щось віриш?..
Обривок сон-сонця між гілками…
Гаразд.
Руч-ки-вбо-ки й лап!-ками…
Й без гусей!
Тихо.
Я вірю. Не можу не вірити.
Тупо-тупо-тупо-тять… — тихо, я сказав! Тихо… Скособочене й проржавіле по краях… дюралеве відра… — волого-темне цямрини.
Я вірю, я намагаюся вірити… Я знаю те, що різні сили… на різних рівнях… — діють на мене. По-перше, це Господь Бог. Він створив цей світ і все, що в ньому. В тому числі й мене… Й Він знає мене… бачить… — це я теж знаю. Також є вищі сили, так би мовити, середньої ланки — їх називають ангелами. Вони бувають різними — посланці, покровителі чогось, воїни… У них різна ієрархія. Бувають ангели світла й ангели темряви… Ангели смерти. Падші ангели… Вважається, що в кожної людини є свій ангел-охоронець. І в мене він є. Направляє… захищає… — допомагає. Можливо, що після закінчення цього життя… після земної смерти… — на наступному етапі… — я теж стану ангелом-охоронцем для когось. Буду вести… допомагати… — а, може, займуся іншими справами на цій планеті. А, може, й не на цій… Одне слово, проходжу тут зараз підготовку. Як би там не було, чи як воно не буде, але існують певні групи вищих істот… які мають свої інтереси… тут… — роблять свою справу й протидіють одна одній… — я належу до однієї з таких груп. Хоча напряму я про це не знаю… тільки здогадуюся… Чи є духи цієї землі?.. Стародавні боги… вітру, грому… родючости… Русалки, мавки… лісовики… — навіть не знаю. Мабуть, що ні. Це все народні перекази. Але щось таки… якась вища сила, якась ідея, що тримається на ділянці цієї планети… й має вплив на людей, які тут живуть… — тримає разом, — вона є. Формує в один народ… — цю силу, до речі, я й хотів пізнати. Тому й вирушив у цю подорож. До прадавньої… містичної України… — в той час, як ви, провідники добра й зла, використовуєте мої пошуки для своїх потреб. Для з’ясування стосунків… Для боротьби в мені, в моїй душі, як на рингу… як на полі бою… — одне слово, мій пантеон, шановні браття по розуму, складний, багатошаровий… Воно й ув духовному світі, як і в природі, не все так просто… шановні браття… — не однозначно… — ой, ледь не забув про вас, шановні. Є також ви, нижчі духи… всіляка нечисть… — харчуєтеся тут потихеньку. Підбираєте, що погано лежить…
Блискуче темне пір’я… тонкі ніжки-ніжки… — я не тебе мав на увазі, шпаче. Перепрошую.
Т-те!
Чого зразу — нечисть? Може, ми теж ангели.
Ні, шановні браття, ангели не такі, як ви. Вони людей не викрадають, й голосами не діймають. Ангел може явитися й повідомити про щось важливе, але це — виняток, не правило. Ангели втручаються в наше життя, але так, щоб люди про те й гадки не мали… Вони живуть у своєму, вищому світі й на наш світ… позирають згори…
Ну так нехай ангел-охоронець захисть тебе! Чого ти боїшся?..
Ангели захищають, шановні браття… — та не від того, від чого б хотілося мені… й не так, як би хотілося…
Отакої!
Що він має захищати в мені, ангел, — шановні браття? Моє тіло на поверхні цієї планети? Чи мою душу? Мій дух?..
Твоє життя! Твоє здоров’я!..
Що наше життя з точки зору ангела?.. Це з точки зору людей життя, здоров’я тіла — абсолютна цінність. А з точки зору ангела, земне життя — ф-фу! — й нема. Сьогодні живеш, завтра — в домовині. Чи в придорожній канаві… За великим рахунком, нема великої різниці, хтось більше прожив, чи менше, здоровим був, чи хворів, щасливим, чи нещасним, — головне, яким прийшов у цей світ, і яким пішов звідси. Якщо очистив душу, наростив духовну силу й виконав усе, що належало в цьому світі,— то яка, зрештою, різниця — скільки ти жив? Як тобі тут малося?.. Ти йдеш в інший… справжній світ… — як герой, що повернувся з війни, як переможець! Як космонавт, який здійснив складний політ, повною мірою виконав завдання й повернувся на рідну планету!.. Й чим раніше повернувся, тим навіть краще!..
Ну так прапор тобі в руки, о юний героє! А менту — кийок!.. Нехай приходить й дубасить тебе до посиніння!.. Терпи й очищуй свою безсмертну душу!..
Я не ангел, шановні мої браття, принаймні, поки що! Я — людина!.. Й живу за людськими законами, правилами… інстинктами, зрештою!.. Господь Бог надав мені це тіло і я повинен дбати про нього! Турбуватися, щоб малося йому тут якомога краще! Це безперечна умова мого земного існування!..
А як же перші християни, які йшли на смерть заради віри? Як же монахи, які в печерах умертвляли свою плоть? Та всі релігії вчать дбати про духовне, а про не тілесне!.. Щось ти, любий, зовсім не туди…
Туди, куди треба, шановні браття!.. У нормальному… звичайному житті умертвляти свою плоть — безумство й гріх!
Й хресним знаменням осіни все довкруг!..
Колодязь… занедбаний, похмурий… — пошерхлим волого-сірим бетоном кілець і глибоко-темними тріщинами… на перенасиченій вологою брудатній цямрині.
Відро води догори, — й на голову. Й буде гарно.
Лапи-лапи… темні кри-крила… — шпак тонкими ніжками в траві, й кіт напівзіжмуреними очами під теплою стіною сарайчика… — як бачимо, все вернулося на круги своя.
Ну давай, майбутній ангеле, тренуйся! Стверджуй добро в цьому світі, поборюй зло!..
Ось тобі кіт, ось тобі шпак.
Кіт — вбивця, садист. Вбиває для задоволення. Спіймає пташку, скрутить шию й покине… А шпак разом із шпачихою пташенят вигодовують… Ні хвилини їм спокою… ні хвилини відпочинку… — самі не поїдять, шпаченятам принесуть…
Де тут зло, де добро?..
Відповідь однозначна. Кіт — це зло, шпак — добро.
Убий кота!
Знайди каменюку й поціль йому межи очі, — щоб кров з мізками бризнула на штукатурку стіни!..
Н-на ноги й кроком! другим! — своє тіло руками-ногами до колодязя, — пальцями замацане округло-металеве ручки… — дон-низу, — за-за-за-за-закрутилося… — плюхнулося. В незримій прохолодно-вологій темряві.
Ст-тиснути ручку долонею. Й поволі до-го-ри… — й с-силою руки — на цямрину.
Вода неспішним поблиском.
Теніску ч-через голову, й вологий ланцюг рукою… — розкрутити… — й відро обережно в траву… — поставити.
Роз-зутися й джинси зня-ти. Й кудись їх… — убік.
Не боятися.
М’язами руки догори відро, — й іншою рукою за дінце, — пере!-вернути.
Так!..
Викривленим світлом крізь прозоре води на злиплих віях очей, — й пронизливою радістю спиною й грудьми.
Стр-руснути головою!..
Дворик довкруг і знизу, вмить зменшений у розмірах, — грушка, скособочений сарай, привідкриті ворота на вулицю… — й ні кота тобі, ні шпака… — бач. Ситуацію розрулив. Принаймні на якийсь час…
Пощипливий вітерець шкірою спини. За пару хвилин обсохну. Тільки з трусами проблема. Так швидко не висохнуть…
Не було там чого розрулювати… — вони вже скільки, шпаки з котом, поруч живуть? Кілька тижнів, місяців?.. Шпаки прилітають десь на початку березня… А вже травень закінчився. Й за весь час кіт його не вполював?.. Так уже й не вполює…
Порожняк женете, шановні браття.
Джинси трави підхопити, — за грушою під сарайчиком стати, — направо глянути! наліво! — труси зн-няти.
Ризику-уємо, ой ризикуємо!..
Й на голу задницю джи-джинси натя-я-ягнути.
Й ніхто нічого не бачив.
Й узагалі, вживати поняття «добро» й «зло» щодо тваринного світу… природи… — з точки зору жучків-черв’ячків й іншої гусені, це шпак — втілення зла.
Треба комусь твій голий зад.
Шпак полює задля харчування. А кіт для розваги…
Жорстке джинсів мокрим голим задом… — постри-пострибати трохи.
Може, комусь і треба. Продавщиця там у воротах, ні?.. Не стоїть і не позирає одним оком у двір?.. — ну, гаразд. Коти полюють не для розваги. Вони виробляють мисливські навички… До того ж, звідки ти взяв, що вони пташок не їдять? Панські коти, віскасом годовані, й мишей не їдять… А нормальний кіт-драпіжник… хапоне шпака й тільки пір’я від того залишить…
Тепер труси… мокрі… — пакетика целофанового, ні? — нема?.. — ну, добре, в бокову кишеню сумки.
Я сподівався, шановні браття, чи хто там?.. — провідники добра й зла, — на якусь дискусію… на виважені аргументи сторін… підкріплені цитатами з творів письменників… філософів… — а намість: убий кота! підхопи «розочку» й удар Семена по голові! схопи жінку за руку й виведи з лохотрону!.. — я вам, хто? Маріонетка, яку сіпають за нитки?.. Манекен, типу груші, для відтреновування ударів?.. — незалежно від того, з-від добра ви, чи зла, — несерйозно це якось. Образливо навіть.
Я на вас Богові поскаржуся.
Х-хе!!
Як нажруся сьогодні й завтра, чи коли… — стану розбиратися, що ж воно в суботу було… сумку обстежувати й таке інше… — виявлю в боковій кишені запліснявілі труси. Й почну напружено думати, як таке могло трапитися, — де і за яких обставин позбувся трусів і як вони опинилися в сумці?.. — шорстке коробки пальцями. Пачка прального порошку. Та ні, труси до порошка не можна. Розмокне коробка…
А щодо шпаків, шановні браття по розуму, я можу таке сказати. Вони прилітають у березні… чи навіть наприкінці лютого… — буває, ще груди снігу довкруг, а шпак уже сидить на гілці й виспівує на всі лади… Праваблює шпачиху… Й увесь час — поки співають, облаштовують шпаківню… заводять пташенят… вигодовують… — кіт поруч. Пильно стежить за ними. Хтось заґавився… — й пропав. Та шпаки вже, видно, й звикли до постійної небезпеки… постійної пильности… — такими й шпаченята виростуть. Обережними. До речі, вони ж не просто ж так десь селяться… Перед тим, як зайняти шпаківню, кілька днів знайомляться з ситуацією, обстежують все довкруг… — і як щось не подобається, летять в інше місце. Звичайно, вони були в курсі щодо сірого кота… — але, бач, залишилися. Проминула весна, й живі. Шпаченята не сьогодні-завтра залишать гніздо… Наближаються перші лети… Тоді й справді якесь з них, можливо, не злетить, впаде на землю й потрапить в котячі пазури. Але це природа, що ж удієш… Перемагає найсильніший… найпристосованіший…
Ну гаразд, — збираємо сумку, — труси, пральний порошок… пляшка вина, блокнот… залишки «Снікерсу»… — все ховаємо, й що?
Щось тримає?..
Витягнути гребінця, взятися розчісуватися.
Це світ, що тебе оточує, й належить з повагою до нього ставитися. Як ставилися твої предки… праукраїнці… — була природа довкруг, й людина серед природи. Й боги втілювали в себе сили природи — сонце, небо й землю, воду… грім і блискавку… вітер… — їх належало шанувати й боятися, а не підступати з «дерзновением»… Й не грішити спершу, а потім каятися!.. Взагалі не порушувати законів і правил, а якщо порушив — відповідати. Не було добра й зла, було «по праву» й «не по праву». Прав — це вищий світ. Звідти слова — правда, правило…
Знекровлено-бліді, аж наче розбухлі, ступні босих ніг… серед вологої… трави… — прохолодний вітерець оголеними плечами й спиною.
А ви, шановні браття по розуму, — з наву… світу нижчого… Навіжений, навіювання… — звідти.
Болючі комки сплутаного волосся гре-гребінцем.
Для твоїх предків поняття «Прав, Яв і Нав» було нероздільним, вони не принижували Нав, як ти.
Сісти в траву. Потерти пальцями прохолодно-білі… нечутні… — ступні.
Вони його боялися.
До речі, в когось там був прохолодний… слинявий рот і сині губи. Й той дехто поводив себе… перепрошую, поводила досить дивно. Хто там кого перестріває… заціловує до смерти… — згадай.
У редакції з’явилася невідомо, як… і чому…
Й звіялася.
Взятися надягати шкарпетки на кволі ступні… взувати брудні й вологі кросівки… зашнуровувати…
Навіялася… — й звіялася. Вишарувалася з наявного світу. З Яву.
Понуре колодязя… гостро-темне гілок груші… сіре штукатурки… — алюмінієвий бідон у траві. Металево-сірим поблиском… — в собі. Нема вже гусей. Й не помітив, як поґелґотіли на вулицю… — наче й не було ніколи.
Вичерпалося тут усе… — й скінчилося.
Тужно.
Тепер понесе кудись невіженого… — кудись в яр. Енелодром. Як Петра понесло в ліс ножика свого розшукувати… Чи в екоселище…
Вітаю вас, чорний «Мерседес», червоні «Жигулі» й біла «Таврія»!..
На н-ноги, й ногами в траву! ногами!.. — сумкою по заду — геп-геп, — жорстка іржа воріт… п-п-пальцями… — важкі крони дерев над парканами… каміння бру-бруківки… — й чуже очей-очей.
* * *
— …покропить.
Сіре.
— …як підгорнути, то й покропить.
Блискуче-каре…
Повз поштовхи карого: «прашувать» й сірого: «підгорну»… — ногами-ногами в бру-бруківку… — й очами себе в легке синє небо.
— …сапою, — чіпко-сірим збоку. — Раком станеш і будеш прашувать. Давай і я ззаду присусідуся.
Промину!-ти, — лиш кивнути, так, — продавщиці, — й прямо.
— Дєятєль!
— А шо? Достану свою сапку, пристоюся ззаду й буду сапать.
Мимоволі стишити ходу… прислухатися… — хлопець такий. Простий, як двері. Пристроїться він ззаду…
— Трактором заїдь! — грайливим. — Знов шось поламаєш.
— Ш-ша!
— Та він нічого… Ти куди? Зажди.
Вона мені?..
— Шо там, у селі, тихо?
Зупи… зупинитися… — озирнутися: вихорки русявого волосся, чітка лінія вилиць. Доволі гарний хлопець. Дівчатка за ним, видно, аж пищать. А він до жінки… за тридцять… — й вочевидь заміжньої, — на предмет «пристоїтися ззаду».
— Та тихо, чого там, тихо… — змиреним карого в його сірому.
— Степанович не рвавсь мене шукать?
— Рвавсь, не рвавсь… Ти не рвись куди не треба.
Має над нею владу. Легко-сірими… й водночас твердими очима… — а не такий він, видно, й простий. Чіпко тримає собою довкружнє… — вдивитися. Й відчути, що сприймаєш усе немов-би з-за стіни, прозорої й незворушної, — чиста, без прищів та шрамів, шкіра обличчя… — враз зсудомлена посмішкою:
— Та шо там! Зганяю, щебінь звезу, й назад!..
Й у кутику рота — зблиском! — залізний зуб. Коронка.
— У неділю там народа буде…
— У понеділок зранку… — пом’якшеним карих очей… наче знебарвленим сірим… очей навпроти…
Випнути груди, — й винести голосом наперед:
— То я?..
— Постій, — видихом карого, звично-владним, — вже в мені.
— Мишка підключи, — й погідливим у сірому, — щоб поміг там. Поставити на місце… підмазати…
— Він на це діло не підпишеться.
Відчути, як прозора стіна, що відділяла від довколишнього, — пружно й м’яко, наче була гумовою, — відкинула назад, тож довелося підставити ногу, щоб устояти.
— Сам?..
Прозоро-гумова… липка… — стіна, — не впускає й не відпускає.
— Мо’ хтось поможе.
Легка рухлива теніска, жолваки на вилицях…
— Ну, дивись, — карим очей у його сірому, але начебто тут, в мені, — Завези мені хлопця в село.
На мить втриматися у відчайдушному темно-карому очей… невпинному грудей за блузкою… — й відпустити… втратити… — відчути, як вона розшаровується в гамірному вулиці й утямити поруч чіпке й невідворотне… — легких і водночас твердих, як алюміній, металево-сірих очей.
— Гм-м, ми не познайомилися… — промовити туди. — Я — Олег. А ти?.. Володя?..
Пошерхле долоні.
— Пішли.
Плями машинного масла… на сірому сорочки… — навіщо було за нього говорити, як зовуть? Нехай би сам сказав…
Своє тіло поволі… бруківкою… — слідом за рухливо-сірими плямами, — й власним голосом з легенів:
— О-от спасибі!.. З цим транспортом, щоб кудись дістатися…
Каміння бруківки, трава на узбіччі, паркан… Жорсткі, замерлі в пилу й лупі вихорки волосся на потилиці, — ледь відтопирене вухо з порідкими білими волосинками.
— Тебе куди в Снігурівку? — вихорки волосся, — й очі, — В який кінець?..
Знизати плечима.
Металево-сірі очі, — зсудомлені губи, — коронка! — мимоволі збитися подихом.
— Та десь до контори колгоспу… — мовити.
— До начальства?
— Та яке нача-альство? — зусиллям врівноважити голос. — Діло одне є. Теща там живе… поруч…
Навіщо збрехав?!
— У-у.
— Та я туди й назад…
Й виправдовуюся… — чого це раптом?..
Відчути бридотний холодок, що виник десь усередині тіла… й поволі став вивільнюватися крізь шкіру… прохолодним потом…
— Давай-но в кабіну, — незворушно-металеві очі попереду.
Відчути на собі важке… насичено-синє небо, — й здоровенні колеса вантажівки.
— Чекай, я зараз… — вимовити, — одну хвилинку… збігаю…
К-коронка!
Порушитися тілом і кудись тіло… руками й ногами… — кудись убік його й прямо, — поволі й усе швидше, й швидше, — й нестримно! — нога-ми в бруківку! нога-ми!.. — кудись подалі звідси!..
* * *
Провулок справа, — повер-нути, — ногами-ногами в пісок, — дірка в пар-кані, — туди себе! — ногами в жорсткий бур’ян, ногами, — я пустився в цю подорож, шановні браття, щоб подивитися на Змієві вали… на старі хати… дороги… — й зовсім не для того, щоб з’ясовувати щось з якимось Володею, якого я знати не знаю й знати не бажаю! разом з його продавщицею!.. — ногами! ногами! — вималювалися на мить у моєму житті, й розвіялися! згинули!.. наче не було ніколи… — шановні мої браття по розуму. Стежка в випаленій траві… густо всіяній битою цеглою… й щебінкою… — ви прибули на цю планету, щоб пізнати, що таке добро й зло, й з чим їх їдять?.. — ну так вперед, з піснею! Широка стіна, викладена нерівною цеглою… замерлі кавалки бетонку в швах… іржава арматура… — будь-яку книгу розкрийте, фільм перегляньте… чи сценічну постановку, включно з оперетою, — вони всі на тему добра й зла, принаймні, я так зразу й не назву художнього твору, де не було б героїв позитивних і негативних, гарних і поганих, добрих і злих, й щоб вони не боролися, й щоб добро, зрештою, не перемагало! Безпритульний промаслено-брудний тракторець в жорсткій траві… — гарні мушкетери штрикають шпагами в пуза поганих гвардійців кардинала й відтинають голову міледі, в якої — страшно подумати! — лілія витаврувана на плечі. Замерлі грудки землі в протекторах колеса… — гарні розбійники Робін Гуда стріляють з луків у поганих приспішників шерифа… забув, як звали, який викрав дочку… теж забув… — біжать по фортечному муру й рубають мечами злодіїв направо й наліво, навіть документів не питаючи, не кажучи вже про судовий розгляд справи зі змаганням обвинувачення й захисту, — й кров! бриз-кає!.. на всі боки, й Висоцький надривається під гітару: «Лишь добро остается добром в прошлом, будущем и настоящем»!.. — у Висоцького спитайте, що таке добро й зло, він знає!.. А я не знаю! Но!-гами в жорстку траву, нога!-ми. Повз проржавілу якусь… естакаду… От наче однозначне добро, рафіноване, — сидіти в дворику за магазином і рятувати шпаченят від сірого кота… — а хріну вам! Хріну! Вища шпачина рада по збереженню й розвитку виду мого вчинку вочевидь би не схвалила. Винесла б рішення: хай би все йшло, як іде… Природній добір — велика справа, шановні браття по розуму. Ногами! ногами! — стежкою до металевої рами. Про-бра-ти-ся через неї… — а самка пінгвіна, та взагалі, виводить двох дитинчат, а рибку для них ловить одну. Потім тікає, пінгвінята наздоганяють, й хто перший, той і отримав. Отже, поїсть, а відтак зможе пережити зиму й продовжити рід. А другий буде лежати на снігу й подихати… — й знову в жорстку траву! ногами! — ну, гаразд, шановні браття, ми вже з’ясували, що не можна тикатися в природу зі своїм уявленням про добро й зло… — але ж як бути полярнику? Який іде й бачить: лежить на пронизливому вітрі пінгвінятко й помирає, — якщо потупить очі й пройде повз, буде негідником, а кине щось їстівне… — дурником. Наступного дня знову доведеться годувати пінгвіня, й наступного… — й бродитимуть понурі й кволі пінгвіни довкруг полярної станції… в надії, що рипнуть двері бараку… й упаде рибка… — поки не вийде начальник станції й не перестріляє всіх на хер. Ногами в траву, ногами!.. Нічим я вам не можу зарадити, шановні браття по розуму, — нумо в бібліотеку читати розумні книги!.. Нумо на богословський чи філософський факультет поважного університету, Болонського якогось, чи Оксворда, розсаджуйтеся в аудиторії й перетирайте тему до всрачки! А не під’юджуйте мене кидати каменюки в котів! Чи бити когось «розочкою» по голові!.. Чи ребром долоні… по кадику… шиї… — н-ногами! — чи що? Чи вам того й треба? До лампочки вам говорильня про добро й зло, е-е? Якщо один студент не погодиться з аргументами іншого й натовче йому пику — о-о, то вже інша справа! То для вас те, що треба!.. А якщо візьме меча й зару!-бає того, ви взагалі будете… щасливі й п’яні, в крові з ніг до голови… чи до щупалець… — впиватися психічною чи біологічною, не знаю, як сказати… енергією… — ну, ви в курсі. Ви знаєте. Якою саме енергією… — це він і є, Космос?.. Більше тіло, потужніше, поглинає менше… слабкіше… — живиться ним… — це і є головний космічний закон? І це все, на чому стоїть Космос?.. На тому, що більше поглинає менше… живиться ним… Космічний Розум на нашій планеті цікавить одне: знайти щось їстівне, — хапонути й заглитнути. Присмоктатися до чогось поживного й смоктати, поки не висмокчеш. Й усієї космічної правди… Сонм богів і божків… що тягнуть до нас свої щупальця… — впродовж років й сторіч… й тисячоліть… — такий от Прав. Насправді. Шановні браття по розуму… Чи я не правий?.. Чи є щось, чого я не знаю?.. У розрідженому, прохолодному… темному космосі… — щось чисте й світле… гарне… — чого нема серед зірок і галактик, але є тут, на цій планеті, — й чого вам не достає… шановні браття… — до чого хочете дістатися… — й попробувати на зуб. Добро, любов… Що воно таке… з чим його їдять… — овисла сітка-рабиця попереду. Й дір-ка-пря-мо по стежці… — туди себе й ви-віль-нити на узбіччі грунтової дороги.
Наступна сторінка
