3.
Прохолодно-металева дверна ручка… — дон-низу її! — світлом і жарким тютюновим димом.
— …першої шпальти! — яскраво-червоні губи. — І воно ще права качає! Славинський, скільки парламенту?
Завитки фарбованого білявого волосся, запалі щоки… цигарка… — Віолета Степанівна.
— Сто сімдесят, — туди.
— А двісті двадцять? — цівочкою диму звідти.
— Віолеточко, люба моя дівчинко, — збоку. Мішки під очима, Мойсеєвич. — Буде він тобі сидіти на місці? У нього ж, крім нашої, ще десять газет!..
— Ні, ти подзвони йому, подзвони! — руки світлоблузково простором — знервовано розірваний дим. — Подзвони й скажи: якщо через п’ять хвилин не буде першої, нехай пише доповідну редактору! Редактору!
Вдихнути повітря, випружинивши зморшками шкіру довкруг очей і мимоволі вишкіривши зуби… — що, двісті двадцять? рядків?.. — ви-и-идихнути килимовою доріжкою вперед, — а-аж до непорушно-твердого ніжок крісла. Гостре туфельок, голе колін. Наталка.
Депутат Головатий не своїм голосом з радіоточки на стіні.
— Віолеточко, що йому редактор, він редактору…
Нестерпно-голе колін.
— …на дачу.
Якщо простягнути руку й відчути кінчиками пальців їх округло-тверде, й далі… догори м’яким і теплим внутрішнього боку стегна… ледь зачіпаючи прозоро-легкі волосинки…
Стримати подих.
— …не закривайте рота! Іване Степановичу, я від свого імені й від імені Народної ради вимагаю…
Й негараздом сприйняти на собі щось важко-темне… з-над письмового столу… — так. Валентина Григорівна.
— Я щодо свого парламенту… — звести на неї очі. — Може, які зауваження…
Жінка, як жінка, подумати, й очі, як очі. Темно-карі, досить великі. Розпрямити плечі, й закласти руку за руку, — як Семен був зазвичай.
— Хоча, в принципі, рядовий матеріал… — говорити. — Можливо, й бракує йому трохи… аналітичності… от… А з іншого боку, що там аналізувати? Опозиція вимагає відставки прем’єра. На те вона й опозиція…
Говорити далі й говорити, відчуваючи, як очі попереду поволі збільшуються… нашаровуються на обличчя… — зусиллям зменшити їх і повернути на місце, в очні впадини. Невимушено повести ліктями закладених рук. Доволі приваблива жінка, подумати. Пряме темне каре, проділене збоку, підведені тушшю вії… гладенька, без зморшок, шкіра обличчя… шиї…
— …нинішня ситуація в Верховній Раді, — продовжувати говорити, — вона цікава… дає підстав не так для аналітики, як цікава… антуражем. От. Більше не змістом, а формою… Усім тим, що діється довкруг… пікетами…
Й відчути знову, як слова наче самі по собі виходять з тіла, крізь горло й зуби-губи, — й зависають ув в’язко-темному просторі попереду.
Прокашлятися.
— А на скільки ще твоїх пікетів набереться? — сприйняти парфумно-тютюнове ззаду. Віолета Степанівна.
— Ну, на скільки?.. На скільки скажете, на стільки й буде.
— Чи, може, ну його, те вічне гавкотиння?.. — ззаду. — Краще фотку дамо.
— Так є ж уже, Віолеточко, дві фотки на першій, — потом збоку. Мойсеєвич. — Ми ж поважна газета, а не ілюстрований журнал.
— Ой, Дубовик, сиди вже в своєму підвалі й не висовуйся! — ззаду. — Динаміки нема на першій! Зачепитися нема за що!..
— Віолето, серце моє, — збоку, — поважні люди, якщо й читають нашу газету…
— Інформацію треба, — з іншого боку. Мимоволі глянути туди: голі ноги. — З яскравим, помітним заголовком.
— …мої статті в «підвалах».
Звести очі, — уїдливо-зелене ромбиків на шпалерах, — й поволі опустити донизу… — жовтаве стільців уздовж стіни… блискуче полірованого… столу… — й он він, парламент. Як поклав, так і лежить. Ніхто й не думав читати.
— Стояла, Валю, нормальна інформація на першій, — позаду. — Чого було знімати з номера?..
— Чого було ставити, Віолето? — темним очей з-над столу. — Наступного разу погоджуй, будь ласка, з керівництвом, щоб не доводилося в останній момент перекроювати шпальту.
— Та нічого я не ставила, кажу тобі! Хто поставив, поняття не маю!.. А інформація, як інформація. Доволі цікава. Про ґебістські розробки, маніпулювання масовою свідомістю… Ну добре, давай дамо п’ятдесят рядків з Андріївської церкви. Про той ваш, так би мовити, благодійний фонд…
Стривай-но.
— Там буде на триста п’ятдесят, — темним, — й на вівторок. Віолето, нема чим дихати.
— Сподіваюсь, Валю, не на першу шпальту?..
— На першу.
— У-у.
— Це в тому разі, — ввернути, — якщо не буде парламенту.
Утримати на собі поштовх темного.
— Славинський.
Так.
— Де «Біла гарячка»?..
Округло-чорні зіниці серед блискуче-карих, прорізаних тонкими радіальними прожилками, роговиць очей в білках, окреслених напівдугами вій.
— Я принесу вам «Білу гарячку», Валентино Григорівно, — промовити. — Вважайте, матеріал у вас на столі.
— Проблеми?
— Та як сказати?.. Нарис, власне, готовий. Там залишилося… всього-нічого… Продумати треба деякі моменти…
— Горе мені з тобою, Славинський! Скільки казати: не стався надто всерйоз до того, що пишеш! Узяв матеріал, написав, забув! Узяв, написав, забув!.. І біжиш за новою темою!..
Видихнути повітря.
— Ну, Валентино Григорівно, я й так… власне кажучи, в кожному номері…
— Дай-но гляну твій парламент, — тютюновим димом з-за спини.
Утямити свої руки, вплетені одна в одну, — витягнути їх, й пальця-я… — та пальцями! — й до столу. Календарики, олівці… Книжечка якась… поетична збірка… — пошерхле паперу. Рядки-рядки тексту… — «Узяв, написав, забув!..» — еге ж. Мав би я зараз те, що маю, — окремий кабінет, негласне право братися за будь-яку тему… — і всього лиш за три, та де, за два роки! — якби не намагався кожен свій матеріал подати якомога краще, переплюнути самого себе в кожній, буквально в кожній замітці за своїм підписом!.. — Валентино Григорівно. Темні очі… — чого ж ви дурника з мене робите? Хлопчиком виставляєте… перед усіма… — темні, й усе темніші, — рядки-рядки тексту… — затамувати подих. Прямо глянути на неї. Як на жінку. До якої можна зайти після роботи… Замкнути двері… наблизитися… — й, не відводячи очей, звести руку й доторкнутися… — о-он до того місця, де улоговинка… між ключицями… — й злегка повести пальцями донизу… вздовж вирізу… блузки… — відчути, як в скронях стуко-стукотить кров. Рядки-рядки тексту… — ану зажди. Отут-от, після виступів від фракцій… тут іще слід… щось… — заважко дихати. Що ви хочете від мене, Валентино Григорівно? — подумати в розшарованому тлі рядків, — ну, подивився на голі жіночі ноги, нормальний же я чоловік, не імпотент, ги-ги.
— Що в парламенті? — гостро-тютюновим ззаду.
Відір-ватися очами від аркушів, — й тіло спиною-плечами в розрідженому сонцем просторі, — роз-вер-нути, — й ногою щось… Наталчине коліно… — відсторонитися.
Й інше обличчя, — червоними прожилками на білках очей.
— Що, що?.. Уряд хочуть скинути, Віолето Степанівно, та ніяк не можуть!..
— Знаю, що хочуть скинути! — зіниці очей. — Конкретно, що там?
Вди-видихнути повітря.
— Ну, що?.. Прем’єра знімають, та ніяк не можуть зняти… І що робилося!.. Страшне. Виступали від опозиції, Чорновіл від Руху… вимагав… — а що, до речі?.. — А Філенко від Нової України… ну, взагалі… Ви ж радіо слухаєте.
Зіниці вужче… — ширше.
— У дупу цю Верховну Раду! Разом з твоїми, Славинський, матеріалами!..
Цівка диму догори.
— Олежику, — Мойсеєвичем звідкись, — збігай до того негідника в друкарню за першою шпальтою? Збігай, будь ласка, ти молодий, ноги в тебе довгі…
Зіниці… — білки очей… прожилки… — ураз розмито-рожеві.
— …в печінках!
Зіж-ма-ка-ти-ар-ку-ші, й туди, — в рожево-тютюнове!
— …люба моя дівчинко, — збоку, — навчись виокремлювати…
Чому не зіжмакав?!.
Плечами й спиною кудись себе… — проз недоречно-голі ноги, понуро-блискуче столу… — в темне очей серед обличчя над столом.
Ось так от, Валентино Григорівно, бачте?! — й відчути, як її очі невідворотною, наче незалежною від волі того, хто ними володіє, природньою силою починають утягувати в себе й переймати провиною за щось… — й щосили втримати себе ображеним: то в дупу, то в корзину, Валентино Григорівно, то куди ж, — в дупу чи в корзину?!.
— …прос-сирають Україну, ще й підхихикують! Малороси довбані!..
— Віолето!
Важко-темне очей… — й ураз полегшене, — кудись за потилицю.
— Де тебе носило?
Мене?..
Ні. Того когось, хто зайшов.
— Та в цеху, де ж іще?.. — пивом від дверей. — Ой, Мойсеєвичу, не…
Ільченко.
Пивом — потом — тютюном — парфумами — друкарською фарбою… — сонцем! — червоним теніски… метушливо-веселим очей… поважно-широким газетної шпальти в повітрі… — голими ногами… — що, Наталко? — гострим вилиць, насичено-карим роговиць… очей… — дурниці все?.. — ти про Віолету?.. — ой, та ясно… — ой, Наталко, та знаю я Віолету, що я, Віолету не знаю?!. — стоїть он… димить цигаркою своєю… — вічна революціонерка! завжди буде незадоволена владою! навіть її Рух прийде до влади, вона ним буде незадоволена!.. — газетна шпальта широко на стіл видрібнілими рядками й прямокутною прогалиною в правому верхньому куті… — під мій матеріал?.. — завеликою.
— Мойсеєвичу, на місці ваш «підвал», не заважайте! — пивом. — Сюди, під «шапку», ще п’ятдесят рядків, тільки швидко.
— Куди ж туди ще п’ятдесят рядків?!. — червоне прожилок. — Світлину треба! Динаміки нема на першій! Вічні ці «простирадла» на першій шпальті, в руки газету не хочеться брати!..
Усвідомити враз своє тіло по-між інших. У легкій чорній тенісці, джинсах, кросовках воно, — високе, широкоплече й худорляве, — вигнулося до столу, лівою рукою тримаючись за спинку стільця, правою ж простягнулося через стіл, помертвіло зціпивши пальцями, якими закінчується, кілька аркушиків паперу, — а цікаво! — ніхто не дивується, чому воно, тіло, тут перебуває… — наче так йому й належить — тут перебувати… — а про що вони сперечаються? — п’ятдесят рядків… світлина… — ні, якщо воно, тіло, тут перебуває, то я повинен знати, про що вони сперечаються.
— То мені що, дописати в парламент п’ятдесят рядків? — винести голосом у довкружній простір.
Утямити, як довколишнє зосереджується в темних очах з-над столу.
— Так, Славинський, швиденько.
Відчути власні жарко-важкі повіки… — знову сидіти за столом, втупившись у чисте сторінки… — і як вони, повіки, сповзають на щоки.
— Та завеликий же матеріал буде, Валентино Григорівно… — вимовити. — Така здоровенна «цеглина» на першій шпальті. А тут — світлина. Яскрава, динамічна… Про пікети йдеться, а тут тобі й пікети…
— От же натура наша, українська, вічно ми проблеми на свою задницю шукаємо! — прожилки в тютюново-парфумних очах. — Стояла нормальна інформація, цікава, так ні! Узяли й зняли з номера. Валю! Може, поставимо назад?..
— Ти, Віолето, поки що не редактор, не замредактора і не член редколегії, тож давай, не командуй тут. Якщо сама не розумієш, що може йти на першу, що на четверту сторінку…
— Кому ти розказуєш, Валю? Олежику? Чи, може, Наталочці?.. Чи мені, хто вже чверть віку в газеті?..
— На четверту під рубрику «Хочте вірте, хочте ні» давайте, що заманеться! Про апокаліпсис, про іншопланетян, про технології масового кодування! А першу залиште для посівної! Для нафти й газу! Для парламенської хроніки, зрештою!..
— Ва-алю! Це текучка. Сьогодні воно на першій шпальті, а завтра про те не згадають…
— Газета — це є і текучка.
— …під страхом розстрілу!
— Люди добрі! Вам треба п’ятдесят рядків?.. — прозорі зеленувато-карі очі. — Скажіть на яку тему, і я принесу.
— Станеш відповідальним секретарем, — темні, — будеш вирішувати, що давати й на яку сторінку. А зараз би я попросила вас, Віолето Степанівно, утриматися від того, щоб самовільно ставити в номер матеріали.
— Валю, Валю… — білки очей. — Якби я «самовільно» нічого не ставила, наша газета виходила б з дірками на кожній сторінці… Ви ж десь там усе, за хмарами. Розробляєте засади редакційної політики. А я тут, грішна, сиджу й роблю цю газету…
— Ой, бо-оже, Віолето Степанівно, та я зараз вам принесу десять інформацій на будь-яку тему! Валентино Григорівно!..
— Не треба нічого приносити… Наталочко… Сидиш тут зранку до вечора в цій редакції, світу Божого не бачиш… і таку маєш дяку… — волого-рожеві прожилки. Хустинка… Широкий ніс… — шмо-орк! — Світлину треба. Сто сімдесят рядків на те вічне гавкотиння — забагато. Давай-но, Славинський, бери свій матеріал, сідай у куточку і скорочуй. П’ятдесят, а то й сімдесят рядків можеш сміливо знімати.
— Ільченко, ти в «підвал» яку рамку поставив?! — непорушним очей з-над столу. — Жирнішої не знайшов? Ти ж головою думай, тут же на шпальті, крім «підвалу», більш нічого не бачиш!.. Фахівці мені. Професіонали…
— Як зранку до вечора тут спину гнути, то «Віолеточка», вона найкраща, вона незамінна, а як висловити свою думку з приводу доцільности деяких матеріалів…
— Є речі, Віолето, які вирішуються не мною чи тобою, й навіть не редактором з усію редакційною колегією, тож заспокойся.
— То мені, що?.. — подати голос. — Дописувати п’ятдесят рядків, чи, навпаки, скорочувати?..
Темні очі.
— А тобі, Славинский, як краще?
Очі навпроти… — й облишити їм опиратися. Й опинитися враз в теплій… темно-багряній… погідливій глибині… — й виринути звідти.
— Мені, Валентино Григорівно, краще, як є, — промовити. — Скорочувати прикро, дописувати нема сил.
— То чого ж ти ходиш тут, нариваєшся? Йди собі, працюй, я потелефоную, як що. І давай-но, давай, набирай обертів! Узяв, написав, забув!.. Узяв, написав, забув… Наталю, Наталю… А тебе там не зґвалтують?..
Округлі чашечки колін… Насичено-біле ліфчика з-під прозорої шовкової блузки, сочисто-червоне губів, — білі зубки.
— Дивлячись, хто.
Хі-хі.
— Ну, добре, ось тобі телефон адміністратора, зовуть Вікою, скажи, що від мене, хліб у їхніх дівчат відбирати не збираєшся…
Видихнути затхле повітря з легенів.
Ну я, того… — пішов.
4.
Жаркі прямокутники на прохолодному підлоги — крізь прочинені двері в коридор. Пощипливо напівтемрявою під теніску. Подзвін посуду з туалету — «га-га-га!» — лунко з коректури.
— Олегу!
Озирнутися.
Обриси грузького тіла в їдкому світлі з дверей фотолабораторії. Мимоволі примружитися: широке обличчя, вуса… запалі очі… — Вітька-фотокор.
— Ну?..
— Що, «ну»? — жовті зуби. — Пішли.
— Дійняв ти мене своїм сейфом! — своїм голосом звідкись. — Кажу, вдвох не перенесемо! Славика попроси! Чого Славика не просиш?!
Славика він уже не просить.
— Та пішли, щось покажу.
Ступити крок, другий… — й опинитися серед отруйно-вологої пластмаси, сухого скрученого фотопаперу й світлин на стіні.
— Поглянь, альбінос.
Товстий палець кудись донизу, — мишоловка на підлозі. Вирячені матово-чорні очиці… — металевим у бліду шерстку, — заклякло.
— Альбінос чи не альбінос?
— Викинь її.
— Давай Наталці підкинемо?
Овислі вуса, пожовклі складки «мішків» під очима…
— Послухай… — вимовити туди. — Це ти Валентину іншопланетянами прогрузив? Твої мульки?!. Ти мені тут воду не мути! Мені ще й твоїх іншопланетян не доставало!..
Очі, — й руки-руки!
— Чур тобі! Чого це вони «мої»?..
— А чиї ж?.. Хочеш — сам бери й знову їдь! А мене залиш у спокої!..
Облизати губи.
— То Валентина тебе хоче запрягти, щоб меблі їй потягав на дачі. А заодно й написав про іншопланетян.
— А де в неї дача?.. Нічого не тямлю… Пішли вип’ємо пива?..
— Яке пиво?.. Тут, блін, як каторжному, сидіти до ночі, спину розігнути ніколи, наче мені більше за всіх треба, пиво тобі, а-а-а-е-е-е… — червоне горла, — е-ех! Так альбінос чи не альбінос?
Стриматися… — ні… — а-а-а-е-ех!.. — почмокати губами.
— Який ще альбінос?.. Миша, як миша.
— Не кажи. Поглянь, яка шерстка.
Настовбурчена… по-дитячому насуплена… — відвернутися. Білі смужки паперу на широкому й пласкому столі. Клаптик рожевого з-під облізло-синього на корпусі фотозбільшувача. Розірвана тканина на поручнях крісла… — різнокольорові нитки сторч.
Втомився.
— Звичайна собі миша… — мовити. — Обжерлася твоїх реактивів і шерсть вицвіла… Ти на завтра даєш знімки з парламенту? Нормально там усе? Кордони міліції, шахтарі, унсовці?.. В динаміці все, як належить?..
Колючі зіниці в сірих очах з-від «мішків».
— А коли в мене не було динаміки?
— Ну, ясно…
Уп-пертися долонями в поручні.
— Підем завтра на масонів, сам візьмеш апарат!..
— Ну, я-ясно вже, ясно!..
Розвернути тіло й опустити його в крісло, сприйнявши задом і спиною м’яку й затишно-несвіжу протидію. Сіра стіна навпроти, обліплена світлинами… жіночі обличчя, обличчя…
Стривай-но… стривай…
— Послухай-но, Вітю, які ще масони?
Виспрагло-сірі очі.
— А хіба ж не масони?..
— Божевільня…
Видих!-нути затхле повітря з грудей… — масони їм… іншопланетяни… — Змієві вали. Жіночі обличчя зі стіни… обличчя… — й он Валентина Григорівна. На третьому знімку з правого краю. Мереживний комірець блузки. Пряма чівка блискуче-темного волосся. Тонко стулені губи. Широкі очі.
— Масони, справжнісінькі, що не є, масони… А ти, Олеже, не був би лохом, давно б уже зробив іншопланетян для тієї газетки. Узяв би матеріал зі Снігурівки, трохи переінакшив, я доклав би знімків, відніс редактору, а через тиждень прийди й отримай гонорар… Поглянь, які ляшечки…
Пожовклі нігті, — кілька світлин.
— У-у?
Гладенький глянець мочками власних пальців. Дівчина якась. Пряма спина, руки на колінах… Легка світла блузка… коротка спідниця… — здається, її знаю. В бухгалтерії видавництва працює…
У цьому ж кріслі, мабуть, знімав.
— Охайненька, — закрадливим голоса згори-збоку. — Блузочку випрасувала. На спідничці кожну складочку… А л-ляшечки які виточені…
Повні губи-губи, з-від яких стали поширюватися… невидимі мурашки…. — падати на оголену шкіру рук і шиї… й бігати туди-сюди по спині…
— Ти їй складочки на спідниці поправляв? — промовити. — Й волосся, завиток до завитка?..
Швидкі ніжки мурашок… туди-сюди… — заплющити очі. Яскраво-рожеві плями… поздовжні темні смуги… — й наразі звідкись з глибини, насиченої гарячою мерехтливою кров’ю, — в’язко-темні очі Валентини Григорівни.
Розпл-лющити.
Ряди світлин на стіні. Жіночі обличчя, обличчя… Й раптом виразні… справдешні очі Валентини… Григорівни… — з-від третьої світлини справа. Жінка, як жінка, подумати. Досить приваблива, як на свої сорок. Видно, вже звикла принукувати чоловічків. Що на роботі, що в ліжку… — й он у нас Наталка. Й он іще… Наталка анфас, Наталка профіль… Полюбляє Вітя Наталку. Фотографувати й таке інше… — на Оксанку схожа. Однокурсницю. Гострі вилиці, трохи розкосі очі… — лисичка. Якби уявити, якою б вона мала стати років через десять…
— Бач, як лінія світла-тіні плавно пішла внутрішнім боком стегна… до коліна й нижче…
— Та ну тебе! — видихнути повітря. — Маніяк!.. Що там на планірці сьогодні? Які там іще масони в Андріївській церкві?
— Т-те! Маніяк!.. А хто не маніяк? Ти не маніяк?.. Хто не маніяк, Олеже, той зараз у бізнесі. Гроші хапає, що просто падають з неба. А творити за копійки, як ми з тобою… Та ще й лінуватися підібрати, що під ногами лежить.
— А ти знов за рибу гроші… Ну сказав же, зроблю Снігурівку, раз пообіцяв, то зроблю, хрін з ним! Хоча, відверто кажучи, знову в те ув’язуватися…
— Та хто ж тобі каже ув’язуватися?! Ти візьми тупо сядь, трохи підкороти й передрукуй матеріал! Шо ти, блін, тягнеш? Скільки в мене ще будуть знімки лежати? Змієві вали в той же день знімалися, й давно вже, як вийшли, й усі вже забули про них! Олеже?! Так же не робиться! Ну сядь уже, зроби, що треба, й гул-ляй! — вирячені округло-сірі очі. — Швиденько взяв, раз-раз написав, і готово!
Щось я був… хотів… — та забув, що.
— Гроші, кажу, гребуть лопатою! Та газетка з прибульцями, екстрасенсами, заговорами-наговорами, вона ж на кожному розі продається! Папір дрянний, поліграфія нижче плінтуса, вкладень ніяких, один лиш прибуток. Відвалять, кажу, бабла, cам редактор до мене підходив, дивився знімки…
Бліді губи-губи, — й стіна навпроти, обліплена світлинами. Жіночі обличчя… — «…каже, від «тарілки» сяйво, точно від неї, отам вона, за посадкою…» — в’язко-темні очі. Стулені губи. Бліда, аж наче прозора, шкіра обличчя, шиї… — тендітна така, сувора жіночка. Владна. Й ураз доступна… якщо ненароком доторкнутися о-он того місця… між грудьми… — «…обов’язково, каже, цю світлину, й ще дві-три, в іншому ракурсі…» — з такими жінками, як Валентина Григорівна, має бути просто. Простіше навіть, ніж з такими, як Наталка… Уже не кажучи про дівчат… вісімнадцятирічних… — якщо чогось захоче й щось собі вирішить, то захоче й вирішить, і упадати за нею… уламувати…— а вона хоче! знаю, що хоче!.. всією своєю відьомською с-силою хоче!.. — відчути, як мерехтливе щось… підступило звідкись зсередини тіла, збило подих… засту-стукотіло в скронях… — темні о-очі… болюче-солодкі… — й вітер снігом в обличчя! й багряне сяйво на півнеба!.. й гострі верхівки дерев з протилежного боку балки, що враз вирізнилися на ясному й прозорому небосхилі… — перевести подих. Потерти долонями шию… й плечі… — «…й через тиждень уже в газеті…» — грузький живіт з-під ремінця. Овисла сорочка, плями поту під пахвами.
— …а гонорар на другий день! Скажи прямо: зробиш?!
Замерлі цятки зіниць в жорсткому світлі з вікна.
— Не зробиш тут…
Прохолодно-слизьке… пальцями… — світлини. Відчайдушно-прямі очі дівчини… з бухгалтерії…
Кудись би їх, знімки, — на столик збоку.
— А продовження фотосесії?.. — спитати. — Голою не вламував знятися, ні?..
— Оголеною! Шпак!..
— Яка різниця?.. Голою, оголеною… Аби все було видно.
— Шпак, він і є шпак! Не майстер той, хто не вміє знімати оголену натуру, й той не майстер, хто не здатен умовити жінку знятися оголеною. Але не кожному такі знімки показують, принаймні, не таким шпакам, як ти…
— Й Валентину умовив?..
— Будь-яка нормальна жінка не проти обзавестися власними якісними знімками. Особливо, якщо фітнесом займається. Зв’язуватися невідомо, з ким, у той час, як тут — я. Кваліфікація відповідна й не тріпло.
— Валентина фітнесом займається?
— Ще й як! І танцює...
— Ой, тріпло, Вітю, тріпло…
— Це ти, блін, сидиш тут і півгодини тріпаєшся, замість того, щоб доробити той нещасний матеріал із Снігурівки! Тут, як каторжний, сидиш до півночі, а знайшов таки час, віддрукував знімки, відретушував!..
Занурені в себе вижохло-сірі очі серед вицвілого світла довкруг, й бліді губи з налітом слизу у кутиках, — «…ну поглянь ось, хоч зараз їх бери й неси, ось тобі дерево, ось тобі загальний план, ось тобі сяйво!..» — обтерти власні губи великим і вказівним пальцями. Світлини на стіні. Жіночі обличчя… — й очі Валентини Григорівни. Уявити собі. Гола. За столом у себе в кабінеті. Ні. На столі. Сидить між олівцями й стопкою матеріалів, опершись руками об край, — охайна чівка волосся, довгі вії… темні очі… — охайні груди з випнутими сосками… — плавна лінія талії… стегон… — темний трикутник волосся на лобку… — вся перед тобою, відкрита й незахищена, — «…усе гарно видно! Поглянь, як лінія дерев окреслює сяйво, як воно насичується вгорі! Й ось тобі поздовжні смуги, я їх трохи навів сріблом…» — повернутися до неї в кабінет, наблизитися до столу… спокійно й ясно глянути в вічі… — невпинні очі вгорі-збоку, — ой, ну пам’ятаю, Вітю, гарні знімки, що ти їх під ніс тикаєш?!. — пожовклі нігті й світлина між ними: світла пляма на темному тлі неба, окреслена гострим обрисом лісу, — «…треба буде ще з ним поговорити, поговорю, як матеріал принесу, та сядь ти вже після роботи…» — та сяду, сяду, чого ти завівся?! — види-их!-нути повітря, й кудись його, знімок, — під низ пачки. Й інший знімок: біле небо, чорне голе поле й поодиноке дерево з широкою тріщиною поздовж стовбура… — а то я на задньому плані?.. — у куртці своїй старій… — і де вже вона, та куртка? Десь на смітнику…
— …зробиш?!.
У корзину, каже, твій матеріал. На смітник…
— Зроблю! — поручні долонями жорстко. — Чого ти на мене дивишся?! Сьогодні ввечері й зроблю. Ти ж до півночі будеш?..
А я й слова не мовив у відповідь. Проковтнув, що в корзину парламент, — не читаючи! — а завтра візьме й справді викине в корзину мій матеріал, бо мовчу, бо погоджуюся, що там йому й місце, — на смітнику!
Вуса.
— Тоді пішли.
— Куди?
— Сейф перенесемо.
— Славика попроси! Чого Славика не просиш?!
Дол-лонями від поручнів, — й ногами! ногами! — в напівтемну прохолоду за дверима.
Скільки всього на тижні поназдавав, а тут бери ще й іншопланетян клепай! Ще й масонів на себе навішуй!.. — заявитися до неї в кабінет, наблизитися до столу… — й спитати: «Валентино Григорівно, мені можна забрати з корзини свій парламент?..» — нормально в кутку стоїть сейф, так ні… — переносити! переносити! — смисл життя йому… — тяг-гати той сейф з місця на місце… — Валентина з-за столу: «Славинський, ти ж чудово розумієш, що оце от, — замерле очей й аркуші пальцями, — догори, — це не є політичний огляд, це замальовка з-від стін парламенту, так же? То чого ж ти починаєш зараз, як дитина, в корзи-ину… мій матеріал… Можна й у корзину, поглянь на мене…» — в’язко-темне очей, в якому… багряний відблиск сяйва… що на знімку… — «Ти написав, ми залишили в номері місце, надрукуємо, нікуди не дінемося, але ти повинен утямити собі на майбутнє, що політичному оглядачеві, якщо називаєшся таким, належить…» — пошарпаний паркет, ряд дверей темнішим на світлішому стіни, вестибюль, запилене віконне скло, брудна банка з-під кави з недопалками на підвіконні… жаркі, зморено-сірі цементні сходи… — зупинитися, дістати цигарку, чиркнути сірником… — одна сходинка вищерблена, опукла й гостра в краях вибоїни… — припалити, затягнутися… — цигаркою об край банки… — постукати.
Прохолодно-вологий кахель на стіні в операційній. Яскраве світло, голка у перев’язану шкіряним паском руку… — й щось червоне, пульсуюче, гаряче… — як серце. А потім?.. — ліжко десь угорі, холодно перерізане навпіл. Дуже курити й кашель… Кожне кахикання болем… Стримував себе, як міг. А все одно…
Чорний кіт в обнімку з сірим цапом на дві пащі: «Мя-яу-бе-е-е!» — прохолода свіжого простирадла.
