Чи живуть крокодили в калюжі на дорозі

     — Тато, а в цій калюжі живуть крокодили?
     Видовжені тіні від дерев на сірому тлі колії дороги — й округла темна пляма калюжі попереду.
     — Живуть.
     Тепер обережно. Чіпко тримати кермо. Спрямувати велосипед донизу вздовж о-округлого краю калюжі й — ногами в педалі — до-го-ри.
     — А вони великі?
     Легке світле волосся дочки й маленькі кулачки на кермі поруч з широкими моїми й випнутими кістяшками долонями.
     — Не дуже. Звичайні собі крокодили, зелені з чорними смужками. Два великих і два маленьких. Усього чотири.
     Ти бач, пісок. Ну нічого, н-ногами в пе-да-лі, — якось вигребу.
— Тато-мама й дітки?
     — Що? А-а, крокодили... Так, сімейка. Живуть у калюжі, вигріваються на сонечку й харчуються... — «маленькими дітками»? Ні. Можна травмувати дитину. Зайчиками-побігайчиками? Теж ні. Звірів належить жаліти. — До кіоску приходять. На околиці, пам’ятаєш, де ми солодку воду купували? Приповзають усім сімейством. Продавщиця дає їм усе, що захочуть, аби тільки забиралися звідти...
     Знову калюжа.
     Ф-ф-фух. Цю вже так просто не об’їдеш. Доведеться злазити з велосипеда й обходити по-між дерев.
     Позаду на своєму велосипеді об’їжджала попередню калюжу дружина. За нею їхав син, однією рукою тримаючись за кермо, а іншою хвацько розмахував палицею, напевне, уявляв, що то меч джидаїв. Візьме зараз і поїде прямо по калюжі, знаю!
Убоїще!..
     — А в цій калюжі живуть крокодили?
     Озирнутися. Світла голівка й веселі очі дочки.
     — А от в цій вони вже точно живуть. Такого не може бути, щоб у такій величезній калюжі й не поселилися крокодили.
     — А чому їх не видно?
     — Як це, не видно? А отам от, бач, з води очі визирають?..
     — Хіба то не гілка?
     — Та ні! Яка ж то гілка?.. Справжнісінький, що не є, крокодил! Поглянь, он очі, он зуби, он гребінь на спині...
     Веду велосипед в руках. Колесо шурхотить по хвої, з під якої вже пробивається трава, й натикається на повалені гілки. Доводиться п-піднімати велосипед разом з дочкою, яка все так же сидить на рамі, вхопившись за кермо.
     — Давайте за мною! — озираюся на дружину й сина.
     — Тато, а крокодили нападають на машини, які проїжджають по дорозі?
     — Аякже! В колесах от!-такі дірки від зубів залишаються...
     Крони сосен ледь погойдуються туди-сюди, — з-від гілок жорсткими поштовхами б’є сонце, — густий запах хвої й відчуття кисневого перенасичення організму, — що й жовтаві стволи розмиваються перед очима.
     Й чого його понесло в цей ліс?..
     Чи не краще було б поїхати в зоопарк, подивитися на справжніх крокодилів? Цікаво й пізнавально провести час, а потім ще й відірватися на атракціонах?.. Так ні, тягтися невідомо куди, пробираючись між калюжами й поваленими деревами...
     — Знайдемо десь сухе місце й влаштуємо привал? — знову озираюся до дружини.
     Бачу, щоки в неї розпашілі... очі горять... — мабуть, все нормально. Та й діти не виглядали знедоленими.
     Ф-ф-фух.
     Ще недавно, здавалося, була зима, а вже літо.
     На цю велосипедну вилазку ми запланували розширити межі «дослідженого світу» за ланцюжком горбів і вивчити можливі шляхи до сусіднього селища й зони відпочинку, яку там начебто облаштували в лісі.
     Не такий уже й маленький наш ліс, щоб не було в ньому чого досліджувати, й не такий уже й великий, щоб заблудитися й пропасти. Цілком реально на велосипедах за один десь дістатися з його одного краю в інший і повернутися додому, а якщо мається ще й карта й джі-пі-ес, то ніякий лісовик, з тих, хто полюбляє в лісі за носа водити, не страшний. А там, у гущавині лісу, маються озерця й болотця, мальовничі галявини й струмки. Десь там розташована криничка з цілющою водою, куди ми їздили в дитинстві.
     Здавалося, велосипедна прогулянка мала би бути легкою й приємною, та не врахували повалених дерев і калюж, — і крокодилів, які в тих калюжах мешкали й так і норовили вхопити за колесо чи за ногу. 

За темою й настроєм:

• Зимово-лісовий сюр
• Рання весна в лісі
• Клінічна смерть динозавра
• Лісовий цуцик
• З-під обламків дерев