Вмикав телевізор, бачив Славу Вакарчука. Підстриженого, в костюмі… — в кулуарах Верховної Ради прояснював позицію фракції з приводу голосування за Постанову про продовження дії Закону про особливий статус Донбасу.
Виглядав як заправський політик і говорив як заправський політик. Що тільки картавив як завше. Так і вчувалися інтонації знайомих пісень.
«Гівняні, браття, часи настали…»
Ну, в смислі, «веселі», але такими часи були за Ющенка президента, в епоху протистояння Тимошенко з Порошенком і двохмісячних коаліціад. А нинішні часи аж ніяк веселими не назвеш. Що є дивним. Клоун при владі, а часи невеселі.
Пам’ятаю кавеенівський епізод, коли Зеленський падав на коліна перед Путіним: «Владім-Владімирич, заберите меня отсюда, пускай даже в уплату долга», — в яскравому світлі софітів, в загальному ржачі й посіпуванні ніжок, — й довкруг всі були свої, всі прикольні й гарні. Там би й тоді в момент порішалися всі питання, якби раптом випало, що вони отам от можуть вирішуватися. А воно взяло й випало.
Зеленський став президентом, ну так уперед — домовлятися з Путіним! Гарна ж людина Владім-Владімирич, гарна, й Вовка Зеленський хлопець хоч до рани прикладай. Зустрітися з ним, глянути в вічі й порішати всі питання. Свої ж люди, нормальні, не бариги шоколадні, яку війну на Донбасі затіяли, щоб торгувати на крові.
Мабуть, Зеленському було незрозуміло, чому Путін не хоче з ним зустрічатися й висуває нові вимоги. Хотілося залізти на коліна й по-дитячому, тиранічно, заглянути в вічі: «Владім-Владімірич! Вы же хороший человек, правда?»
«Правда, Владимир. Правда. И ты будь хорошим, послушным мальчиком.»
Тими ж днями, як вібулася зустріч у Нормандському форматі, бойовики передали родичам в «материкову» Україну тіло українського солдата з виколотими очима й вирізаними внутрішніми органами. В полон він потрапив відносно недавно, весною 2019 року, коли автомобіль з українськими військовими випадково заїхав на сепарський блок-пост біля Оленівки під Донецьком.
