19.
Колючим світлом ліхтарів! Фар!.. Ж-жшумом колес!..
Сумку не забути. Міцно тримати.
Гранітне обличчя в жорсткій світло-тіні, провалини очей, — ну й от тобі Косіор. Чи Постишев… — одне слово, не заблукав.
Під вагою кашкета вгорі-зліва здій-няти-ся сходами й потрапити в темний простір під ялинковими гілками… — й спрямуватися алейкою далі, відчуваючи потилицею, як погруддя контролює твій рух, пильно вдивляючись відполірованими кам’яними очима в перехрестя проспектів, сповнене стрімким світлом фар і невпинними ліхтарями, — рухатися далі, рухатися — темною алейкою до будинків, що вирізняються за деревами.
Вивернути руку, прот-тиснутися пальцями в кишеню… намацати папірець… — втім, можна й не витягувати. Й так зрозуміло, куди йти. До освітлених широких вікон другого поверху приземкуватої будівлі, звідки долинає музика.
Якийсь дитячий будинок творчости… художня студія… — щось таке.
«Життя прекрасне».
Ногами в асфальт! ногами!.. — до важких привідкритих… вхідних дверей поруч з заскленою вивіскою… — дверна ручка блискуче-бронзово… ощирений тигр… — за пащу його долонею… — н-на себе! — й ногами в підлогу! — й обличчям в поштовхи музики, — й тілом в напівтемний сирий передпокій з лампочкою під стелею й бетонними сходами до-го-ри… й сл-л-лизьким прохолодних перил долонею, — пово-рот, — й, виставивши наперед обличчя й сприймаючи шкірою потужні коливання басів, винести тіло, руками-ногами, — в освітлений простір майданчика другого поверху.
Бетонна підлога, всіяна різнокольоровими блискучими кружальцями серпантину. До половини прозорі двері, привідчи-и… — двойко дівчаток-дошкільнят в мереживних спідничках й червоними кульками на пружинках у волоссях, «ріжками», — туди-сюди, — и-инені, й зачинені. Зацікавлені блискучі очі.
Направлявся на сатанинську оргію… в «груповушку»… — а потрапив на дитяче свято.
Двоє молодих жінок, напевне, мам — елегантних і вимогливих, за склом дверей — щось одна в одну нафарбованими червоними губами й блискучими… підведеними очами… — такі дорослі дуже й серйозні.
Й не шкодить дітям гучна музика?..
Розвертатися треба й длубати… сходинками назад… — та втриматися на носках, простягнути руку й відчинити двері.
Сприйняти обл-личчям важкий подих повітря, — й вди-их!-нути його — ступити через поріг крок, другий… — високий столик зліва, як його зараз, рецепшин. Розкритий записник з коричневою шкіряною обкладинкою… білий телефон… — сюди, мабуть, і дзвонив. І хтось пішов «кликати Олю»… Ще ступити в охайний… блискучий паркет… — як би його бруду не нанести. Парфумно-гостре жінок поруч… Одного десь віку з ними — до тридцяти. Й соціальний статус відповідний… Звичайно, вони й Олю знають, може, й дружать навіть… Триматися тут треба розкутіше, доречним було б навіть позагравати з ними трохи… — та все одно, якось… почуваєшся… — говнюком.
Утямити, що чогось бракує… — музики. Й не помітив, як припинилася…
Розрізнені голоси-голоси… — з-від прозорих металопластикових дверей попереду. Продовжувати рухатися кудись туди… до дверей… — оминаючи жінок, які розмовляють й начебто не звертають на тебе увагу, — але добре про тебе в курсі. Тримають собою в твоєму рухові через вестибюль.
Зачинені двері, — й відчи!-нені.
Червона в чорну клітинку теніска, й характерні змахи рух — взад-вперед.
Ільченко.
Вчепитися зубами в його незворушні очі, й вишкірити рота: «Приві-іт!» — й не відчіпатися, аж поки не кивне у відповідь.
Тут важливо з кимось привітатися.
Проминути його й простя-я-ягнути довжелезну руку до дверей, — щоб ніхто й не подумав, що я тут хрін знає, хто, — відчи!-нити, — й занурити тіло в яскраво освітлений зелено-білий зал.
— …тобі, дорогий Пірате, що допоміг мені повернутися додому!
Променисті великі очі й сплес!-нуті долоні перед обличчям, — дівчина в легкому мереживному платтячку й жовтими зірками у розпущеному волоссі… — спрямована до страшного «пірата» з повязкою на око, густою чорною бородою й виразною жіночою фігурою під тільняшкою… поруч з напівоголеною «русалкою» з довгим зеленим волоссям… — попереду все на імпровізованій сцені з зеленими шторами й зеленою ж гірляндою вгорі.
— …вдячності, мадам, — удавано низький жіночий голос. — Це я вам дякую, що сповнили моє серце добром й показали дорогу до зірок.
Блискучий, аж наче слизький, паркет й ряд широких металопластикових вікон збоку. Кілька десятків стільчиків напіваколом до сцени… Спини й обличчя… переважно мами-мами, але трохи й татусів… — й дітей з «ріжками» й надувними кульками… — на стільчиках довкруг сцени й купками по-під стіною…
Обличчя-обличчя… — ну й де він, поблиск блакитного?.. Стоп. А он у нас Наталка.
— …подарувати тобі, дорогий Пірате, ці гавайські леї…
Збоку біля стіни… Така ж, як і завжди. Голі ноги навхрест і руки одна за одну… — гострі вилиці, й блискуче-карі очі з-під охайно зачесаного… каштанового волосся… Спрямована тілом, плечами й очами, — наперед, до сцени.
Не бачить поки що. Тихенько зникнути?..
Утямити, як все довкруг враз заплес!-кало в долоні, й мимоволі зіщулитися, наче від удару, — й сприйняти, як Наталка попереду теж заплескала, показуючи білі зубки.
Поволі рушити вперед по-над стіною, торкаючись пальцями спинок стільців, — й наблизитися до неї.
— Я щось пропустив? — видихнути тепле повітря в знайомий — ніжний, аж наче прозорий, — вигин складок вуха.
Рухом волосся вбік, — темно-карі очі.
Й ураз навертом, наче з наву, відчути поштовх до себе її тіла, — всього, з ніг до голови. Це жінка, з якою ти спав.
— Вистава закінчується… — білі зубки. — Фінальна пісня зараз буде.
— Весело тут у вас.
Вдихнути повітря. Розвернутися й прилаштувати себе поруч, опершись об стіну й опустивши на підлогу сумку.
— Вистава «Зоряна дівчинка», — відчути долонею її руку, й пальчики — ту-тук! — У ролях — керівники гуртків, адміністратор, навіть власниця центру…
— Та, що Пірат?..
Обличчя-обличчя… очі-очі… — нема її тут. Й не повинно бути…
— Русалка! Волосся, одразу кажу, не натуральне… Сценарій — ваша покірна слуга. Чи прислуга… Як мене дістало це слово…
— Коли ти встигаєш?..
— Ти ще не бачив мене після дванадцяти. Коли вдома всі лягають спати, а я починаю прати, прасувати, прибирати, готувати й таке інше… Прям таки заправська Попелюшка. Й ніч тільки починається, й вона повна чудес!..
Нема, й не буде… — наче й не було ніколи.
Все!..
— Зоряна дівчинка застрягла на безлюдному… ну, не зовсім безлюдному острові, й хоче звідти вибратися. Їй допомагають… чи заважають Добрий Маг, Русалка, Пірат, Шибайголова… Поет Мальвін та інші персонажі… Як бачиш, все закінчується добре. Як і належить у казках і святкових мюзиклах…
— Поет — це хто, Семен Марусяк? Боюся списати, хто такий Шибайголова.
— Семен — це Пірат. Але й не думай, що ти — Шибайголова. Втім, мої персонажі не мають конкретних прототипів. Кожен якоюсь мірою Поет, Пірат, Маг, Шабайголова й такі інші. В когось чогось більше… в когось менше…
— Снігова Королева теж присутня?
— Та спека ж! Острів же тропічничний!.. Що від неї тут залишиться?..
Калюжка.
Звільнитися з-від її руки… — обтерти долонею чоло.
Пірат на сцені щось продовжував говорити… Щось про те, що він засмаг на Гавайях… звик до тропічних фруктів… — й не хоче повертатися в Портленд.
— З якої нагоди гулянка? — спитати.
— Ну як це? День захисту дітей. Велике свято.
— У язичників якесь свято в цей період… на межі весни й літа…Вербна неділя не просто так з’явилася… Потім трансформувалося в християнську Троїцю. А День захисту дітей, якщо не помиляюся, 1 червня… А сьогодні все ще 31 травня. Рано гуляти починаєте…
— Олеже, не діймай. На завтра в людей інші плани.
— На природу зібралися… Зрозуміло, — глянути на неї. — У тебе тут, мабуть, чадо?
— Дитину ж треба десь залишати, коли вся в роботі… А якщо ще навчать… танцювати, малювати…
— Я-ясно. Ільченко, мабуть, теж своїх залишає… — прозоро-карі очі. — Й ще, може, хто… А я ось прийшов тут масонів покрутити. Може, наведеш на когось? Ну, давай-давай, колися…
— З Володею поговори.
— А хто він, де? Познайомиш?..
— А ти з ним не знайомий? Ну, даєш. Редактора газети, в якій публікувався, не знаєш?..
— …цей чудовий гавайський карнавал! — гнучкий жіночий голос з-від сцени.
Зелена штора убік-убік! — ритмічна латиноамериканська музика з колонок!.. — й з-за штори вервечка граційних стегон і гнучних рук в різноманітних костюмах, — рожевому з кашкетом, синьому й чорно-білому, — різних-різних, але жодного мішкуватого.
— А шо я? Я все через Вітьку-фотокора! — перекричати музику, втримуючи очами дійство на сцені. — Йому віддаю, й що там далі з матеріалами… й не знаю…
Й дівчина в прозорій блакитній сукні, й зеленоволоса Русалка, й навіть одноокий Пірат, мотиляючи з боку в бік чорною бородою, почали пританцьовувати й відтак — танцювати, — й приєдналися до вервечки, яка стала ділитися на ряди, заповнюючи сцену… Мимоволі одна за одною роздивитися танцівниць… — «усі, як одна стункі»… — та ні. Нема її там. Стегна надто широкі, до стандартів, мабуть, не дотягує. Та й узагалі вона… — «погано танцює».
Нема її тут!
— Покажеш того редактора?.. — повернути голову до Наталки. — Ну, Володю?.. Може, й підведеш до нього, е-е?..
Прозоро-карі очі побли!-ском.
— Бач двері?..
Й власні очі за траекторією поблиску її очей, як блискавки, — перекинути кудись за стільчики й купки батьків з дітьми, — в куток. Й непомітні там… — двері?.. — справді. Білі на білому стіни.
— Журналіста тре кудись підводити, з кимось знайомити?.. Руки в ноги, й уперед!..
Ета бєлая двєрь… — на бєлай стєнє. Чи кірпічнай…
— Не хвилюйся, там буде кому познайомити.
Манливі двері…
— А ти чого не з ними? — спитати.
Невпинно-блискучі очі… Хочеться туди, так же?.. — але час ще не настав.
— Ну, зрозуміло, — видихнути повітря. — Твоє чадо буде виступати. Скоро вихід на сцену…
Побли-блиском зіниць… — згасаючим у білках очей.
— Зараз усі будуть на сцені.
І хто ж у неї — дочка, чи син? Не пам’ятаю навіть… Зустрічалися кілька місяців, трахалися… ледь не одружився, й навіть не знаю, хто в неї… — та знаю! Знаю! Дочка. Настею зовуть… Шість років… — чи п’ять?
Перекинути себе поглядом слід за її очами — до зграйки дітей поруч збоку. Дівчинка років шести… каштанове волосся… карі очі… — вона?.. — платтячка, бантики…
Напевне, вона.
Й немов-би за інерцією, далі себе — вздовж стіни, стіни… до білих дверей… — підсобка, напевне. Чи кладовка. Де тримають відра, щітки й швабри…
Вломився в чуже життя… — якогось хріну.
Утямити, що на сцені щось змінилося, дівчата-танцівниці витягнулися у вервечку й, узявшись за руки, рухалися по колу, — все збільшуючи його в діаметрі, аж настільки, що впритул наблизилися до стільчиків, — й першою зеленоволоса Русалка, а за нею й інші, стали вихоплювати дітей за руки й забирати до себе в коло… в танок… — а за ними й дорослих… — й голоногу Наталку з розвіяним на всі боки волоссям.
Вирізнити поперед себе несамовиті очі й рожевий язичок між рівних білих зубів.
— Давай!
Простягнута гнучна рука й довгі пальці.
— Та я вже старий! — засміятися й розвести руками.
Відчути, як за одну руку вхопила Наталка, за іншу — Пірат, — й відір-вати своє тіло від стіни, облишивши на підлозі сумку, — й опинитися в сміхові й радости, — й під шалені ритми музики рухатися з ними по колу…
— Мені було гарно з тобою! — шорстка долоня, променисті карі очі й білі зубки.
— Мені з тобою теж! — винести з себе голосом.
— Прощавай!
Й рухатися далі по колу, рухатися, — перебуваючи в її прозоро-карих променистих очах, й ув радісному сміхові, — й збоку бабах!-нула петарда й поле-ле-ле-летіли звідкись з кутка кружальця блискучого різнокольорового серпантину, — поле-летіли в догори, й на всі доки… в волосся, в очі… в сміх…
Краєм ока вловити — наче відновити в собі, — на білій стіні двері.
Й як вони витемніли видовженим догори прямокутником, — знову стали білими. Хтось їх відчи… й зачинив.
Уже пора.
* * *
Відір-ватися руками від чужих рук й опинитися тілом, — головою, руками й ногами, — в мерехтливих блискучих кружальцях… — спрямуватися до стіни… підхопити сумку… — й кроком-другим наблизитися до дверей.
Застиглі краплі білої масляної фарби.
Простягнути руку й доторкнутися пальцями до металевої ручки… прохолодної… — й відчути, що все довкруг насичене Валентиною Григорівною.
Десь тут воно, багряно-темне сяйво… в якому тепло й затишно… — в яскраво освітленому залі, сповненому ритмічною латиноамеринською музикою й кружальцями серпантину… — надходить, настирливо пробиваючись крізь щілини між дверима й дверною рамою в стіні, — он звідти, з затемненого простору сусідньої кімнати.
Й треба розвертатися й, закинувши за плече сумку, стрімглав тікати, прокладаючи курс між тілами, поки ніхто не вхопив за руку чи за ногу, — але десь там, в затемненій глибині за дверима, ясно-блактне очей… благає про допомогу…
Повер!-нути ручку й відчути, що двері відкриваються напрочуд легко, — й занурити себе в сірий, начебто розріджений, простір.
Бліда шкіра, наче напнута на голий череп, — швидкі й діткливі очі.
Та ну вас!
— Отакої, хлопче! — довжелезні руки. — Поспілкуємося.
— Та годі вже, Васильовичу! — винести голосом з тіла. — Хіба в районці не наспілкувалися?!.
Розвернутися й кудись звідси!..
— Не змінив думки? Не жалкуєш, що від нас пішов?..
— Васильовичу, я вам уже говорив… й неодноразово… — куди себе?! куди?.. — що треба рухатися далі. Звичайно, в районці було затишно… по-сімейному… Але світ великий, й треба шукати себе в ньому… Нехай там прохолодно… й жорсткий вітер…
Утямити, що продовжуєш втримувати себе… на довжелезних двох ногах…
— Світ не такий уже й великий, хлопче. Буває в ньому й дітися нема куди… У мене до тебе одне діло є.
— Ой, Васильовичу, в мене така зараз завантаженість на роботі… Не знаю навіть, що вам ів сказати… Я наліво зараз не працюю.
— Так уже й не працюєш?..
— Васильовичу, забув, як вас на ім’я…
— Володимир.
— Володимире Васильовичу, ви вже не перший сьогодні до мене з пропозицією роботи… чи підробітку… Як мовиться, не плюй в колодязь, але зараз вечір п’ятниці, я втомився… відпочиваю… Давайте перенесемо цю розмову на наступний тиждень. Може бути… Можна домовитися про матеріали, що стосуються вашого району… що взагалі вас цікавлять… — й для вашої газети. Але для всього — свій час.
Незатишні… настирливі очі… — відвести власні. Мимоволі взятися розглядати кімнату: пластиковий стіл з кількома стільцями, якісь картонні коробки, ящики… Понад стіною — шафи… Якісь спортивні знаряддя… Гамаки, мішки… Гімнастичні обручі… Скручені каремати… Й дві шафи справа по-під стіною, й між ними — ще двері. Ну й швабри, звичайно, корзини й мітли… Мабуть, відьми прилетіли й залишили поки…
Дивно, що за дверима — танці, петарди й ґвалт, а тут — тихо.
— Якраз навпаки. Пропозиція в тому, що не треба нічого нічого писати. Ні так, ні сяк. Взагалі, не треба привертати увагу до якихось масонів.
— Я-ясно.
Повернутися до нього поглядом — низенький, такий, корінастий чоловічок, в сірій тенісці й простих темно-сірих штанях з ремінцем… Як полюбляє про себе казати, «лисий, як коліно». Васильович, й усього. Відповідальний секретар районної газети.
— Не треба нікуди їхати. Захворій. Спихни тему комусь іншому. Дискредитуй, висміюй. Потурбуйся, щоб ніхто не взявся за цей матеріал і не виконав його. Зрештою, напийся, потелефонуй редактору в останній момент, відмовся. Вчини так, як тобі зручніше… Прояви творчий підхід. Всі витрати й втрати тобі будуть компенсовані. Й фінансово, й морально, й у сенсі кар’єрного зростання. До речі, ось тобі тема. «Біле братство», не чув?.. На стовпах, на стінах будинків листіки, провідниця з єгипетським жезлом, не звертав уваги? Скоро почнеш звертати… Діти тікають від батьків, виносять з квартир цінні речі й гроші. Але це — півбіди. В недалекому майбутньому можливі соціальні ексцеси, заворушення… Наприклад, ритуальне масове самогубство в центрі столиці… От якраз цю тему й треба піднімати, привертати увагу громадськості. Й на ній можна зробити ім’я. А масонів краще не чіпати. Нехай собі живуть, як живуть…
— Ну що ж, зрозуміло, — промовити. — А чого ви раніше не звернулися до мене? Ну, щодо Снігурівки?.. Якось воно дивно… й образливо навіть… Два роки разом пропрацювали у районці, а ви через Вітьку-фотокора матеріал замовляєте…
— Тебе ж зупинити не можна! Скачеш по видавництву, як кінь!..
— Я-я-ясно. А коник без ноги… А тут ви яким боком? На свято дитину привели?.. Правильно. У масонів також діти… Теж десь їх треба… кудись…
Проминути його, вловивши запах поту, наблизитися до столу…
Опертися об краєшок дол-лонями, й па-пальцями: ги-ги, ги-ги, ги-ги. Відчути, як запах поту посилився, повернути голову — сприйняти його тіло, що прямою спиною вкарбувалося в стілець навпроти, й самому… опустити сумку на підлогу… — й опустити на стілець поруч… власне тіло… — й звести очі.
— Вип’єш? — з-за столу.
— Та ну… Я вже й так сьогодні… Ще трохи — й попливу. Й не пам’ятатиму, що було… А ви тут, як — випивкою розпоряджаєтеся? Ви господар?..
— Ну що скажеш?
— Що я можу сказати?.. Я ж уже сказав… Беру до уваги. Буду розбиратися… Одне тільки. Не знаю, як вас правильно називати… Масони — не масони… Ілюмінати… Посередники між шанованими браттями… й людьми… А, може, ви й самі — шановані браття… Боги-божки… А, може, й нема вас зовсім… Васильовичу?.. Може, це вже в мене білочка… Так чітко ви переді мною… Кожна пора на шкірі обличчя… Кажуть, коли білочка хапає, кожну шерстинку на ній можна розрізнити… Втім, не має значення, чи ви насправді тут, чи в моїй свідомости… І як вас належить називати. Все ви правильно кажете. Все контролюєте… спрямовуєте процеси в потрібний бік… Не один рік, чи десяток років… чи навіть сотень… тисяч… — ви тут з нами. Ведете нас… кудись… У мене питання. Ви нас вели-вели, й куди довели?.. Візьмемо початок двадцятого сторіччя. Перша світова війна, революція… Національне відродження… Українські селяни отримали землю. Збулася віковічна мрія. Тридцяті. Колективізація… Все відібрали. Потім страшний голод. Штучний! Мільйони українців згинули жахливою смертю… Де ви були в той час? Куди нас спрямовували?! Потім репресії… Цвіт української інтелігенції… культури… — винищено в один день. В урочищі Сандармох… Це воно саме по собі відбувалося чи хтось його кудись спрямовував?.. Потім велика війна… Вперед і назад пройшла вона по нашій землі… Мільйони полягли в оточеннях та різних масованих штурмах… «мясних»… — форсуванні Дніпра й такому іншому… Після війни — знову голод… Виселення в Сибір… Ешелони на схід з українськими дівчатами… в болота й табори до кримінальних злочинців… — де ви були? Куди спрямовували?! Й зараз, мовляв, все у вас під контролем… Зашкодити чомусь, бачте, не можна… Куди ж далі шкодити?! Чи, може, ну його на фіґ те ваше спрямування, е-е?.. Може, краще взагалі без нього?..
Господи, обставини змінюються, люди, — а я продовжую з кимось одним розмовляти, розвиваю й завершую почату тему!
З ким я тут?!
Замерлі темні очі, шкіра черепа… — й кружальце серпантину звідкись у повітрі… за ним ще одне… — звести руки й пона-на-натискати мочками пальців собі збоку в очні яблука, — наче, все роздвоюється. Не привид. Відвести очі… — ряд мольбертів вздовж протилежної стіни. Малюванням займаються…
Облиз-зати губи… пересохлі… — щось він був… щодо того, щоб випити… Десь в шухляді… одної з шаф… — двері. Ще одні…
Хоч би мінералку… — блокноти на столі… ящики…
— То що?.. — вимовити.
— Що?
— Що скажете?
— Що тут можна сказати? Усе, що ти наплів, — дурня.
— Де ж дурня?! — вирячити на нього очі. — Чого дурня? Я щось видумав, не так акценти розставив? Чи ви, що — заперечуєте Голодомор, сталінські репресії?.. Чи що? По-філософськи до всього ставитеся? Все, що не діється, — до кращого?..
— Ти віриш в Бога?
— Так!
— Ти віриш в те, що після смерти тіла твоя свідомість продовжуватиме існувати?
— Так!
— Ти віриш, що в фізичному тілі твоя свідомість отримує можливість змінюватися — очищуватися, нарощуватися, посилюватися, — що повернутися в той інший, справжній світ ти зможеш кращим і на вищому рівні?
— Так!
— То якого ж біса ти причепився до цієї Землі?!
Діткливі очі під блискучою шкірою черепа.
— Залиш її в спокої! Нехай живе своїм життям! Що тут було, коли й навіщо — яка тобі різниця? Що воно відбувається, яким чином — все одно не втямиш. Як дитина, яка потрапила в операційну й страшенно налякалася, бо люди в масках і халатах різали когось іншого ножами й кров бризкала на всі боки!..
Музикою й світлом, — двері в зал, відкрилися й закрилися.
— Не переконали, Васильовичу, — промовити, — зовсім не переконали. Хочете сказати, що мені повинно бути байдуже до всього, що діється на Землі?.. Що «вищі сили», як хірургічним скальпелем, відрізають тут, що хочуть… руку чи ногу…
Окулярами в товстій коричневій оправі.
— А я повинен спокійно…
Славик.
— Мамє пазвані! — викрикнути догори в окуляри. — Мама валнуєтся!..
Сприйняти, як товстим склом окулярів і темним піджака, — оминув стіл і розшарувався за дверими між шафами.
— Долю народу можна співставити з долею людини, — діткливі очі з іншого боку столу. — Хтось росте в заможній сім’ї, хтось в бідній. Хтось з дитинства качає мускули, а хтось хворіє. Хтось живе довго, й чимало чого переживає впродовж життя, а хтось помирає в дитинстві… А хтось потрапляє в лікарню і його везуть в операційну… Як мовиться, кожному своє. Кожній людині — своє, й кожному народові — своє. Ти ж не звинувачуєш Бога в тому, що комусь у цьому світі краще живеться, а комусь гірше? У кожного, що в людини, що народу, — своя доля, це треба прийняти й змиритися.
Двері в кутку… між шафами… — наглухо зачинені.
— Усе одно, Васильовичу, — вимовити, — ви втручаєтеся в життя… Мені радили кричати про «Біле братство», але мовчати про Орден Святого Сигізмунда… чи як його там, забув… То ви вже якось визначитеся — втручаєтеся в те, що діється тут, чи вам до всього байдуже…
— Хіба хірургу байдужий пацієнт, що лежить у нього на операційному столі? Мабуть, що ні. Але ж він ніяк не проявляє своїх емоцій, не репетує й руками не розмахує, а спокійно робить, що належить …
— Але ж робить, Васильовичу, робить! Втручається!..
Двері… — треба туди.
— Ф-фух, відіграли! — з-від інших дверей.
Нестримним, різнобарвним, пітним… відверто-жіночим… — з прочинених дверей в зал. Невидячі блискучі очі.
— Всі молодці, всі гарно впоралися!.. — граційна Русалка з довгим зеленим волоссям і зморшками під очима. — На Івана Купала обов’язково щось таке треба замутити. Наталіє Петрівно, чекаємо на сценарій!.. Через місяць вистава вже повинна бути поставлена.
— Постараюся на наступні вихідні щось принести… — голі ноги й сторонні блискуче-карі очі. — Як зберемося тут в суботу чи неділю, то якісь начерки вже будуть…
— Через три дні, Наталю, через три дні!
Густо загримоване біле обличчя Русалки, пасма сплутаного зеленого волосся, й з-від темних очей… багряним поблиском…
— Славинський, де «Біла гарячка»?! — темні очі з вигляним виблиском в глибині.
Посунутися тілом назад, ледь не зачепившись за ніжку стільця… але втриматися на ногах… якось…
— Валентино Григорівно, ну в понеділок… в другій половині дня… у вас на столі…
Ще ступити назад на зігнутих ногах, й ще…
— Але не у вівторок, зрозумів?! Та-ак, я тут бачу в кімнаті чоловіків!.. Ану геть звідси! Нам перевдягнутися треба… Вийдіть будь-ласка.
Собою назад, й ще назад… тримаючись очами за багряно-темні очі… й зелене волосся, — щоб не впасти, — випря-я… випрямити спину й ступити ще крок назад… — й занурити тіло в білі двері між двома випнутими наперед шкафами.
Й утямити себе біля столу з бокалами, шматочками торта на тарілках, салантицями з цукерками, пляшками… попільничками… — очами, очами… — й он вона. В кріслі. Світле волосся, забране назад, сині губи… Нога на ногу.
Видихнути повітря. Вона, але й наче не вона.
