— Не чекали?
Повна хата «Пармалата». Раз, два, три, чотири, п’ять… — фотографія на пам’ять: Василеві зуби задушливо-блакитним простором, шалені Славикові окуляри, випещені Ігореві нігті… — Семен? — Семен, як Семен… — біля дверей на стільці. Ноги поклав на стілець навпроти. Прохід загородив.
— А куди ти дінешся? — знизу ним. — Пляшку приніс?
— Хто до кого в гості прийшов? — туди.
— Тоді біжи за пляшкою.
Потилиця.
Порожні чарки зграйкою край столу. Тістечка зморено на шматку газетного паперу.
— Семене, ти забув прибрати ноги, — вимовити в потилицю.
Потилиця — очі.
— А я думав, ти вже по дорозі в гастроном.
— Ні, ти помилився.
Маленькі гострі очі… — поволі пробратися в них, розсовуючи ліктями простір довкола… — незатишно там… прохолодно… — виринути.
Потилиця.
— Не жалієте ви нас, дівчатка…
Кому він?..
Непевно-блакитне… збоку… — між Василевими білими зубами й темно-синьою Славиковою краваткою.
Розмахнутися сумкою і йому — по ногах! — щоб розбита пляшка й кістки навпіл.
Та переступити їх! — і прямо.
— Налийте йому пайку, — спиною.
— Я з собою дещо приніс, — руку в сумку й долонею прохолодне, аж наче слизьке, пляшки. — Піде?
Василева чуприна стрімко звідкись.
— О-о, це видно людину старого гарту! — пляшка до його рук. — Й погляньте, панове, «Українська з перцем»! — пляшка в довгих його пальцях. — А ви, запроданці, що купили? «Російську»?..
Розвернутися тілом, — відчути тверде підвіконня поясницею, й відтак ліктями, — й незворушне Ігоревого ліктя поруч.
— Де б ми могли так гарно посидіти? — Василеві зуби. — Господаре, ти розливай, розливай. Ех, Славику, завжди ти всього боявся. Колись, пам’ятаю, і це, властиво, було ще до указу…
Блакитним?.. — кудись ув стіну. А там що? — плакат якийсь. Фестиваль народної творчости.
— …гуділи. Термос, чайні чашки, редактор заходить — усе в ажурі, п’ємо чай. Тоді чарку піднімеш: «За вільну Україну!» — ото було діло. А зараз один редактор, видно, й піднімає…
Поглянь на мене.
— …за партію, зараз за Україну. Така посада, що ж удієш, панове…
Поглянеш?
— …в патріоти. Причому, їх патріотизм…
Якщо не поглянеш, піду звідси геть. Скажу: ой, ледве не забув, прес-конференція ж о четвертій!
— …імперського корита.
Отак. Залишаюся.
— Тож давайте вип’ємо за…
— До речі, Славику, — собою в блискуче-блакитий простір попереду, — в давньоруських літописах нема жодної згадки про будівництво валів на кордонах! Нема й згадок про те, що Змієві вали використовувалася для захисту від кочівників!.. Вони взагалі майже не згадуються в літописах!.. Що тільки кілька разів і, переважно, як орієнтири — рать перейшла вал, стала за валом й таке інше… Складається враження, що в часи Київської Русі люди вже й не знали, що воно таке… чому і як з’явилося на їх землі… Не інакше, казковий богатир запряг велетенського Змія й проорав борони…
— Отакої, — Семенів голос з-від дверей в той же простір. — Славинський уже напився.
Враження навіть, що давні літописці їх недолюблюють… побоюються…
— Бивал в Іванковичах, помню, — Ігорів лікоть збоку, — єсть там вал, полукругом, в дрєвності бил загон для скота.
— Якого скота? — повернути ш-шиєю голову, — хрускотом хрящів.
Прямокутні тверді вилиці, — сталево-сірі очі.
— Великого й рогатого! — збоку. Вуса, широкі білі зуби. Яскраво-червона краватка. Василь. — Станіславе, ти слухай-слухай, та діло своє знай. Наливай. Отож, панове, пропоную випити за…
— Там поселення було! — виголосити. — Городище! А довкруг — захисний вал, який добре зберігся й донині. Який ще загін, для якої худоби?..
— Переважно, для свиней, — окуляри. — По валкових дорогах їх гнали до моря.
— В рабство, — вуса.
— А давайте вип’ємо за погибель цієї газети! — з-від дверей. Темне очей з-над пальців, якими зосереджено прища на щоці. — Щоб були їй, як мовиться, «короткіє лєта».
Злегка відштовхнутися від підвіконня ліктями, — й винести голосом наперед:
— Ви їх, Олю, не бійтеся! Вони люди мирні. То вони стверджується. До тридцяти ствердитися не можуть.
І що?..
— Славинському не наливайте! — темним очей. — Він уже п’яний.
Те-те-те! Ноги приймай, коли я заходжу.
Дістати цигарку… — що зириш, Славику? Ти був у редактора, з’ясував, кому з нас завтра в Андріївську церкву?.. — зирить він. Усі палять, і я палитиму! Раз випиваємо, то й палити будемо!.. — чиркнути сірником.
І на дно.
«Свинними шляхами» називалися… — валкові дороги, по яких гнали свиней. По ярах, улоговинах, а де й по-між невеличких валів, валків, щоб свині не розбігалися… тупо-тупотіли прямо дорогою… — ну й от. Стою. А в себе в кабінеті — «Біла гарячка»… Змієві вали, іншопланетяни… — приперся сюди й зав’яз. Тепер так просто не вирватися.
Чіпкі темні очі. Коричнева змійка поворозки невимушено на м’якому… розпечено-жовтому стільця… — гаразд. «Біла гарячка»… — працюємо. Сказати, що він якусь цінність складав, той ніж? — та ніж, як ніж… Рожева пластмасова ручка… довге лезо… — слухай сюди. Петро його сам зробив. Зі шматка прозорого пластика й залізяки, що валялася в гаражі. Й завжди носив з собою. А Микола його діймав: покажи, та покажи… А той не давав… Тоді ж ішов по лісі, Микола, бачить, — сидить герой п’яний… з ножиком своїм… — узяв, і відібрав. І направився у свою компанію. Петро ж прочухався, ножа нема, й нумо його розшукувати… — боротьба, суто біологічна боротьба за місце під сонцем. Так же, Семене? Двох сосен боротьба, яким долею випало прорости поруч, і з яких одна має заглушити іншу, бо інакше не проросте… не розкриється кроною під сонцем… — так? чи ні?.. — що, дівчинко?.. — блакитним ти своїм в епіцентрі всього. Голівка припіднята, плечі розпрямлені… — тримає собою. І що в тому блакитному… що виблискує в жарко-тютюновому просторі попереду?.. — дівчинко, навіщо тобі такі блакитні очі? Якийсь такий… незрозуміло чому, за які такі заслуги дадений… — додаток до твоєї душі. Вони твої, — очі? Чи вони якось окремо від того, чим ти є?..
«Хай Світлана не забуває»… — устиг лиш сказати. Микола. Коли ніж побли-блисками туди-сюди… й тепла кров між пальцями… й зелена трава… — дивно. І живуть банально, і перед смертю виголошують банальні слова.
Шановні браття по розуму… — спостерігаєте?..
Ну, спостерігайте.
Моя чарка?.. — дякую, Ігоре.
* * *
Бр-р!.. Бридотно пити горілку в таку спеку. Тепла горілка й пітні жінки.
— …як незалежну державу можна буде говорити лише в тому випадку, — дихати Семеном, — коли пересічний українець братиме інформацію не з колишніх партійних видань, а з нових, демократичних. Який з цього висновок? Вам слід намагатися зробити цю газету не кращою, а навпаки — гіршою.
— Підпільний Кіндрат! — білі Василеві зуби. — Дістав автомат!..
— Каму нужна будєт бомба, — Ігоревим ліктем збоку, — прашу абращатся ка мне. Атдам задьошева.
— Наві-іщо бомба? — гостро-темні Семенові очі. — Навіщо створювати газеті зайву рекламу? Потихеньку, помаленьку, з дня на день, робити її гіршою, ви знаєте, як, вам і особливих зусиль докладати не треба.
— А чому не читають ваших, як ти, Семене, кажеш, нових демократичних видань? — Славикові окуляри. — Бо там нема чого читати. Одна лиш політична тріскотня. На першій — політика, на другій — політика, на третій — політика, на четвертій —політичний гумор. Де ви берете такий дебільний гумор? У нас же є дещо й крім політики…
— Панове! — червона краватка й білі зуби. Василь. — Пані Інні з нами нудно. Давайте перейдемо на теми кохання.
— Ні, дай договорити! У нас же є дещо й крім політики. Сторінка «Для вечірнього читання», рубрика «Всяка всячина»… Та й узагалі, вибач, професійний рівень ваших видань…
— Славику! — білі зуби. — Про який професійний рівень ти мовиш? Старі пердуни старими штампами насобачилися клепати статейки на старі теми. Це і є професійний рівень?..
— У цих старих пердунів ти свого часу вчився писати.
Не туди.
— Це я в них вчився писати? Та вони, властиво, й витурлили мене з газети, бо я писав не так, як хотілося їм. А як на планірках виступав?.. Забув?..
Було, було…
— Левченко надто довго працює зі старими пердунами, — темні очі. — А з ким поведешся…
— Я прошу, Семене, при мені… — блакитні.
Належить втрутитися.
— Скажи мені, дитятко, навіщо ти пішла сюди на практику? — темні. — Пішла б на практику до Василя, він, скажу по секрету, редактор газети, дуже патріотичної й дуже демократичної. А який леґінь, поглянь!
Устряти! Як не як, політичний оглядач.
— Семене, брате, втям собі! — білозуба краватка. — Не може бути «дуже патріотичної» чи «дуже демократичної» газети, як узагалі не може бути «дуже демократії» чи «дуже патріотизму». Демократія та патріотизм — це такі речі…
— А чому, Семене, у нас тираж виріс? — собою. — Раніше до ста тисяч ніколи не дотягували, а зараз двісті двадцять.
Туди?..
Жорстке підвіконня ліктями. Коричневі, прошиті грубими нитками… черевики… — Семенові, — з темним хробачком поворозки… — невимушено збоку.
— Завдяки твоїм матеріалам, Славинський.
— То що, Семене, завдяки моїм матеріалам тираж став двісті двадцять тисяч, а завдяки твоїм був вісімдесят?
Очі гострішають… — гострі.
— Тираж! Що таке тираж, Славинський? Детективчики, гороскопчики, он, як Левченко каже, «всяка всячина для вечірнього читання»…
— То всьо єрунда, — ліктем збоку, Ігор. — Время такоє, тіражи у всєх газєт вираслі, хто там ближче, вперед.
— Скільки в тебе тиражу, Василю? Тисяч десять, якщо не помиляюся? Це в скільки разів твоя газета гірша від цієї? У двадцять два рази?
Потилиця! — червона краватка.
— Вельмишановне товариство! — вишкірені білі зуби. — Ми тріпаємося, а пані Інна тим часом нічого не п’є. Панна Інна вочевидь не шанує таких славетних журналістів, як Левченко та Славинський. Славетний — Славинський… Тавтологія. А в Україні жінки повинні шанувати чоловіків. Бо як співається? «А ти мене, Галю, та й не шанувала…» Ось що нас найбільше ображає. А щодо твого, Олегу, твердження про те, що наклад газети залежить від… — очі, краватка, зморшки на чолі… — так, слухаю.
— А нас найбільше ображає, — блакитне, — коли чоловіки напиваються, що себе не пам’ятають.
— Панно Інно! — краваткою стрімко догори. — Та хіба ж ми напиваємося? А якщо й напиваємося, то виключно…
— Щоб закрити тему, Славинський, — перефокусуватися: розшаровано-темні очі… — й гострі. — Ніхто ж не заперечує того, що…
— …вашу честь! — розмито-червоним краватки.
— …у вашої газети високий тираж, — гострі, так. — Скажу більше, ніхто не піддає сумніву професійний рівень журналістів цієї газети, — так-так. — І твій, Славинський, заспокойся. І Левченка, й Бурляя, й Наталки Денисенко. Але в тому й проблема. Доки ваша газета матиме таких гарних журналістів, як ви, отже, високий наклад і вплив на широкі верстви населення, доти Україна не зможе вважатися повною мірою незалежною державою. Із зачахлого… із дубового пня не проросте береза. Червона калина! Гарний образ. Одне слово, Славинський, якщо ти вважаєш себе патріотом України, а я переконаний, що попри все, ти себе таким вважаєш… — коротше, зрозумів.
— Да, Наташа Денісєнко — високій уровєнь, — ліктем збоку. — Вась, раскажи, как ти єзділ к нєй в гості.
— Панове! В присутності однієї жінки про інших не згадують.
— Так то в пастєлі, Вась, а за рюмкай згадують, і ще й як! Слухайте, напросився до неї в гості…
— Сама запросила.
— Приїжджають, а там чоловік. Законний супруг. Інший би випарувався на мєстє, только нє Вася. Вася був у своєму репертуарі. «О-о, брате, стільки про тебе чув!..» Коротше кажучи, всю ніч з ним бухали на кухні, а Наташка закуски підносила…
— Все було трохи не так, — білі зуби. Зморшки на чолі. — Закуски не підносила, самі брали…
— Кожному своє, — ноги на стільці, — кому пити, кому…
— Вельмишановне товариство! Облиште пані Наталю. Як журналістка вона…
— Как журналістка, да, — впівголоса поруч, — й лікоть. — А как баба… Трахається на тєбє сверху, сама па сєбє…
Затамувати подих.
— Ми вип’ємо у вашу честь, панно Інно! — стрімко-червоне краватки. — Як на це вельмишановне товариство? Взагалі, за жінок! Господаре, розливай!..
— Сучка, как і всє ані, — лікоть. — Но сучка в квадратє.
— Тоді попрошу всіх звестися на ноги!
І так стою.
— Семене!
— Щодо жінок у мене все стоїть, чому належить.
Наталка… — так, правда.
— Семене, не будь свинею!
— Розслабся, Васильку. Можна сидіти стоячи й стояти сидячи. Все відносне. Я подумки з вами. Якщо будеш наполягати, можу руку догори підняти. Або ногу.
Візьме зараз і ногу підніме. Х-хамло. І я буду змушений… — мені тебе не достає, Семене! Твоєї брутальності, твоєї парадоксальності, твоїх суджень, з якими я ніколи не погоджувався!.. — невже все?! — так, я знаю, що все скінчилося… — запла… — тихо! — заплака… — тихо!! — спокійно.
Наталка… ледь розкосі очі й повні красиві груди… — з Ігорем. І з Семеном?.. — аякже.
Сем-мен.
Пишіть, каже, якомога гірше.
— Чоловіки стоять, жінки сидять! За жінок! За вас, панно Інно!..
А сам?.. Коли газета й справді була партійною?.. — наче не пам’ятаю. Як бігав по редакції, носився з матеріалами, показував усім… А в їдальні?.. — біля вікна ще сиділи. Доводив, чому наша газета краща од «Вечірки». Аргументував… — сидить он. Витер об мене ноги й знову поклав їх на стілець.
Моя чарка?.. — дякую.
Василь?.. — лікоть догори… — хиль! — гусар.
Ну його все.
Й самому випити. Занюхати хлібом.
«Груди маленькі. Стирчать у різні боки, як у свиноматки…» — п-по пиці треба було! Не хапати ножа, якщо не впевнений, що зможеш ударити, — а просто зацідити в пику! І байдуже, що потім…
— А якось ми в цьому кабінеті… — виразні зморшки на Василевому чолі… — й розшаровані.
— То що, Семене, — собою! — коли тут працював, ти намагався писати якомога гірше? Якщо ми зараз, за твоїми словами, повинні писати якомога гірше, то тоді, коли газета й справді була партійною, ти й сам би намагався писати якомога гірше?..
На очах.
— У нас сьогодні весело, — що скажеш? — Славинський напився. Що ж воно далі буде?
Чекай-но.
— Ти скажи, — увіп’ятися в нього поглядом, — коли газета була партійною, ти намагався писати якомога гірше?
— Гадаєш, вона зараз не є партійною?
— Семене, ти чудово зрозумів, що я мав на увазі.
— Нічого не зрозумів. Ти стверджуєш, що зараз газета не є партійною. Чому це раптом?.. Тому що комуністична партія почила в бозі, але її й раніше такої не було, принаймні, з кінця двадцятих років не було вже й близько комуністичної партії, був владний прошарок у суспільстві, якому вірою й правдою служила ваша газета, вірніше, без віри й без правди, по-холуйськи.
— Семене, не забивай баки! У тому, що ти вмієш вислизати з-від головного!.. Ніхто тут не сумнівається…
— Отакої! А що ж для тебе є головним, Славинським? Що для самого себе ти визначаєш, як головне? Я от собі думаю — якщо хтось візьметься накидати зашморг на шию Україні, що ти робитимеш — будеш намагатися описати цей процес, чи, може, спробуєш завадити?..
— Отямся, Семене! Хто кому накидає, який зашморг?..
— От цікаво. Уявімо собі: обставини склалися так, що саме ти, Славинський, виявився найближчим до шибениці, й, крім того, в тебе є ніж, — твої дії? Спробуєш перерізати мотузку чи дістанеш блокнот з ручкою?..
— Семене, я спитав: коли тут працював, ти намагався писати якомога гірше?..
— А ти не пам’ятаєш?..
— Чому? Пам’ятаю! Дуже гарно пам’ятаю. Як носився з матеріалами… показував усім…
— Хлопчику! Та писав лівою ногою! Ігоре, як я писав?
— Ашибаєшся, Семьон, — ліктем. — Ти пісал не лєвай нагой, а правой. Саділся за стол, снімал насок, лажил єво рядом, і вперьод. В кабінете всідеть нєльзя била.
— Щ-що на мене всі сьогодні несуть? Чим тобі не подобаються мої шкарпетки?
— Семене, тільки не це! — веселі Василеві зуби.
Розшнуровує?
— Один несе, що я гарно писав, другий, що в мене шкарпетки не такі, як йому хочеться…
— Семене, серед нас жінка! — зуби. — Невже ти дійдеш до такої брутальності, як показувати їй свою шкарпетку?
— Дійду.
— Не смій, Семене, не смій.
Весело їм.
— Тоді Славинському більш не наливайте. Він і так уже п’яний.
— Не більше, ніж ти!
— Так, панове, час по конях, — зуби… зморшки на чолі. — По грамульці, і по сіль. Слухайте анекдот. Славику, ти наливай, наливай… Поїхав чумак по сіль. Минає час, і дружина, властиво, каже дитині: «Ану поглянь, синку, чи не повертається батько з Криму?» — писати погано і лівою ногою — не одне й теж! — «Виходить син на вулицю, там недалечко корчма, біля корчми стоїть його батько й виголошує: «Все, хлопці, час по конях. Ще по грамульці, і по сіль!» — Василева долоня широко в повітрі, — й куди?.. — їй на коліно? — а вона?.. — ногу трішечки вбік, звільняючись, — навіщо?.. — мало б бути приємно. Широка чоловіча рука на коліні.
— Яка мораль цієї історії? — краватка. — Українські чумаки завжди їздили в Крим, але я не чув, щоб у Крим їздили московські купці. Крим завжди був поєднаний з Україною в одне…
— То ясно, як день! — білими йому зубами. — Ти всім налив? Ех, панове, не та зараз редакція, не та…
Наливає? Знайшли офіціанта. Нехай кожен сам собі наливає… — ні, не буду. Кажу, Ігоре, не буду, п’яний, то п’яний. Можна писати і лівою ногою, а потім носитися з матеріалами… — що значить, «носитися»? — що, що?.. — показувати всім, хизуватися… — ой, Семене, наче сам не знаєш, що значить «носитися»?!. — н-но… — ноги затерпли. Якось їх… — одну, потім другу… — розпрямити. Я політичний оглядач! Мені Чорновіл і Мороз руку подають! Ду-урника з мене робити!.. Я тебе тут у дві хвилини заламаю! Хто кому накидає, який зашморг?.. Владна верхівка накидає зашморг на шию Україні?.. Так вона ж сама є частиною України, того більше, її провідною частиною, головою, — то вона сама собі накидає зашморга на шию?.. — гострі очі. Повіситися хоче?! Щось, того… — здається, стою трохи нерівно… — одне плече вище іншого. Якби дзеркало… — дві змійки поворозок на прогрітій сонцем шкірі черевиків. Витер об мене ноги. Й поклав їх знову на стілець… — ножика відібрав. Отак і відібрав. Петро сидів собі на пеньку, а Микола йшов по лісі й бачить, — сидить герой… з но-ожиком своїм… — підійшов, сів навчіпки. Потихеньку-помаленьку заговорив… відволік чимось… — і витягнув у того з-за пояса… — так? Чи ні? Чи Петро йому сам віддав?.. Заговорив, так, похвалив, — якого, мовляв, ти собі ножика зробив, ру-учку випиляв, — ану дай гляну. Подивився з того й з іншого боку, звівся, — й спокійно, неспішно засунув за пояс, — ясно глянув на нього, — мовчиш? — мов-чи… — і пішов у свою компанію. А Петро продовжував сидіти на пеньку… й дивитися поперед себе невидячими… порожніми очима… — перед тим, як утямити, що треба йти ножика свого повертати… — блакитне очей. Що, дівчинко?.. — хтось тебе сьогодні виграє. Шановні мої браття по розуму… — чуєте мене?.. — тут пішла велика драчка. Гадаєте, ми про політику сперечалися?.. Про вільну пресу?.. Про те, й тільки, кому дістанеться оця самочка гомо сапієнс. Бачте, сидить он, випрямила спину. А самець, — ну, один із тих, що вибороли право боротися за неї далі, — шепоче їй щось на вушко. Їй приємно, але вона не показує. То така любовна гра. Такі закони тут діють, на цій планеті. Зокрема біосоціального існування цього виду. І мені, як одному з його представників, належить підпорядкуватися… Вмовляє, видно, щоб випила краплину. Зрозуміло, навіщо. А вона, знаєте, чому не п’є? Щоб не зарожевіли в такій задусі щічки. Щоб шкіра залишалася примарно-ніжною. Парадоксальна річ, шановні мої браття, — хто там роздивлятиметься, якого кольору в неї шкіра обличчя, коли вона стоятиме раком у темряві.
— …однакові. Що в Криму, що тут. Ці крадуть тут, а ті там. А як виникають проблеми, ці приїжджають на чорноморський пісочок і за коньячком про все домовляються. Автономію собі виторгували. А тому все по цимбалах. Аби тільки корита свого не позбутися.
— Мені здається, Василю, все значно складніше, — вона? — Керівник держави повинен бути гнучким, особливо в таких складних умовах.
Як серйозно.
— Дорога моя панно Інно!..
— Мене зовуть Ольгою.
— Дорога моя пані Ольго! А хто ж створив ці умови? Вони ж їх і створили. Свині й злодії дірвалися до влади! Так, незалежність їм вигідна. Раніше було вигідно шпетити, як можна, ту незалежність, саджати в концтабори борців за неї. І це вони завзято робили. Тепер же вигідно красти безкарно, і щоб на Заході зустрічали, як справжніх. Перед прапором він вигарцьовує. А скільки свого часу вилив на той прапор лайна! Перепрошую, пані Ольго.
— Я знаю, Васильку, чого ти їх так ненавидиш, — ноги на стільці, чарка в пальцях… дінцем донизу… — крап-крап. — Бо вони тебе не посадили свого часу. А ти на це так сподівався. Був би зараз героєм. А тут — незалежність проголосили. Така невдача.
— Не жартуй з цим! — напружена спина до дверей. — Люди в мордовських концтаборах!.. У той час, коли ти ногами під столом теліпав.
— Точно так же, як і ти, Васильку, точно так же… — довжелезна рука, порожня чарка на стіл. — У чому й твоя трагедія.
— На правах вашева бившева завєдующева, — ліктем збоку, — абьявляю, што раунд закончілся. Па кутках. Адін у червоний, другий у синій. Якщо тобі, Василю, миліше, то в синьо-жовтий.
Спина, плече… — зуби:
— Я знаю, Ігоре, що тобі все одно, що червоний, що синьо-жовтий. Долар зовсім іншого кольору — зеленого.
Лікоть незворушно.
— Вася, будь проще.
— Будь простим совєтським парнєм, — зморшки. — Вам з нами не нудно, пані Інно?
— Я гадала, що за чаркою чоловіки розмовляють або про діло, або про жінок.
— Так то ж чоловіки! — вишкірені зуби. — А ми?.. Ми старі, нудні й боягузливі.
— Чого це «ми»? — поворозка. Гостро-темні очі. — Людина може розписуватися тільки за себе.
Блакитне?..
Що, втрутитися?.. — а навіщо? Швидше все скінчиться…
— Давайте вип’ємо, — зуби, зморшки. Червона краватка. — Я надто тверезий, щоб набити йому пику.
— Васильку, Васильку… Зараз іще міг би, а п’яним ти взагалі скиснеш.
Червона краватка — кривава мотузка.
Блаки-итне… — ну що, дівчинко?.. — таки втрутитися? Ну, якщо наполягаєш… — але скажу на вушко: це безглуздо.
Гм-м, прошу слова… — як депутат.
Стоп. Матеріал. Коректура… Пів на четверту… — не прошу. А перепрошую… — блакитне очей, скляне окулярів, понуре червоної краватки… джинсове ніг… — прони-зати їх! — й у двері.
Напівтемрява.
Ще двері, — й світло, — нестримні подряпини на змореному стола, засохлі напівсферки клею… жовтаві кучері… — пиріжки.
Привіт, мої любі, смачного вам! — чи не ікалося мені?.. — а що?.. — через мій парламент?.. — а що з парламентом?! — з лінотипістами проблеми?.. — еге-ге. Ну, Галю, якщо хочеш знати, я його здав ще о дванадцятій, так що… — ну, знаєш, то Ільченка проблеми, скільки він набирає, — до мене, Галю, які претензії?.. — ну, я розумію… — набору… нема…
Труба пневмопошти блискуче-металевим.
Нехай тепер хто хоче, той і вичитує?.. — послухай. Мені його теж треба… — та лише проглянути, ну, може, слово яке вставити… речення… — до чергового? А хто сьогодні? От-т. В мене з ним якраз не дуже… Ну, Га-алю, навіщо нам черговий?.. З мене пляшка десертного вина й шоколадка… — гукнеш? Я тільки гляну шпальту… трі-ішечки поправлю… — цьом?…
Гукне.
Металева труба пневмопошти… — літають по ній патрони. Пластмасові, з обох боків загвинчені.
Причинити за собою двері.
Втиснути м’яке повсті в незворушно-тверде дверної рами… — безтурботно-легкі… безтямні пилинки в широкій смузі сірого світла з дверей у вестибюль.
