* * *
Надреальним, життєво-вистраждалим рожевого прища на щоці й нереальними… відділеними від цього світу… — маленькими гострими очима.
— Ну? — туди.
— Що, «ну»?
— Н-ну не знаю, де Славик! — винести собою в довкружній простір. — Мало, де він може бути?! На лавочках пошукай, під деревами перевір! У найближчу ментовку заглянь!..
Жорстке бетонних схо-схо-сходів донизу.
Й прямо.
Й ногами в асфальт, ногами! — й очами нестримно алейкою вперед: чоловік, двоє дітей, юнак… — сухий вітер в обличчя… — тройко дівчат, жінка… — пил.
Спиною зараз: «Славинський»?..
Ногами! ногами! — не поспіваючи за очами, які вже далеко попереду, в кінці алейки, — серед промаслених рейок трамвайної зупинки.
Якщо зараз з-за рогу червоненьким трамвай не… то повер… — ти бач.
Тоді швидше.
Темні смуги на червоному. Й люди, люди, що з дверей…
Ногами! — ще трохи… — підніжка… — скок!
І до вікна.
Порожні пари рожевих пластмасових сидінь… — сонце пронизливо крізь запилене скло.
Пой-їхали.
Горбик сірої фарби на байдуже-округлому поручні сидіння попереду… — колупнути його нігтем… — боляче! — подмухати. Розчепивши пальці, до очей, — як голівка змії. Блідо-рожевої… з твердим шоломком нігтя… — болюче-сірою смужкою стуленої пащі… — ще подмухати. Об мочку вказівного… — раз-два! — еге ж. Відітреш уже тепер. В’їлася.
Семен зараз: «А що Олег?» — Ігор з Василем: «Який такий Олег?» — Семен: «Ну Славинський Олег, тільки-но здибався з ним у дверях!» — вони: «Не бачили тут ніякого Славинського…»
І Семен зрозуміє, що я втік.
Рейковим скреж-ж-жетанням на повороті…
Повернутися?!
Сумка на колінах… — гладенький корпус диктофона… пошерхле газетного паперу… пальцями… — назовні газету, — обличчя трупа. Читати: «…понівечене обличчя, вибиті око, зуби, чисельні переломи кісток обличчя й черепа…» — чого ти хочеш, Семене, щ-що ти ходиш довкруг? Но-о-ожика захотів?! — під ребро… — ні?.. — то чого ж прич-чепився?! У спокої не можеш залишити… звільнити…
Рожеві пари-пари сидінь…
За вікном?.. — пожухла трава… розпечено-металеві рейки… сірі бетонні секції заводської стіни…
Пошерхле паперу в пальцях… — світлина? — мимоволі вдивитися: набряки… очей майже не видно… виявили тіло біля сміттєвого бака… — підприємець якийсь. Сліди привели до міліцейської дільниці… З’ясувалося, що вночі затримав міліцейський патруль… привели в дільницю… забили…
Згор!-нути газету.
Рейки-рейки… стежка в запиленому бур’яні… понурі розпечено-металеві ворота… — вдивитися у вікно, немов-би ввібратися собою в простір за склом: міліціонер біля воріт. Пильні очі з-під козирка фуражки, широкі плями поту під пахвами… легковажне гумового кийка на поясі…
Замерти.
Тихенько сидіти! Як миші.
Цятки й засохлі патьоки на викривленому… брудному склі вікна… — в німому просторі сірих бетонних стін і жовтавої лампочки з-від стелі — вже байдуже тіло на підлозі. Зігнуте в попереку, з підібганими колінами й вивернутими назад руками, схопленими наручниками, — у темному костюмі, розпанаханому на плечі, в білій сорочці, окривавленій на грудях… й краватці, що вивільнилася й метляється туди-сюди, — серед рук-рук! ніг-ніг! — й погонів на сіро-синіх сорочках, — стулених губів… вирячених порожніх очей… — Микола. Зайшов після роботи до дружбанів у «кепезе», розпити пляшку й порозважатися з кийком на затриманих…
Господи…
Втримай мене… вбережи…
А ти не вважаєш, що лосось, власне, створений для того, щоб бути поживою для риб, тварин, людей?..
Скреж-жетання.
Ніхто поживою ні для кого не створюється… Кожен створюється для того, щоб бути таким, як є… То вже інші починають… вживати в їжу… — гадаєш? — поглянь на лосося: одне м’ясо. Відтяв голову, розрізав по хребту, розламав — і маєш два філе. Лише голову, хребта й кишки викинути…
Шановні браття! Я зараз трохи не в настрої вести подібні розмови… Вам би все когось вительбушити й голову відтяти… заважає голова…
А що в голові? Що такого цінного в скуденьких мізках лосося?.. Окрім фосфору…
Не нам вирішувати — скуденькі вони, чи ні, його мізки. З нашої точки зору — скуденькі, з якоїсь іншої… якраз такі, які повинні… бути… — стривайте. Хтось мені щось… подібне сьогодні… вже говорив… — часом не ви, шановні? Тільки з приводу тарганів? Тепер я відстоюю тезу, яку годиною раніше відстоювали ви?..
Прямокутні сірі вікна… ряди-ряди порожніх стільців…
Це не суттєве.
Чого це «не суттєве»? З приводу тарганів — суттєве, а з приводу лосося — ні?
Спробуй втямити, що… — що мені тямити? З ким я тут розмовляю?! Спершу одне, потім прямо протилежне!.. В залежності від обставин відстоюєте думку, яку, власне, самі ж заперечували раніше… Точно, як Семен…
Наприклад?
Про тарганів, наприклад… лосося… — не забивайте мені баки! Куди я їду?!
Рейки, рейки… трава…
Ніхто тобі баки не забиває й силоміць в трамвай не саджав, — а з приводу лосося подумай: що було, якби його не споживали в їжу? В океані й проштовхнутися не можна було б. Крім того, лосось, що «пре» у верхів’я річки, — він же приречений. Кожна, буквально кожна рибина загине. То чого б не послугувати поживою для тих же ведмедів? Їм треба нагуляти жиру на зиму… — чи ти хочеш, щоб ведмеді захиріли й вимерзли по берлогах? Це є світ, створений Богом, в якому кожна істота має право на свій кусень…
Я нічого не маю проти ведмедів! Та й лосось, того… він же не так просто… — ну, «пре»!.. — у верхів’я. Він же ікру там залишає… А з ікри з’являється… новий…
Якби кожна ікринка перетворювалася в рибину…
Годі вже! Годі! Я й не сумніваюся, що ви мене здолаєте! Вам зі мною змагатися, як мені… з п’ятирічним хлопчиком…
Борсатися… на волосіні…
Рожеві ряди-ряди… пластмасових стільців… — то хапайте вже!.. хапайте… — свій кусень, на який заявляєте права! Ви ж мене, видно, маєте на увазі? Так же?! Чого ж не хапаєте, шановні браття по розуму? Підстережіть в якомусь підворітті, — бац! — по голові, — чи світло в очі, — чи як ви там?.. Й на «тарілку», чи куди!..
Хапайте вже!
Чого ви причепи-илися до мене?!
Де ви?!
Покажіться!!
Чи вас нема?! Чи це я сам з собою тут розмовляю? Спершу за себе, потім за іншопланетян?.. Сиджу собі й тихенько... з’їжджаю з ґлузду…
Цятки й засохлі патьоки на викривленому… брудному склі вікна… — в німому просторі сірих бетонних стін і жовтавої лампочки з-від стелі — вже байдуже тіло на підлозі. Зігнуте в попереку, з підібганими колінами й вивернутими назад руками, схопленими наручниками, — у темному костюмі, розпанаханому на плечі, в білій сорочці, окривавленій на грудях… й краватці, що вивільнилася й метляється туди-сюди, — серед рук-рук! ніг-ніг! — й погонів на сіро-синіх сорочках, — стулених губів… вирячених порожніх очей… — Микола. Зайшов після роботи до дружбанів у «кепезе», розпити пляшку й порозважатися з кийком на затриманих…
Господи…
Втримай мене… вбережи…
Х-ходить він кругами... Семен... — на щось спонукає… наривається… — гадає, не вдарю… — сил не достане… духу… — як Микола був упевнений щодо Петра. Не достане, мовляв, тому сил і духу вдарити… — знав, що в цьому світі до чого. То невже якось інакше в тому, вищому, світі, — в якому Бог? Він же, Господь Бог, — єдиний! І світ один-єдиний, — що Земля, що Небо, — й закони одні. На галявині, де «шеф» разом з іншими «господарями життя» відпочиває, — анекдот в тему розказати… — невимушеними, веселими й трішки нахабними очима… — вони, старші, таких люблять… нахабних… — якими й самі були колись. А ще полюбляв зайти до дружбанів-ментів у «кепезе», випити чарку й повідтреновувати удари на переляканих петрах-петрах у напівтемній камері… — поважав його, так! — і любив. І боявся… І ненавидів. І прагнув покласти всьому край. Кийком їх, кийком! — петрів-петрів!.. — що метушаться й визирають наляканими й улесливими очицями… — привласнили, бачте, право вважатися не від світу цього… — а від якого ж такого вони світу?! — від того, в якому Бог?.. — але якщо в цьому світі ти є пустим місцем, то яким же місцем ти виявишся в тому вищому світі?.. — по-овним?.. — запо-о-овненим?.. — чим?.. — куди щось пусте не поклади, таким воно, пустим, і залишиться, — кийком їх! кийком!.. — нехай-бо знають своє місце, пусте, — і тут, і там!.. — якщо на Землі, створеній Богом, робиш діло, то воно є Божим ділом! — якщо на Землі твердо стоїш на ногах, то й перед Богом стоїш на розіпрямлених!.. — якщо вивищився, то й Богові тебе легше розгледіти, вирізнити з-поміж інших! — бачити й любити!.. — бо Він, Господь Бог, не може не любити… — здол-лати Петра!.. — передовсім у собі самому. Бо попри очевидну вивищеність перед ним, так інколи хотілося заглянути в вічі й помахати хвостиком… в жорсткому оточенні добрих… зосереджених очей… — зробити винним!.. — примусити сидіти в куточку й мовчати… — будь-як, навіть перед ножем, що поблисками туди-сюди… навіть гарячою… полегшеною власною… кров’ю… — прямо подивитися в очі Петра й водночас в очі Господу Богу, — ось я перед Тобою! якого Ти любиш!.. — не можеш не любити… — бо всім собою відчуваю Твою руку… — і щоб не сталося, в яку халепу не втрапив, усе буде гаразд…
Скреж-жетання.
Рожеве-рожеве стільців… — розшаруватися в мерехтливо-рожевому оточенні, як колись було… коли повернувся додому після кількаденної… пиятики… — лежав нарешті в теплі й спокої й ні про що не думав. І в мерехтливій темряві заплющених очей стали проявлятися обличчя… — незнайомі, але начебто справжні, бо надто вже характерними були риси… — виринали, пропливали… й зникали… — спокійні, впевнені, радісні, засмучені… злі… урівноважені… — доволі вродливе обличчя дівчини… й чоловіка… гладкого й лисого… — й не було страшно, цікаво навіть… — лежав, розглядав їх заплющеними очима… — заснути заважали. З’являлися нові… й нові… — а відтак став жабою. Лежав під брудним вологим рядном і намагався заритися, — лапками, лапками! — в затишну й теплу… розпушену хробаками землю… — як раптом угорі зрушилося рядно, й звідти війнуло, — червоним жахом! — невимовним, невблаганним, бридким, як пісок по склу! як скрежетання зубів!.. — й щось ламаючи в собі, розбиваючи себе в скалки, — зірватися з ліжка! — й відтак сидіти в прохолодній кімнаті… й курити, дивлячись поперед себе незрячими очима…
Розріджене сонцем сухе… повітря…
Куди я їду?!
Схопитися на ноги, кинутися до вікна! й до протилежного! — ку-у-уди везе мене цей трамвай?! — й кидаючись тілом з боку в бік, від одного ряду вікон до іншого, — підпорядковуючись червоно-чорному, потужному й цілеспрямованому рухові, — серед промаслено-металево-бетонного жаркого довкілля, — протидіючи владно-сильним порухам судомними хапаннями за слизькі поручні, — про-бра-ти-ся до водія й прокричати йому: куди ідемо?! — в парк чи куди?..
Й сприйняти простір попереду: каштани… алейка, лавочки… підземний перехід… — й утямити: по колу він, трамвай. Випустив людей, зробив коло, — й повернувся знову на те ж місце, до зупинки, — тільки з іншого боку вулиці.
Й там?..
Тінь від козирка павільйона… людські тіла… обличчя… — о-очі? — маленькі й гострі?! — та ні. То хтось інший… — обвиснути тілом на безвольній мотузці руки, прихльостаній, як ласо, до поручня, — й утямити, як дверцята, — настіж! — й сприйняти на собі чужі обличчя… й очі-очі… — тих, хто дочекався трамваю.
Вивільнити тіло в протирухові тілам, — й ногами його в асфальт, й обличчям — у пил.
16.
Усвідомити себе в колючому вітрі й обривках каштанового цвіту.
У-увдихнути довкружнє: напівкруглу бетонно-скляну споруду метро з маленькими отворами входів і виходів, наче нірок, — куди й звідки двома вирвоподібними струменями — одним, що усмоктує в себе, іншим, що розпорошує, — рухаються люди… збиваються в купки… — на зупинках транспорту, біля телефонних кабінок, газетних кіосків… — видо-овжуються цівочками вздовж тротуарів й алейок, почасти пропадаючи в темряві підземних переходів, — нарощуються обличчями, — й зникають під гранітними козирками.
Спрямувати себе вбік, і ще вбі-ік, — немов-би вививертаючи на повороті баранку розхитаної вантажівки, — ту-у-уди он, до блискучого граніту підземного переходу, — й задом в його гладеньку й теплу поверхню, — втиснутися.
«Кручу-верчу, обмануть тєбя хочу!»
Спини, спини… ноги… — хлопець навчіпки серед асфальту, — пластикові стаканчики й руки-пальці ходором, — «лохотрон».
Затишно-тепле граніту. Зануритися в теплу… розпушену хробаками землю… — й відтак сидіти на ліжку в прохолодно-вологій кімнаті… вирячивши поперед себе… незрячі очі… — й курити, відчуваючи, як простір довкруг, сповнений було чужими обличчями! очами!.. — поволі перелаштовується… насичується предметами й барвами… — зосереджуються в люстру… в стопку книжок на письмовому столі… прочинені двері… — на порозі яких має виматеріалізуватися… гнучкими обрисами свого тіла… чорний кіт… — відтак заплигнути на коліна, дістатися писком до голого живота й узятися м’яти, м-м’яти його лапами, виблискуючи величезними очами… сповненими передчуттям радости… — й ураз осягнути, що здіймаєшся догори… кудись вище, ви-іще… — втримуючи себе на прямих ногах… посеред майданчика перед входом у метро… серед людей-людей… — ще трохи втриматися… — й полегшенням повалитися тілом у густу… запашну траву… — в запах полину, цвірінькання птахів… дзюркотінні води в струмку…
«Внімально смотрім, здєсь? Здєсь?» — стук! — «Здєсь?»
Утямити себе знову на гранітому парапеті — в голосах й автомобільних гудках… задушливо-жаркому асфальті й рухливих тілах довкруг… обличчях-обличчях… очах… — верткому й темному склі дверей метро, — й понурому ряду телефонних кабінок, — й о-округлих колесах автобуса, що поволі розвертається… на майданчику… — ш-ш-шинами по розпеченому асфальту… — й невпинних гостро-чорних дротах тролейбусної лінії в мареві проспекта… — й потужному, аж зеленуватому, сонці над дахами будинків.
Й належить зібрати себе, — й спрямува-а-ати… — до прозорих… вертких дверей метро… — проминути вестибюль, турнікети… — випрямитися й пройти повз міліціонерів… чергового по станції… — екскалатором дони-изу, — й ув вагон, — додому, й спати.
Кудись в темряву… в обличчя-обличчя… очі… — в Маркіянові лапи… л-лапи…
Чи прикро трохи?..
Наче й не дожив сьогодні. У Снігурівку не поїхав… З Семеном не договорив… На вечірку з нею не пішов…
Наче й не відбувся…
«Здєсь?»
Бути — не бути, відбутися — не відбутися… Гамлетівське питання.
Стук! — стаканчик, — «Здєсь?» — стук!
Та нема ні там, ні там! Ні під одним стаканчиком, ні під другим, ні під третім! Він кульку з рукава викидає.
Відштовхнутися дол-лонями від граніту, — й в асфальт суглобистими, наче на шарнірах — ногами! в асфальт нога-ми! — й стукотінням крови в скронях, — проз май-май-майданчик, — до привіткритих дверцят телефонної кабінки.
У задушливо-пітний простір, обмежений залізом і склом.
Округлі кнопочки на панелі… — ви-ивернути назад руку, намацати пальцями в задній кишені джинсів пошарпане папірця, — ви-во-лік-ти на світло, — й ось він, номер. Пальцем: тик-тик, тик-тик, тик-тик-тик… — пластмасове слухавки вухом, — гу-у-у-удок, — й музика. Тоненько й викривлено, як крізь вату, — в свідомість.
— Алло-о, — глухо-чоловічим.
— Добрий вєчєр. Мнє нужна Оля.
— А каму ана нє нужна?
Пропустити.
— Судя па всєму, ана у вас.
— Па-асматрю. А хто єйо спрашиваєт?
— Алєх.
Музика… — компашка на здибанці… — викривлені обличчя за склом… — «Хай Світлана не забуває…» — кров між пальцями… — й дивний спокій. І в цьому дивному, позаприродньому спокої, — метушня! метушня! — вирячені очі! червоне горла в беззвучному крикові!.. біле зубів… — а потім що, потім?.. — усе довкола тьмянішає?.. — паволока густішає… не можеш подумки зв’язати одне з іншим… зв’язки обриваються… розшаровуються… — й раптом бачиш себе наче збоку, — того, хто лежить у траві… — себе й начебто не себе… — схожого на себе й несхожого… — жалюгідного такого… незугарного… — з вишкіреними зубами, посинілими губами… сплутаним волоссям… — хочеться поправити волосся, щоб виглядав гарнішим, але не можеться… — й усвідомлення того, що нічого вже не можна поправити… — напевне, дуже прикро… — «Хай Світлана не забуває…» — то хто сказав? Той, хто вже там, чи той, хто ще тут?.. — віддалена музика крізь слухавку в свідомість. Несила стримати себе, до чого прикро… — щось довго. Поклали слухавку й забули?.. — не до слухавки їй. У компашці вона… веселій… — прикро, й що? Що далі?.. Відчуваєш, що здіймаєшся догори?.. — спрямовуєшся вище… й вище… — до Бога?.. — до пронизливо-ясного сяйва… світла й любові… — чи ні?.. — чи враз утямлюєш довкруг себе червоно-темні… пожадливі очі… — демонів… чи прибульців… — сухий вітер крізь прочинені дверцята кабінки!.. — гарячими голо-голо-голочками… в плечі й спину… — аж прохолодно-гострими. Як багряне сяйво… над обрисом лісу… — довго щось… довго… — яка ще сатанинська секта? — банальна «груповушка». Скидані докупи черевики, туфлі… зім’яті простирадла, спітнілі… голі тіла… — уяви собі: Семен, Ігор… Славик… вона… й ти… — й усім гарно, й ніхто зайвого не бере до серця… Й ні кохання тобі, ні добра, ні зла… — та довго ще?! — втиснутися вухом ув волого-пластикове слухавки… — й тоне-еньким звідти: «Нєт, Валодя, нє туда…» — не годиться стільки чекати! Подихом гаряче-прохолодного вітру! — в обличчя.
— Алєх?
— Да. Прівєт.
— Прівєт. Ти аткуда?
— Да как сказать?.. Ат мєтро. Узнал у тваєй мами, где ти…
— Панятна. Ну і как дєла?
— Нармальна.
— Ти што-та хатєл?
— Да, в общєм-та, нічєво. Вот, думаю, дай пазваню. Может, встрєтімся? Ти сєводня там долга?..
— Алєх, давай позже. Пазвані на днях, дагаварімся.
— Ну харашо тахда. Я пазваню.
— Звані.
Слухавку… важко-слизько… — на важіль.
Пот-т-терти спину… — плечами й лопатками об поличку на стіні. Й вивіль-нити-ся з кабінки, — в обличчя й ноги-ноги довкруг.
* * *
У знервоване кошлате сонце, наче зав’язле променями в густому, сповненому отруйними випарами повітрі, — в рухливі… видовжені тіні на асфальті... — овисле зеленої майки на засмаглих плечах… молодика біля лотка з одежею… — розпечено-шкіряне сумочки в руках гладкої жвавої жінки… — й зморене плеєрка на мотузці — туди-сюди! — на грудях довгов’язого юнака в світлій футболці й рюкзачком за плечима.
Та вона не знала, з ким розмовляє… — якийсь «Алєх» потелефонував. Мало, який Олег…
Брудно-веселе циган… — тепле асфальту крізь підошви кросівок.
Запалити.
Й ні кохання тобі, ні добра, ні зла… — шановні браття.
Верткі скляні двері — переповнена сміттям урна. Брудатно-слизька бананова шкірка заклякло на округлому бетонному краї.
Й усього життя.
«Кручу-верчу, обмануть тєбя хочу!»
Під лівим.
Чого ви на цій планеті не розумієте… не відчуєте… — шановні браття по розуму. Але хочете зрозуміти, так же? Що таке любов, що таке кохання… яка між ними різниця… Що таке зло, що таке добро… — з чим їх їдять.
Тому й причепилися до мене?
Ч-чиркнути сірником! — затягнутися. Не під правим! — під лівим стаканчиком. Точно знаю.
Трохи не туди, в «дев’ятку»?
Через мене ви хочете вийти на Бога. Вступити з Ним в контакт.
У «десятку»?
Шано-овні браття… — я вас розкусив.
Той, хто в холодному й неосяжному Всесвіті десь далеко, за межею, — й вийти на Нього вкрай важко, неможливо навіть, — на цій планеті, виявляється, дуже близько, поруч, — і будь-яка людина, якщо захоче, може спілкуватися з Ним… сперечатися з Ним… бути з Ним… — абсолютно легко й без проблем.
Ви-и-ипустити цівочкою дим.
Побачимо, шановні, побачимо… Може й складу протекцію… Замовлю словечко… колись… — в залежности від того, як себе поводили.
Ну що?..
На метро, й додому?..
Стовпчик сірого попелу на цигарці…. — по-постукати пальцем, — в ур-ну.
Але поки, на жаль, ще зарано. Манери у вас, треба визнати, хамські. Людей підманюєте… спокушаєте… — на вчинки негарні підбиваєте… тягнете невідомо, куди… — як вас у пристойний дім пускати?..
А, може, я не з нею розмовляв? Якусь Олю покликали… Мало, яку Олю…
Маленька темна плямка… на вижохло-сірому бетоні… урни… — мабуть, від плювка.
Ну?..
Сказав же, зарано! Звідки я впевнений, що ви й на Бога не наїдете, як на мене наїжджаєте?
Руки-руки, ноги-ноги… лапи-лапи… — конуси молочних залоз туди-сюди. Реп’яхи в пасмах сірої шерстки… чіпкі невтомні очі… — ти вже тут, псино? Переслідуєш мене, чи як?.. Тікай-но звідси.
Узяти й увірватися на ту здибанку?!.
«Здєсь?» — ти бач. Вгадав. Вихорки волосся… метушливі сірі очі… — підставний. Типу виграв. З такими слизькими очами… — по фєні, «верховий». Той, хто ганяє кульку — «низовий». А отой, в темних штанях, й отой… в синій футболці, ну й отой от, мабуть, й отой — то в них «дах». Щоб у випадку чого, — раз! — і за спинами. Й усе чин-чинарем.
Куди увірва-атися? Ти адресу хоч знаєш?..
«Па-адходім, падходім! Вніматєльно смотрім!..» — легкі й водночас ч-чіпкі очі.
Шановні мої браття, всіляка-різна чортівня на цій планеті всю дорогу тим і займалася, що на Бога наїжджала…
Від-тьох-тьох! — пітний здоровань з глиняним соловейком у губах.
І навпаки.
Господь Бог з-від часів Вітхого Завіту очищує Землю від ідолів, демонів, богів-божків та іншої нечисті.
Жіночка з кошиком ягід… червоненьких… — суниць.
Прихисток шукаєте?
Вди-и-ихнути повітря. Ноги-ноги, квіти-квіти… — жорсткі вуса. Постовий міліціонер. По-між бабусь з цигарками, ягодами, квітами й пивом… — в метрах тридцяти-сорока. А дивно, все ж таки. Тут шахраї оббирають трудовий народ, а мент і вусом не веде… — наче так і треба.
Видих!-нути.
З якимось «Алєхом» вона, бачте, готова зустрітися на днях.
Замерти на мить, — й довжелезними ногами — в асфальт! ногами в асфальт! — спрямувати себе до телефонної кабінки… — й зану-у-уритися туди, — в ряди кнопочок на панелі, — й слизьке слухавки долонею.
Тик-тик, тик-тик, тик-тик-тик… — гу-у-у-удок.
— Алло?..
Славик?..
— Я ізвіняюсь… Гм-м!.. Перепрошую… Не знаю, чи туди потрапив… Іванну Володимирівну можна?..
— Хвилинку.
Потріскування.
То був Славика голос?..
— Та-ак?..
— Іванно Володимирівно?.. Гм-м! Це вас знову хвилює Олег.
— Юначе, юначе… У моєму віці мене вже ніщо не хвилює. Ви знайшли мою дочку?
— Турбує! Не знайшов… Бентежить!.. Олег. А ви мені не підскажете, де вона? Яка там адреса?..
— Підскажу.
А, може, й справді я вже того?.. Славиків голос починає ввижатися в квартирі Олесиної бабусі…
Втиснутися вухом ув пластмасе слухавки.
— Юначе?.. — стрепенутись. — Молодість, молодість… Колись покійний професор Біловіл запросив мене до себе в квартиру, підвів до вікна й мовив: «Погляньте, люба Іванно, де я мешкаю — між двома метрами…» А нині, на жаль, так уже не скажуть — «між двома метрами»… Хоча, гадаю, вже час запозиченням на кшалт «метро», «пальто» акліматизуватися в українській мові… Записуйте, Олеже. Моя дочка перебуває між двома метрами…
Так-так… — записав.
— Дуже дякую.
— Розрахуємося, юначе. Дочку мою приведіть цілою і неушкодженою.
Слухавку пітним… — на важіль.
* * *
«Здєсь?!»
Руки-руки, — вуса.
Що тобі дивно? Не перший день на світі живеш… — мент їх прикриває. Кришує. Вони з ним діляться. Нічого дивного.
Зупинок п’ять-шість на тролейбусі.
Біля метро вже суницю продають?.. — і не знав. Уявляю собі ціни…
Відчути, як задовгі… власні ноги… затерплі… — відш-штовхнулися від асфальту й кудись тіло… спарямовують… — до тролейбусної зупинки? — ні, поки що о-о-он туди, до пара-пету підземного пе-ре-ходу. Розвер-нули — й задом у нього вт-тиснули.
Стороннє збоку… й пильне… — озир-озирнутися: міліціонер. Поголене волосся на потилиці. Щось до бабусі з квітами, але тільки-но дивився на мене. Знаю.
Сумку збоку на парапет.
Запалити.
Ну, подивився мент. Що з того? Я тут що, порушую щось?..
Стороннє… ядуче… — в пальцях?.. — цигарка?! — ніг!-тем, — в по-о-о-овітрі, — не на асфальт же!..
Недопалок виразно-білим на сірому тлі асфальту — прямо під округло-бетонним урни. Не варто було. Зрозуміло, що всі кидають недопалки, куди хочуть, та все ж таки.
Підійти, підняти й кинути в урну?.. — щосили втримати себе на місці. Розкрити сумку, занурити пальці в затхлу глибину… — відчути гладеньке корпусу диктофона… пошерхле газетного паперу… — й витягнути назовні.
Стою, газету читаю. Інтелігентна людина, не ханурик якийсь.
Розгорнути й уже знати, що там, — «…понівечене обличчя, вибиті око, зуби, чисельні переломи кісток обличчя й черепа…» — та н-ну його! Іншу газету!.. — розкрити посередині.
Вуса?..
Очі-очі… квіти-квіти… — нема вже його, мента. Пішов.
«Секретні ешелони для українських жінок»… — перевести подих. Постою трохи… перекурю… — не так же зразу брати й їхати. Знаю той район, уявляю собі, де будинок… квартиру при бажанні можна знайти… великому… — «…з етичних міркувань прізвище… під час війни примусово вивезена до Німеччини…» — взяти й заявитися?.. — …на бауера працювала… з однією лиш мрією… скоріше додому, до рідної України… — чом би й ні? — на кордоні разом з іншими жінками потрапила до рук енкаведистів… — ну, зрозуміло, вродлива дівчина… — «браві радянські офіцери з НКВС, вигуляні на тилових харчах, чомусь підбирали гарненьких дівчат…» — ну ясно, навіщо підбирали… — «спочатку не могла збагнути справжньої причини арешту…» — що ж тут «незбагненного»?.. — …ночами ґвалтували «доблесні чекісти», а вдень за роботу брався слідчий… — та ну його! — «Боже мій, адже німці вороги, фашисти не зайняли, а свої поглумилися, розтоптали…» — та ну! В сумку газету.
Стук! — «Здесь?»
Не так цей матеріал треба було подавати! Стримано треба було, жорстко! Відсторонити себе… відділити від того, що діялося… А так виходить, наче вона приймає собою все… що сталося… — «о-ой, поглумилися, ой розтоптали!..» — наче все воно вкладається в розуміння… в певні рамки… — наче все, як належить… Енкаведисту від такої реакції… — на душі легше.
Ну, не знаю, як сказати!.. — синя з червоним міліцейська фуражка. Жорсткі вуса.
Н-ну, давай уже, кудись звідси! Давай на тролейбус! Чого тут стою?! На що нариваюся?.. — принадна напівтемрява за верткими дверима метро. На Семена чекаю?.. Мовляв, посидить з ними у пивбарі й сюди ж заявиться?..
Тоненька червона смужечка по верху фуражки.
Упевнений?..
Білі скатанчики, — туди-сюди, — стук! — «Здєсь?»
Який ще такий Семен? Звідки ти взяв, що він повинен сюди заявитися?.. Він уже й забув про тебе… Сидить собі, пиво попиває, діла свої з Ігорем та Василем потихеньку рішає. Треба йому той Славинський…
Ти все собі надумав.
«Кручу-верчу, обмануть тєбя хочу!» — стук! Вдивитися: швидкі очі під рудими вихорками волосся. Пальці-пальці — й стаканчик туди-сюди, — стук!
Семе-ен тобі! Нема тут ніякого Семена!.. Лохотронщики є, цигани є, менти є, лохи теж маються,— ти ось стоїш, на щось тут нариваєшся, — а де Семен?! Нема його! Й не повинно бути!..
Його й не було зовсім.
«Здєсь?»
Порожньо-біле… округле дно стаканчика… — стривай-но… стривай… — Семен був. Тільки-но з ним зіткнувся біля пивбару. Інша справа, що він мені не потрібен зараз. Що треба — гайнути звідси, поки не пізно, — й додому.
Туди-сюди! — «Здєсь?»
Семен був, справді, — але чи сьогодні?
Порожнє дно стаканчика.
Ну годі вже! Годі!.. Я все пам’ятаю! Що було вчора й сьогодні! Увечері й уранці!..
Може, вчора?..
«Здєсь?»
Семен учора в редакцію приходив?..
Руки-руки.
«Пад етім нєт!» — пальці, — «І пад етім!!»
Та сьогодні ж! Сьогодні! Тільки-но бачилися біля пивбару!.. Потім сів у трамвай і доїхав сюди!..
«Гдє шарік, нєт ево здєсь, нєт!»
Прозоро-сірі очі.
Зіткнулися в дверях пивбару, так, потім ти сів у трамвай — і заїхав у депо. Проспав усю ніч на сидінні. А зранку на цьому ж трамваї доїхав до метро.
Ясні очі «низового»… — яким хочеться вірити… яким не можна не вірити… — ось воно! Ось! Чого б це пацанві лохів бомбити в суботу вранці?! У п’ятницю вони тут, ввечері!.. Коли людей після роботи!.. — п’ятниця зараз! П’ятниця! Коли ви в суботу вранці, шановні браття, бачили стільки людей біля метро?! Що тільки на День Києва… — а він був на минулих вихідних! на минулих!.. — баки тут мені забиваєте… — поважні начебто істоти, розвинені, й такою несерйозною справою займаєтеся, з пантелику добрих людей збиваєте, наче й не браття по розуму ви, а дрібна якась нечисть…
Відштовхнутися ступ-нею, роз-вер-нутися тілом, розкинувши сумку-руки, — й ногами в асфальт! ногами! — на ходу зігнути руку в лікті й по-постукати ребром долоні, — ось вам, шановні браття! Ось! Я адекватний!.. Я все пам’ятаю! Можу весь сьогоднішній день по хвилинах розкласти!.. — ногами в асфальт! ногами!.. — здав парламент, потім тинявся по кабінетах, обідати ходив у буфет, потім Ігор з Василем заявилися, й Семен з ними, — ну, Семена ще раніше за вікном примітив, коли парламент дописував, от, — потім у буфеті його зі Славиком бачив, сиділи вони, розмовляли, — я до Славика, й вона там якраз… позагравав трохи… — «Олю, навіщо ви сюди прийшли на практику?..» — кожну фразу пам’ятаю!.. — ногами в асфальт!..— «Пішли б до Василя в газету…» такий леґінь… — ногами… — ну, то Семен сказав… пізніше… — ногами… ногами… — о-ой! — в туалет заходив, тарганів чавив!.. — розкарячені лапки на кахелі… вода-а з крану… — в дверях здибався з Семеном та Ігорем, — дві бліді плями облич… у напівтемному коридорі… — Ігор: «Я, ета, знаєш, недолга. Туда-сюда, і да свіданія…» — Семен йому: «Полчаса дастатачна?» — той: «І двадцати мінут с галавой»… — темні прогалини… очей… — ну, с галавой, ето уже… лішнєє… — зайшов до редактора… — з Василем у дверях… зі Славиком на сходах…
Розпечене темних коліс автобуса… — замерле привіткритих дверцят.
«Стеблів».
Стривай, ти з Василем зіткнувся в дверях приймальної, Славика зустрів на сходах, — питання: де в той час були Оля з Семеном та Ігорем?..
Звіддаля: «Кручу-верчу! Внімально смотрім, здєсь? Здєсь?»
У Славика в кабінеті?..
Металево-гумове дверцят автобуса… — задушливе рожевих нейлонових квіточок… сукні попереду… — витемніла смужка поту по хребту. Спини… клунки, валізи… — автобус на Стеблів.
З віддаленого, викривленого простору: «Здесь?!»
Ти вийшов від редактора… Зустрів Василя… Славика… — якби одразу ж пішов до Славика в кабінет, міг би натрапити на цікаву картину. Хоча, напевне, двері були зачиненими на ключ. Сказати, що міг би побачити? Чи сам здогадаєшся?..
Зелена трава… прозора вода в струмку… — хочеться туди.
«Здесь?!»
Якщо зараз на цей автобус, — за годину буду в Стеблеві. А звідти попуткою до Снігурівки… — та, може, й пішки. Кілометрів з п’ять по асфальту. До ночі й доберуся до того яру…
Х-хочеться…
Повалитися тілом в траву… розкинувши руки… — в запахові полину… дзюркотінні води в струмку… прохолодної й чистої… — відчути, як рожево-пітне довкруг зрушилося, спрямовуючись до дверей автобуса, — й мимоволі підпорядкуватися загальному рухові… сумок і спин…
«Гдє здєсь? Где?!» — пружно пере-кинути очі через маданчик. О-о, на «лохотроні» вже пішли процеси. Розпальцівка й «дах» широкими спинами й короткими зачісками.
Що закономірно.
Натрапити на розкуйовджене руде волосся… й руки-руки «низового»… — й тверді вилиці й замерлі сірі очі одного з молодиків, — трохи збоку й поодаль.
Та ну їх. Зв’язуватися… Нехай живуть в своєму світі…
Повернути в себе власні очі, — наче на авіаційній гумці, яку розтягну-у-ули й пусти!-ли, — вони відірвалися від майданчика перед метро, пролеті-і-іли над людьми-людьми й телефонними кабінками — а-а-аж до автобуса — й увібралися в звичні очні впадини. Опинитися знову в тісному просторі металево-гумової «гармошки» відчинених дверцят.
Н-ногу в пошарпану підніжку… — я вже на гачку? — й поштовхом ступні зан-н-нурити себе в задушливо-пітний… парфумний простір салону… — під жорстким сонцем з вікна… — серед якого вона сидить на стільці, розіставивши ноги, й Ігор перед нею рухається туди-сюди, й на голій задниці над напівспущеними штанами вирізнаються волосинки й годинник «Сейко» виблискує на зап’ясті руки, що поклав їй на плече, — й з-над його плеча раптом прояснюються великі прозоро-блакитні очі, — на дінці яких, на блюдечках роговиць з радіальною темно-синьою смужкою, — що? — збентеження? досада? біль? насолода?.. — що?! — й утратити… розшарувати в блакитно-парфумному… жаркому середовищі… — в якому десь збоку став насичуватися темними обрисами Семен… — розвалився на стільці й поклав ноги на стілець навпроти, — й вибли-блискує маленькими… гострима очима… — н-н-ні! — стримати себе й кудись… вбік-вбік і назад… — в протирухові спин і облич… — ви-віль-нитися.
Й ногами в асфальт! ногами! — навіщо мені в Стеблів пертися, шановні браття по розуму, — якого біса?! — обличчям в сухий пил. Гадаєте, заглитнув наживку, й уже ваш? Стрива-а-айте!.. Нічого я поки що не глита-ав!.. Не цікавить мене ваша наживка! По фігу мені, чуєте?! По фігу! Хто там, кому й коли встромив! По фігу, шановні браття! Окса-а-анка, О-оля! Було там щось у когось з Семеном, не було! Подарував він когось Ігорю, не дарував!.. По-фі-гу!.. Нема вже того нічого! Пропало! Було й загуло!.. Понесло чогось… блін… — на автобус. Тепер мені зрозуміло, чому Петро звівся з-за столу й, ні слова не кажучи, вийшов з хати… наче щось повело його в той ліс… — ви його повели? — але він про те й гадки не мав… просто захотілося… туди… — де спокійно й тихо… — ногами… гами… — сидіти на пеньку й споглядати, як вітер ворушить верхівки сосен… — а де ви згодом були, коли він вирвав ножа в того з-за поясу й став ним розмахувати туди-сюди? — сторонньо спостерігали?.. — чи пожадливо вбирали потужну злу енергію, що нестримно поширювалася від усього, що діялося внизу?.. — так же? — так?! — ви тим живитися? — шановні браття?.. — чого ви причепи-и-илися до мене?.. Хочете, щоб протекцію склав перед Богом?.. Прихисток в мені шукаєте?.. — о-ой, не смішіть. Чи, може, вас цікавлять мої думки-и, перекона-а-ання, судження з того чи іншого приводу? Це які-такі? Що ж я такого вам можу сказати, чого ви не знаєте? Про що ви не в курсі?.. Ви влізли в мою голову, вломилися й орієнтуєтеся там краще од самого мене… Що ж вас може цікавити в мені, шановні браття? Кістки та м’ясо?.. Мозок?.. Облиште. Що собою являє моє тіло, вам чудово відомо. Ікс-файли про вас знімають, наговарюють усілякого… Буцімто якісь досліди над нами проводите… з-зуби свердлите… — маразм! Що там досліджувати?.. — сало, як сало. Чого ж ви хочете? Не буду лукавити, — ми, люди, давно вже в курсі, що вас цікавить — наші душі. Вся ваша братія… нечиста… — у всі часи хотіла від нас лише одного… — заполучити людську-у ду-у-ушу… Що воно таке, душа… дух… — ми, люди, й самі не знаємо… Наші вчені… лікарі не визнають наявності… того… — але ж ви знаєте. Ви чудово в курсі, що воно таке й з чим його їдять… Що таке людина, — навіщо в тіло при народженні вселився енерґетичний згусток… душа… — й куди направиться після смерти… припинення життєдіяльности… тіла… — що таке дух… — я не знаю!.. — й ніхто з людей, напевне, того не знає… достеменно… — а ви знаєте. Шановні браття… — ви чудово в курсі. Вас цікавить енерґетичний згусток, що існує в моєму тілі й керує ним, і який ви отак от просто не можете взяти, — такі правила… закони у вищому світі… — лиш я сам, сам, — власною волею можу надати над ним владу… — так же? Так?! Тому й мурижите мене… маринуєте… — а я пручаюся. Не хочу віддавати шматочок соковитого м’яса… згусточок смачної… душі… — ви хто?! — п-пальці? — та стривайте! стривайте! — як мені звертатися до вас? У різні часи й у різних народів до вас зверталися й уявляли по-різному… Прадавні боги-божки… Заплутатися можна в окремих личинах… — а ім’я вам одне: легіон. Пригадалося з Нового Завіту… Біси, що вселилися в стадо свиней, а ім’я їм, як сказав Ісус, — легіон. І що ж я вам можу сказати, легіонери ви давньоримські, — нічого ви мені не зробите! Ні до чого не примусите! Зі мною Господь Бог! Він тримає мене й захищає!.. — п-п-пальці! — тому не боюся вас… — ні рядових легіонерів, ні центуріонів… ні полководця… — обличчя, обличчя уповільненою видозміною… — й узупиненою: грузьке обличчя з набряками під маленькими… й гострими… очима…
