Сашку було вісім років. Він уже вмів малювати на комп'ютері й створювати з конструктора Лего роботів-трансформеров.
Але він не вмів зав'язувати поворозки на черевиках.
Тому ранком, коли Сашко збирався в школу, поворозки йому зав'язував тато.
Також хлопчик ніяк не міг навчитися правильно заправляти сорочку в штани. Вона вічно стовбурчилася, а кінчик визирав.
Ранком тато й мама допомагали Сашкові одягтися. Вони подавали йому свіжу сорочку, вигладжені штани й вичищений піджак. Стояли над ним і стежили, щоб Сашко заправився як належить. Але хлопчик одягався довго й усе робив неправильно. Закінчувалося тим, що батьки самі його одягали й відводили в школу.
Сашко йшов по вулиці чистим і охайним. Люди дивилися на нього й промовляли:
— Який гарний хлопчик!
Інша справа, коли Сашко повертався зі школи.
Піджак увесь у штукатурці, знизу визирає кінчик сорочки, на штанях плями, поволозки метиляються сюди.
— Убоїще! — спересердя казала мама.
Що таке «убоїще» Сашко не знав. Напевно, інопланетний робот, який нападає на космічні станції землян.
Узагалі-то Сашко намагався стежити за собою. Але так весело було на перерві покрутитися на каблуці черевика, відштовхуючись ногою від підлоги. Ну, не втримувався на ногах. Бувало. Падав на оштукатурену стіну.
А як не залізти на гранітний парапет на шкільному дворі? Тільки сміливці могли зважитися на таке. Звичайно, піджак і штани могли постраждати.
Але хіба думаєш про це у відповідальну хвилину?
У класі в Сашка був старий друг ще з дитячого садка. Його звали Дмитром. Після уроків вони часто разом верталися додому.
З одного боку алеї, що вела зі школи, зводилися котеджні будиночки. З іншого був занедбаний парк, де протікав струмок. Він губився в округлому бетонному тунелі, як у печері. Там у хлопців було таємне місце.
Сашко й Дмитрик знали, що в печері сховані скарби. Вони намалювали план, як до них дістатися, і призначили день для експедиції.
Але того дня Дмитрик не захотів іти з ним.
Сашко, як завжди, на перерві вертівся на каблуці. На це зібралися подивитися діти з інших класів, була там і Віка з 2-Б. Сашко намагався не підвести й вертівся усе швидше й швидше. У якийсь момент він втратив орієнтацію й упав на фікус, який стояв під вікном у вестибюлі. Фікус вирощували не один рік, він мав величезні гілки й пишалася ним уся школа.
Сашко зачепив рукою одну з гілок, піджак задерся, сорочка висмикнулася… штани вимазали…
Віка все це бачила…
І фікус зламався.
Ну, скажемо, не весь фікус, одна лише гілка... Але на шум і гам вийшла вчителька, Дарина Сергіївна. Вона завела Сашка в клас і дуже-дуже його лаяла. І записала в щоденник, щоб батьки прийшли в школу.
Сашко розладнався, розплакався…
Після уроків вони із Дмитриком вийшли зі школи. Сашко помітив, що діти й дорослі намагаються не дивитися на нього. Вика вибігла з подружками й навіть не оглянулася.
— Знаєш, я мабуть піду додому, — сказав Дмитрик. — Уроки потрібно робити.
— Але ми ж збиралися… — почав Сашко.
Дмитрик знизав плечима, відвернувся й пішов.
Якийсь час Сашко дивився йому вслід, потім і сам пішов додому. Поворозки бовталися туди-сюди й шльопали по асфальту.
«А що вдома? — подумав він. — Тато й мама побачать запис у щоденнику…»
Сашко зупинився біля стежки, яка вела до струмка, зітхнув і пішов по ній. Під ногами шелестіло листя, гілки дерев злегка погойдувалися на вітрі. Десь над деревами змахували величезними крилами й голосно кричали ворони.
Невдовзі долинув дзюркіт струмка. Сашко наблизився й побачив, як прозорі цівочки води омивають камінці на дні.
Збиваючись, струмок губився в темному отворі тунелю.
Сашко підійшов до нього, присів навпочіпки й доторкнувся пальцями до шорсткого й прохолодного бетону.
У темряві попереду він раптом… відчув рух…
І побачив очі.
Сашко позадкував, спіткнувся й упав.
Із округлого отвору вилізла якась істота. Вона була незграбною й дуже неохайною. Скуйовджені волосся падали на плечі. На ній був вимазаний у штукатурці піджак і розідрані штани. Величезні поворозки черевиків звивалися довкруг ніг, як змії.
— Ти Убоїще?.. — тихим голосом спитав Сашко.
Чудище посміхнулося, показуючи жовті нечищені зуби.
— Може ти Шаляй-Валяй?..
Висякалося прямо в пальці.
— Хто ти?..
— Я Бумпель-Румпель! — розкатим голосом промовило воно. — Пішли із мною, я покажу тобі скарб, який ти шукав!
Істота наблизилася до Сашка й простягнула руку. Під нігтями виднілися темні смужки бруду.
Сашко схопився на ноги.
— Я не хочу з тобою йти, — сказав він. — Ти брудний і неохайний.
— Зате я веселий! — закричав Бумпель-Румпель. — Дивися, як я вмію вертітися!
І він закрутився-завертівся й вихор підхопив жовте листя, й затремтіли дерева, і ворони, злякано каркаючи, розлетілися в різні боки.
— Годі! — заблагав Сашко. — У мене голова крутиться!..
Вихор сповільнилося, вирізнилися чорні поли піджака… білий низ сорочки…
Бумпель-румпель знову з'явився перед ним.
— Мені не треба твоїх скарбів, — сказав Сашко. — Я не буду з тобою дружити.
— З ким же ти будеш дружити? — спитав той.
— З Дмитриком і Викою, — відповів Сашко.
— Вони не хочуть з тобою дружити, — посміхнувся Бумпель-Румпель. —Ти брудний і неохайний.
Сашкові подумалося, що хтось не так давно вже говорив ці слова.
— Ніхто не буде дружити з тобою, крім мене, — сказав Бумпель-Румпель. — Подивися на мене уважно. Адже я — це ти!
Сашко вдивився в нього й пригадав, що сам казав ці слова Бумпелю-Румпелю.
Він схопив портфель і кинувся тікати. Незабаром вибіг на алейку, що вела додому.
Хлопчик віддихався й повільно пішов далі. Почув, як шнурки б'ються про асфальт.
Він зупинився…
Нагнувся й зав'язав їх міцно-преміцно.
