2.
Схо-да-ми донизу, — догори й донизу сонцем, уплутаним в дахи й зелень садків, — й ступнями в гладеньке, аж наче м’яке, й водночас непоступливо-тверде бру-бруківки, й кількома кроками — в полегшене трави.
Пронести тіло вздовж парканів, відтак повз сіру оштукатурену стіну, — поспіхом підставляючи під нього ноги й притягуючись до стіни головою, наче підбитий собака, — відчуваючи задом геп-гепання, — сумки, — й кінчиками пальців крихко-шорстке ш-ш-штукатурки… — втримуючи себе, щоб не притягнутися остаточно й не зачепитися за стіну… втратити владу над тілом і спрямуватися обличчям у траву-у-у… — й утямити пальцями жорстке іржавих воріт, — і легеньким поштовхом долоні — болюче-тверде! — і ще поштовхом… — поступливе заліза, — й інерцією руху… й проржавілим р-рипінням… — занурити себе в затінену глибину дворика за магазином.
Опинитися серед комор якихось… сарайчиків… — промаслено-металевих засувок… замків… — занедбаного колодязя й понурої старої груші… купи дерев’яних ящиків… — й повносилої, аж наче вологої, трави, — зачепитися пальцями за один з ящиків, — кинути в траву — й опуститися на нього задом.
Нехай тепер шукають, шмигають туди-сюди на своїх апокаліптичних автомобілях!.. — хріну мене тут знайдуть.
Тиша довкруг, немов-би посилена деренчанням тракторця… віддаленим собачим гавкотом… — й пташенячим лементом враз. Обривки сонця в гілках над стріхою сарайчика, — вперто чіпляються за козирок, — й учепилися.
Жовта розплавлена крапля на металевому конику.
Покласти на коліна сумку й витягнути важку пляшку, наповнену вином. Знаю цей портвейн, хріну його так просто в Києві купиш. Масандрівський «Південнобережний»… Урожаю якогось там року… Тривко вкарбовані в етикетку літери: «п», «о»… — лункими ударами: «р»! «т»!.. — лункими-лункими, як кулеметом: «в!-е!-й!-н!» — колодязь з глибини двору. Прищуреним темним оком з-під віка привідкритої ляди.
Звести догори руки, розчепивши пальці, — нічого не трясеться. Магазинчик знайшов, купив, що хотів… — й ось тобі колодязь. Води випити, сполоснутися… — й уперед. Шановні браття по розуму тримають мене чіпко. Подають усе, що треба, й у належний момент.
Відчути кутнім зубом м’яке й водночас непоступливо-тверде п-проб!-ки, — й погідливе враз.
Виплюнути.
Принадно-гострим духом з горловини… — пильні очі… вуса… — стою, нікого не чіпаю й наляканий, що мент причепиться, в той час, як тут же, тут, у всіх на очах, у тому числі й його, захисника правопорядку, здійснюється справжній злочин, шахрайство! — кидання довірлих громадян на гроші, й захисник абсолютно не реагує на це, більше того, складається враження, що захисничок наш стежить лише за тим, щоб ніхто з добропорядних громадян не завадив шахраям розводити простих людей у «лохотрон» на гроші, — запалити, — витягнути з бокової кишені журналістське посвідчення, набли!-зи!-ти!-ся кроками, розкриваючи «корочку» на ходу, — й під ніс йому, ментові!
Сліпучий край сонця, наче обрізаний козирком стріхи, — сірий кіт клубочком на шифері скраю, втихомирено лапка на лапку, — й рухливі тіні від гілок груші на світло-сірий… оштукатуреній стіні…
Було?..
Витягнув посвідчення й ткнув під ніс постовому міліціонеру?..
Затягну-утися. Щось прохолодне… бридотне в грудях… — збило подих і стало проточуватися крізь шкіру… назовні… — пот-т-те… пот-терти плечі долонею…
Та дурня.
Не сидів би тут зараз… У ментовці би прокинувся… в кращому разі…
Колодязь незворушо-темним поглядом прищуреного ока… — обривки голосів з-за воріт.
Де воно?!
П-пальцями в бокову кишеню теніски, — висіпнути посвідчення, — розкрити, — краватка й усміхнене обличчя, трохи похилене набік, — закрити.
Постояв на трохи майданчику перед метро й пішов звідти… Десь тоді й Семен проявився… — повнобоке й випнуте ручками… алюмінієве бідона… — в траві під крихкою штукатуркою стіни.
Постояли, поговорили, й пішов собі на автобус.
Знову розкрити посвідчення! — усміхнене обличчя, — закрити.
Як би інакше я опинився в Стеблеві, — ввечері, через кілька годин! — якби одразу ж не пішов на автобусну зупинку?!
Напівколо сонця, обрізане козирком даху.
Ну?
Зараз ранок.
Нестримні враз тріщинки, — й тріщинки, — на оштукатуреній стіні. Гострі гілки груші, заклякло здійняті до неба.
Та ранок… ранок… — однозначно, що ранок.
Важкий проржавілий замок на дверях. Потріскана кора груші… пошерхла… — й краєм ока, так, — глянути: зморений сірий бетон кругів колодязя… набрякле брудатною вологою дерево цямрини… облізла зелена фарба округлої… ляди…
Допився… — що вечір загубив.
Прищурене темне око щілини… між лядою й цямриною… — сіре стіни. Й сіріша на сірому овальна пляма. Чимось притягує до себе… — розпрямити руку й обережно туди п-па… — пальцем? — й ураз від плями ці-і-і-і-івочкою донизу… — тоненько, аж до землі… — вдивитися. Маленькі павучки. Багато-багато павучат. Прозорих, із гострими червоненькими цятками всередині тілець. І рухливими, ледь помітними ніжками… — якими по цівочці донизу, з кубла, — п-пальцем їх?.. — та ні. Перевести подих.
Так, дивись, ножем когось пиронеш… чи «розочкою» по голові… гахнеш… — і пам’ятати про те не пам’ятатимеш…
Ухопити сумку, — розкрити! — щось має прояснити ситуацію. Газети, газети… — обгортка від «Снікерсу». Невідомо, де купував. Пральний порошок… — відомо, де. Невідомо, навіщо…
Облишити…
Сиджу тут з пляшкою бормотухи… в заґадженому дворику… за магазином… — журналіст сраний.
Кудись би подітися звідси… зникнути… — ковтнути. І прийти до тями вже в інший час… в іншому місці… — на дачі Валентини Григорівни. Чи в Андріївській церкві… Чи в яру тому… енелодромі…
Чи в камері. В міліцейській дільниці… — на полі бою між добром і злом.
Та н-ну тебе!
Відчайдушним пташенячим ле-лементом! Шпак замерло в повітрі перед шпаківнею, — крильцями шви-шви-швидко, — й відлетів. Вижохло-сірі дошки стінок, округло-темний отвір льотка.
Пляшка вина п-пальцями… — вилити? Вилити зараз?! Туди он прямо, в траву-у-у… — маленькі гострі очі очі й сочисті губи: «…де написано, що Богові цікаві люди сильні, хто сміливо, з «дерзновением» дивляться Йому ув вічі, Якова візьми, який всю ніч з Ним боровся, так що Богові довелося сказати: «Відпусти», а той: «Не відпущу, поки не благословиш…»
Ясно.
Огрузле обличчя, гострі цяточки очей: — «…візьми Йова чи Давида, тих же апостолів, Павла чи Петра…» — й зуби-зуби.
Та ясно! Ясно!
Звичайний наш тріп. Про Бога, долю України… доступність редакційних жінок… — ні ножем кого… ні «розочкою»… — я й не думав бити. Я вам не Петро й не Микола! Чуєте, шановні браття?! Я не розважаюся з кийком на бомжах у «кепезе», як Микола, й не допиваю горілку з гранчаків, залишених на могилах зі скибкою хліба, як Петро. Я — Олег. Здібний молодий журналіст.Й отак я живу! Сьогодні у Верховній Раді ручкаюся з депутатами, а завтра в забігайлівці п’ю шмурдяк з бомжами — й усе це я! Так я влаштувався в цьому світі! Так Господь Бог мене влаштував!.. Сприймати світ, яким він є, з різних місць і на різних поверхах, — чого ви причепилися до мене?! Що такого хочете повідомити мені? Що наближається кінець світу?.. Пам’ятаю, пам’ятаю… Піщаний замок… хвилі… — а звідки ви знаєте, що він наближається? Ісус Христос сказав, що ніхто про той день знати не може — ні пророки, ні ангели небесні. Знає тільки Господь Бог. А пророцтва про кінець світу — від лукавого. То, може, і ви «від лукавого»? Може, ви і є — «лукавий»? Е-е? Мовчите?.. Мов-чи-те.
Ядуче-гострим духом з-від горловини.
Ковтнути.
Колючим світлом ліхтарів! Фар!.. Ж-жшумом колес!..
Відчути, як тепла… погідлива кров… — неквапно й владно поширилася тілом… — й зрушила тіні від листя й гілок на світло-сірій… оштукатуреній стіні…
Сумку не забути. Міцно тримати.
Жорсткі прямокутники освітлених вікон. Бетонні плити доріжки… — ногами! ногами!.. — привідкриті важкі двері… поруч із заскленою вивіскою… «Життя прекрасне»… — не думати ні про що! — туди.
Утямити собою, як кров, прискорившись, сповнила тіло — й спрямувалася до голови.
Й гострі тіні на стіні сарайчика враз розфокусувалися… — й гаряча… пітна кров вивільнилася через очі назовні й оповила мутним теплом траву… гілки груші й колодязь… — й блакитну порожнечу неба. Й округло-темний отвір колодязя став збільшуватися… притягувати до себе… поглинати… — в ньому вирізнилися холодні вологі простирала… дзинчання комара й наверненням — туга й страх, що давно вже за північ, а ще не спиш.
Дверна ручка бронзово… тигр… — за пащу його долонею… — й світлом! — молоді жінки біля столика-рецепшина… — розминутися… — й прямо в двері, — серпантин… шкіра, наче напнута на череп, діткливі очі… сплутане зелене волосся… русалки… — ще двері… — туди! — пляшки, салантиці, миски… попільнички… — музика! — очі, очі… — й он вона. В кріслі. Нога на ногу.
Славик?.. — вирячене окулярів. А куди ж він подінеться?.. — як рибина в садку. За столом он збоку… ротом плямкає…
Повернути голову: волосся, губи, ніс, очі… — та вона. Вона.
Але наче й не вона…
Бліде обличчя, волосся забране назад, сині губи… — не бачить. Блакитним своїм кудись убік… — й що там? — хлопець на канапі… дівчина до нього оголеною рукою… гнучко… — й наче ударом! — з-від крісла. Ясно-блакитне очей.
Ще крок.
— Не чекала? — собою туди.
— Ти звідки?
Бліда, наче знекровлена, шкіра обличчя.
— З неба, уявляєш?
Присісти перед нею навчіпки.
— Прилетів!..
Знайоме… — й незнайоме водночас блакитних очей з чорними цятками зіниць. Сірувате якесь… мутне… — не таке прозоро-ясне, що в редакції. Запахом парфумів… — якихось інших. Приталена й світла, до кольору волосся, сукня… — можна простягнути руку… — й доторкнутися пальцями.
— На «тарілці»? — трохи хрипким, наче не своїм голосом.
Й власними очами, — туди, в блакитне очей, й відчути, що воно — блакитне — зосередилося десь в просторі за потилицею, — й ураз тут, в мені, — й виблиснуло гостро.
— А як же іще?.. — промовити.
Прохолодно-блакитним… парфумним… — чужим.
Округлі очі на гнучких шиях… відтопирені крила… — знову гуси. Сповнені власної гідности й беззаперечности… власної правди… — з-від привідкритих воріт.
Х-хе!
А я таки вломився в їх компашку!.. На ту їх здибанку… — молодець.
Спокійно, гуси, я вас не чіпаю.
Мутне тепло неквапно тілом… Чогось би зараз… закусити… — «Снікерс» у сумці. «Полон орєхов, сьєл, і порядок».
З-зубами в целофан.
Стривай. Я точно пам’ятаю, що виїжджав на Стеблів… — як же зміг повернутися в Київ, знайти її на вечірці й знову опинитися в Стеблеві?..
Перенесли шановні браття… на «тарілці»…
Та ну.
А чого це «ну»? Ти ж сам їй сказав, що перенесли, мовляв, іншопланетни… на «тарілці»…
О-округлі гусячі очі.
Та годі, кажу! Годі! Зовсім уже дах поїхав?!
Мало, як міг повернутися… Тим же автобусом… попуткою…
Повнобоке й випнуте ручками… алюмінієвого бідона… — в траві під крихкою штукатуркою стіни.
Прохолодно-блакитний запах парфумів… синє стулених губів… — вона й наче не вона… Поблиск окулярів на зелено-коричневому тлі стіни… — й Славик там був?.. — в іреальному світі… вчорашнього вечора…
А Семен?..
Це ж вона і є, та його компашка… Прожу-увати… — проковтнути. Куди він хотів і мене затягнути… Щоб разом, не відаючи добра й зла…
Гуси-гуси — й хвацький бідон. Ручки в боки й кришка легковажно набік.
Обтерти губи.
Чорних каптурів не примітив? Якихось символів на підлозі, чогось на алтар подібного?.. Немовлят в жертву не приносили, ні?.. Й ніхто навіть не спарювався по кутках… — порожні округло-темні очі, наче стрази.
Чого вирячилися, гуси?! — ходіть собі, черв’ячків шукайте!.. — дивляться вони… чужосторонніми очима…
Що тільки дітей за руки хапали… всілякі міфічні істоти — русалки, мавки… чаклуни…
Бідон: ту-пу-ту-пу…
Давай-но зосередимося. Вчора, після того, як поговорив з Семеном, я поїхав у Стеблів. Пам’ятаю, як сідав на автобус… Було близько восьми вечора. Потім опинився в Києві на вечірці… куди вона мала піти… й запрошувала мене… — напевне, вже пізно ввечері. Й уранці я знову в Стеблеві. У парку… на прадавньому городищі…
Чобітками тупочу… ту-пу-ту-пу-тупо-чу…
Який ти, Олеже, бач, мандрівник… — а, може, й не субота зараз? Узагалі якийсь інший день, просто не пам’ятаєш нічого?..
Проржавілий замок на дверях. Потріскана кора груші… пошерхла… — й краєм ока, так, — глянути: зморений сірий бетон кругів колодязя… набрякле брудатною вологою дерево цямрини… облізла зелена фарба округлої… ляди…
Бідон, ручки в боки: «Я навприсядки скачу, чобітками тупочу, ту-пу-ту-пу-тупочу!..» — й щось там далі.
Наче пташка я лечу…
Криве відро на перенасиченій вологою… темній цямрині… — кудись би подітися звідси… Ковтнути — й опинитися в якомусь іншому місці… десь на полі бою між добром і злом… — а тіло залишити тут. Скоцюблене… посиніле… — валятиметься воно в траві серед гусей. А потім перед воротами зупиняться чорний «Мерседес»… червоні «Жигулі»… біла «Таврія»… — з яких вийдуть люди з нерухомими… помертвіло-блідими обличчями… голими черепами й діткливими очами… — зайдуть у дворик, неспішно підійдуть до тіла, — якийсь час вдивлятимуться в нього, — візьмуть за руки-ноги й потягнуть кудись… невідомо, куди…
Чимось темним! — вгорі й збоку. Швидкі крила-крила, — шпак.
Відчути, як прохолодне… й бридотне в грудях… — збило подих і проточилося крізь шкіру спини… й плечей… — назовні. Пот-т-те… пот-терти плечі правою долонею…
«Гоп, гоп! Тупочу! Наче пташка я лечу!..»
Тихо!
Нічого такого… за що мене за руки-ноги й кудись… — не було й не могло бути. Не така я людина, щоб за руки-ноги мене… й кудись… — не зачепився вчора ні з ким! Ні з Семеном, ні з ментами!.. Ні з гопниками!..
Колодязь прищуреним оком… — обривки голосів з-за воріт.
Справді?..
Розпечений асфальт майданчика перед метро. Блискучі очі жіночки з сумками в руках… — й о-он вони, пацанчики. Сидять навчіпки й чудово в курсі, що вона наближається… — й он мент. Дивиться кудись в інший бік. Перевести очі на пацанву, що напівколом розсілася навчіпки… посеред майданчика… — й утямити, як отой от білявий, з короткою зачіскою, — сірими очами отак узяв, — і глянув.
О-округло-темні очі гусей.
Давай-но щось інше: затінений дворик між «хрущовками»… дитячий майданчик… карусель… — маленькі гострі очі, й губи-губи: «А з тебе, мій любий хлопчику, будуть люди. Як Бог ставиться до Сатани? Візьми Біблію, почитай. Ту ж Книгу Йова, наприклад. «І сталося одного дня, і поприходили сини Божі, щоб стати перед Господом, і був по-між них і сатана. І Господь спитав сатану, де він був, що бачив…» — давай назад, до майданчика біля метро… чи вперед…. — пацан глянув, і що ж ти? — в прозоро-сірі очі… — власними очами, — гля!-нув у відповідь. І що ж вирізнив в очах навпроти? Відчайдушну жорстокість, в яку вже вкладене наступне розкаяння. Відчув у них… — що? — Божу волю. Й відвів очі… — й натрапив на різнобарвне циган… клунки й валізи… — й знову повернув голову ш-шиєю вбік, до «п’ятачка», де кучкувалися лохотронщики, — й подивився… — не прямо йому в очі, а розшаровано… втримуючи поглядом всю компанію… — й підборіддя припідняв. Салабони, подумав. Сосунки прищаві. Боятися вас буду… Давай назад. Дворик між «хрущовками»… Повні губи-губи: «Надто толерантно Господь Бог ставиться до ворога людства, не вважаєш? Уже не кажучи про «сина Божого» на його адресу…» — маленькі гострі очі.
Хвацький бідон: «Тіль-тіль-тіль веде смичок, гарний танець гопачок. А бандура — брень-брень-брень! Танцювала б цілий день!»
Давай упе!-ред, — гаряче-сухе повітря з-над асфальту. Ти знову відвів очі, закинув сумку за плече, й но-га-ми поволі, нога-ми… — ту-по-чу! ту-по-чу! — спрямувався кудись осторонь, ступаючи й ступаючи ногами в асфальт… — ту-пу! ту-пу! — правою! лівою! — сприймаючи задом, як сумка: геп-геп! — брень!-брень! — бути! не бути! — відбутися! не відбутися!.. — ану стій, немов-би почув у собі. Стій-но, кажу. Поволі стишив ходу й зупинився.
Й здалося, що повною мірою вже не володієш собою. Що перебуваєш під дією вищих сил… Й душа немов-би здійнялася вгору й утримується десь високо… на прохолодних вітрах… — на полі бою.
Я навпри-сяд-ки сид-жу, тупу-тупу-тупочу!
Й подумалося, наче не собою, а кимось іншим у собі: ти щось там був про добро й зло? Про те, щоб між добром і злом обирати добро?.. Зроби добре діло: повернися, візьми тітку за руку й скажи: «Схаменіться! Вас же зараз обберуть до нитки!..» — ну? Чого закляк? Нумо йти чинити добро!
Брень-брень, брень-брень, танцювала б ці-лий-день!..
Гостре випнутих ручок бідона… — колодязь. Криве проржавіле відро на перенасиченій вологою брудатно-темній цямрині.
А ти що?..
Що?
Який зробив вибір?..
Гоп-гоп! Брень-брень!.. — тихо.
Віддалений собачий гавкіт… незворушне відро на цямрині… — утямити своє тіло на дерев’яному ящику… розіпрямленою спиною й головою… — здійняте в небо, — й стиснути пальцями край ящика, щоб утримати життєву силу, яка поволі виточується з тіла й губиться в траві…
Перепрошую?
Віддав перевагу добру чи злу?..
Шановні браття по розуму… — не маю щонайменшого бажання… починати зараз знову… тут… — йдіть в жопу.
Шпак бадьоро по траві. Тоненькими ніжками-ніжками й напіввідкритим жовтавим дзьобом, спрямованим наперед. Гарний птах — з блискучим чорним пір’ям, в срібні цятки, з зеленуватим якимось… чи малиновим відливом…
Відір-вати пальці з-від края ящика — й до сумки. Занурити й дістати пачку цигарок.
Українською краще — «йдіть в сраку». Чи «в дупу».
Прямокутне… червоне з білим пачки… — тонке… прозоро-слизьке обгортки па-альцями. М’яке фільтра з-зубами.
Якщо українською, то: «Йдіть під три чорти».
Ч-чиркнути!
З давніх-давен люди приваблювали в свої обійстя шпаків… для боротьби зі шкідниками полів… і садів…
Волого-темні… шерехаті кільця колодязя… — криві жовтаві цеглини стіни сараю… — випуклий бетонний шов. Пошарпано-сірі хвилі шиферу… — тісно тут. Задушливо. А раніше було просторо… Довкруг було поле… Поволі спадало в долину… до річки… — а прямо попереду за річкою здіймався град. Ворота, вежі… куполи церков… — а тут була дорога. Ну, може, не прямо тут, де сиджу, трохи в один бік… чи в інший… — але проходила десь так, як зараз йде вулиця… — з-від поля, через річку, й до міської брами. Поволі їхали по ній вози… риплячи на вибоїнах… — на базар у Стеблів, — й сиділи на них русичи в полотняних сорочках з орнаментом на обірках… й перев’язаним волоссям… русявим… — й одне одному щось таке: «А нє лєпо лі нам, братіє, начать старими словєсі…», чи: «Гой єсі Ілля Муромєц…» — хріну вам! Хріну! Не розмовляли вони так! Одвіку тут жили люди, з покоління в покоління, й розмовляли мовою, якою розмовляють і зараз, — українською! — звичайно, трохи відмінною… за тисячу років мова повинна була змінилася… якісь слова з’явилися… морфеми… — якісь зникли, — але загалом це була українська мова, й аж ніяк не церковнослов’янська!.. й не «окаюча» російська!.. — перепрошую, шановні браття. Дійняли вже просто. Що не фільм, спектакль чи телепередача про Київську Русь, як всі розмовляють російською мовою, тільки «окають». Вбивають в голови, що українців не було, а був якийсь такий народ… давні росіяни…
«Сква-а-арє-єц»… — шпак, блін! Шпак! Від давнього українського «щипати»… що значить, дражнити…
Якийсь ларє-єц…
Гострі тіні гілок на втихомирено-сірому… теплому тлі відштукатуреної цегли… — кіт в траві під стіною. Темні сірі смужки на спині й загривку… — голова на лапках. Щілини привідкритих очей.
Що дражнить, то дражнить… — кота принаймні.
Брудно-білі крила… крила… — цівочка диму з-від пальців. Цигарка. До рота, — й затягнутися. Ну що? Що, шановні браття? Що ви все достукуєтеся до мене?.. Там було без варіантів. Гопники десь би підрізали в підворітті… Чи менти б загребли… Прокинувся б побитий на бетонній підлозі… кепезе…
«Йди чинити добро!» — де там добро, де зло?!
Мені було жінку хапати за руку?! Схаменіться, мовляв?.. Чи міліціонера звати?.. Воно ж зрозуміло, що він прикривав лохотронщиків! Долю з того мав!.. Ви мене ким вважаєте, шановні браття? Щоб отак от взяти й самому поперти на гоп-компанію? Що ви тут воду мутите, шан-новні?!
Де ви, появіться!!
Обривок синього неба… серед гострих гілок… груші… — я знаю, що ви тут, шановні браття. Тримаєтеся наді мною… чекаєте з нетерпінням… пускаючи слину… — навіщо ці випробовування ваші довбані? Що ви показати мені хочете? Що я боягуз? Так, я боягуз! Я не буду стояти на залізничній колії, коли наближається потяг, й демонструвати свою сміливість. Я не буду виставлятися проти компанії гопників, тому що я знаю, до чого це призведе… Тим більше, яку мент кришує… Якщо жінка лошиця, що ж удієш?.. Не лохотронщикам, так циганці віддасть свої гроші… Чи якомусь іншому пройдисвіту… Мені ходити за нею й за руку раз по раз хапати?.. Ну, такою вона є, така в неї доля в цьому світі, — бути поживою, — а-а. Он воно що. Куди вивертає… Показати хочете, що я для вас така ж пожива, як і жінка для лохотронщиків… Й ніхто не заступиться… не захистить… — чи що? Чи я просто бухаю? Колись настане час, й мені, можливо, буде достаньо пляшки горілки й чотирьох стін кімнати, але зараз потрібен антураж — пригоди, подорожі… фантастика… — придумати вас, шановні браття по розуму, щоб цікавіше було… бухати… — так? Чи ні? Передати мені щось хочете? Щось почути від мене?.. Спожити мене?.. Шано-овні браття! Дайте відповідь!.. Чи справа не в мені зовсім?! Не в моїй особистості?.. Я тут в якості поля бою… — ринга, на якому отримали змогу змагатися добро й зло. І я вже не я… шановні… — не людина повною мірою, яка має право діяти на власний розсуд й обов’язок відповідати за свої вчинки… — а середовище, в якому діють провідники добра й зла. Як Петро, шановні… браття по розуму… — який суне кудись… виставивши вперед невидячі очі… — в той час, як в душі якого боряться… і ким керують… вищі сили… — так? Чи ні? Дайте відповідь! Хоча, здогадуюся, вам все одно, що відповідати… Вивести мене з рівноваги… — примусити кричати й махати руками!.. — щоб слина бриз!-кала з рота, — ось чого ви добиваєтеся. Спровокувати викид темної енергії… — щоб запустити сюди, в дворик за магазином… до колодязя й старої груші… — прямо до того, хто здіймається на ящику, — до мене, — свої щупальця й почати жадібно всмоктувати…
Я вам хто, шановні браття? Я вам пожива? Чи я вам поле бою?..
Те й інше?..
Поле бою за поживу?!
Пожива… — це добре. Чогось би перекусити… Трохи «Снікерсу» ще мало залишитися. Долонею в сумку… Блокнот, газети… тека… — пральний порошок.
Нічого, нічого, шановні мої… братики розумні… — нічого! Я таки дістануся в Снігурівку й зроблю з вас матеріал!.. Будете служити мені, як собачки… — аллє, оп! Аллє, оп-п! — й нічого мені не зробите. Ні до чого не примусите.
Гуси-гуси, — лап!-ками…
Що не так?
Навіщо я купив пральний порошок?..
Танцювали цілий день! Округлі о-очі… Сповнені відчуття беззаперечности… власної правди… — ну як це, навіщо? Щоб після того, як побачу кулю… — штани випрасувати.
Бач.
А кажеш, — здурів. Он як прагматично розміркував.
Металевий бідон з ручками. Гуси-гуси! Кри-крилами!.. — й ґелґотінням. Ге-ге-геть звідси!.. Геть!..
Кудись себе… — подіти.
Ковтнути.
* * *
— Олежику… — жорстко-блакитне очей. — Я так рада, що ти приїхав.
Рука світлим сукні… гнучко й пружно… — враз! — прохолодою по тілу… — своїм волоссям її пальці… напружені… — підкоритися… — м’яко губи… язик… — стримати подих? — язик прохолодно-слиняво… — годі… — помертвіло… — та годі!.. — с-собою поволі… назад… — й раптом нею, — з рота в рот… — сміхом! — від-дірватися.
— Вибач дурочку, — крізь сміх.
Білі зубки… — навіщо я сюди прийшов?.. — розпрямити коліна. Слинявий рот… — обтерти долонею.
Бу-ла-бу-ла-ла!
— Вибач… — її долоня шорстко.
— Славик бачить. А, може, й Григорівна…
Й своєю долонею, й очами… — в її блаки… — що побли?.. — поблиском? Плаче?..
— Виведи мене звідси.
Сльоза прозоро-блідим щоки… — завмерла… — й зблиском блакитного!.. — висохлим.
— Виведи, кажу.
Небезпекою.
— Ти подаси мені руку? Джентельмени! Лицарі!..
Належить озирнутися… — вивер-нувши шию… — Славик? — стіна гострим коричнево-зелених візерунків. Чекай. Він же там був.
Двоє молодиків справа. Чорні вусика. Пожовклі очі поруч. Ніс з горбинкою…
— Ти подаси мені руку?!
— Подам… — повернутися до неї.
Пружне долоні… — світлий порух стрімкої сукні — волосся ззаду охайним вузликом. Стегна… — чіткий трикутник трусиків. Не віриться… — кросовками… кросовками в паркет… — за нею.
Світлими стегнами — до дверей.
— А у нас вродє папалнєніє? — вусики.
— Тєбя нє касаєтса, — рухом стегна.
Вусики.
Якесь життя тут, подумати. Якісь стосунки… проблеми… — а мені все по фіґу. Мені аби трахнутися.
Спрямуватися до дверей слідом за рухом її стегна. Розстібнутий комір білої сорочки попереду, під голою… шкірою черепа… — й діт-діткливі очі, — в один бік, в інший! — тут усі мають змогу бачити трикутник її трусиків.
— Ка-ак сказать, — трохи слиняві в кутиках… губи під вусами.
Лоскотні. Шуш-шур-шур.
Сексуальний гігант. Сексуальні гіганти мають чорні вусика й масні очиці, що бігають туди-сюди.
Зустрітися з ним очами.
— Алєх, — простягнути руку через стіл.
Ризиковано надто. Може й не потиснути. Через стіл, мовляв, не вітаються.
Пляшка лимонаду справа. Напівпорожня. Пляшкою по голові… — й вільний.
От-так… — навіть зад припідняв.
Міцно його кистю руки. Ще міцніше… — годі.
— Віктор, — губами з-під вусиків. — А ти класна целуєшся. Заглядєніє сматреть.
«За показ деньги берут» — ні — «могу дать несколько уроков» — ні…
Але нахаба. «Загляденье смотреть» — незнайомому чоловікові.
— За паказ дєньгі бєрут.
Й посміхнутися, так.
Вусика… — синє щоки. Зранку, видно, голився. А вже знову синє… — бач, як гарно росте.
— А за знакомство нужна випіть.
— Олегу! — потилицею.
Чекай, чекай… — стояв перед дзеркалом, макав у піну помазок… шкріб бритвою щоку… — заспаний. У халаті. В тапцях.
— Дарагая, дай чєлавєку випіть, — рука, пляшка… — горілка в’язко в чарку.
Присісти на стілець. Взяти цукерку з салатниці, розгорнути — й до рота. М’яка. Язиком в піднебіння…. вч-чавити… — звідси так просто не вийти. Хлопець з пляшкою «Столичної» в руках… — чогось саме він. Стояв сьогодні вранці, голився… — дивно. Не Семен, не Славик, — я ж його взагалі не знаю. Треба буде хоч розпитати трохи… перед тим, як… — які книжки подобаються… які фільми… — про що думав, коли ш-шкріб бритвою щоку…
— І мені налий, Сергійку.
Повернути голову: діткливі чорні очі на лисому черепі. Як у фільмі жахів, коли привид спершу промайнув лиш попереду, але наступної миті — вже поруч й прямо дивиться на тебе.
— Васильовичу, вам — з задоволенням.
— Не понапивайтеся мені.
— Так ми ж практично не п’ємо! Дивіться — по чашках чай.
— Буде вам тільки чай. З цукерками.
— А ви давно знайомі? — тихим голосу збоку.
Горбоносий?.. — і його роздивитися. Утямити: я тут ні до чого. І вусатий ні до чого. Горбоносий, от, — він тут головний. У нього з щось Олею. І щось важливе у нього з Богом. А я тут… так собі… — знаряддя. Сліпе. Бездумне. Прозорі невидячі очі… Пальці побілілими суставами… — кров… — й вишкірені зуби… на зеленій траві… — чарка. Ну, аби не останню!.. — й чимось закусити. Цукеркою? Давай по-нахабному загарбаєм «Снікерс».
— Што за мужикі! — потилицею. — То алкаши, то…
То хто?.. — «кобелі»… — вусика. Пляшка лимонаду. Руки свої усвідомити. М’язи.
— Олегу! — м’язи гострим нігтів.
— Бєгі, бєгі, — вусика. — Встрєтімся єщьо.
Вусика ви мої… — п-пальцями їх?.. — та не бійтеся ви, я легенько… — за краєшок.
— Встрєтімся…
Кудись би «Снікерс»… — на стіл? Та ні, в кишеню… Розтане… — в сумку.
Й повер… — утриматися на носках… — вловити краєм ока відчайдушне горбинки… — …нутися.
Напівпороднім зали… розсипаним серпантином на підлозі… — цок!-цок! — світлим сукні й підборами попереду. Вестибюль, напівтемні сходи… — переплетіння рук й цілунки збоку.
Прямо.
Двері… — тютюновий сміх… — сходи донизу… — й асфальт в мерехтливому світлі ліхтаря… — й рухливо-світлим сукні в задушливо-темній зелені за парканами.
Цок! цок! — каблучками в асфальт.
Прохолодно-темним неба… крізь воріт теніски… — до тіла. Й власними ногами… ногами… — поволі слід за нею… — щоб наздогнати, але не одразу ж.
