У дитинстві улюбленим нашим місцем на ставку, який називають Немішаївським або Технікумівсь-ким, був острівець навпроти виви-щеного мису з боку технікума. Там ми ловили рибу або ж просто відпочивали. Рибінспектор на прізвище Розумний, який об’їджав ставок на мотоциклі з коляскою й ганяв хлопчаків, що вудили рибу, не завжди мав бажання знімати штани й переправлятися на острівець, а коли таке бажання в нього й виникало, ми встигали сховати вудки й рибу.
Здебільшого ми просто купалися, засмагали й грали в шахи чи в карти. Хто програвав, повинен був перепливти ставок до мису й назад. Довкруг здіймалися дерева, сонячне світло мерехтіло в хвилях на воді…
Хлопчиком я був мрійливим, астрономією цікавився й історією.
Бувало, сидячи над водою й розглядаючи дерева на протилежному березі, я розмірковував: цікаво, а що було на цьому місці, приміром, тисячу або ж дві тисячі років тому? Уява малювала струмок у непролазних хащах, серед яких бродять дикі звірі…
Зараз я переконаний: ні тисячу, ні навіть дві тисячі років тому ніяких «непролазних хащів» тут не було.
Була дорога й поля з обох боків, на яких колосилася пшениця, й вози на дорозі й вершники, — й земляний насип перетинав балку, й пролягала по ньому дорога, — й вела до мосту, а потім і до воріт граду, який здіймався вежами й стріхами будинків на пагорбах з протилежного боку нинішнього ставка, де зараз «мис».
* * *
Недавно довелося мені скачати карту-трьохверстівку 1868 року. Цікаво було глянути, як наша місцина, на північний захід від Києва, виглядала півтори сотні років тому.
А так ці місця виглядають зараз:
Натисніть, щоб збільшити.
На давній карті ще нема й близько міст Ірпінь і Буча, селищ Ворзель, Немішаєве й Клавдієве. Вони були закладені на початку ХХ століття як станції при будівництві залізниці Київ-Ковель.
Цивілізаційним же центром північно-західних околиць Києва на той час було містечко Гостомель. Від нього дорога йшла на Бабинці, далі через ліс до Бородянки, й далі вже до Коростеня й на захід.
Майже повсюди був ліс, серед якого на острівцях землі, що оброблювалася, розташовувалися села — Микулиці, Мироцьке, Козинці, Михайлівка та інші. Вони й зараз залишилися на тих же місцях, й вулиці розплановані так же.
А тисячу років тому?
Якби була можливість приєднати сюди ще й третю топографічну карту — часів Київської Русі, — чи надто би вона відрізнялася від карти ХІХ століття?
Гадаю, не надто.
Річки залишилися б на місці, лісів би побільшало, доріг би поменшало, а поселення розташовувалися приблизно там же.
Лаврентій Похилевич у книзі «Сказания о населённых местностях Киевской губернии», що була написана приблизно в той же час, коли й створена карта-трьохверстівка, ствержував, що в прадавні часи поселення в нашій місцевості знаходилися на тих же безлісих клаптиках, що й тогочасні села. Серед лісів не було інших ділянок орної землі, з якої можна було прожити.
Розташовувалися вони по високих берегах річок і річечок, недарма ж наші предки називалися «руси», «русичі», від слова «руса», що значить «річка». Доріг серед дрімучих лісів було небагато, долалися вони важко й були повними небезпек. Натомість розгалуджена річкова система слугувала зручним засобом для комунікацій і торгівлі, крім того, в річках водилася риба.
У давні часи річки були більш повноводними. По ручаях, у яких зараз води жабі по коліно, в часи Київської Русі, за свідченнями літописів, плавали струги.
Часто для поселення вибирався пагорб між ярами, який з поля ще й обкопувався ровом, куди спрямовувалася частина води з річки. За необхідності насипалися вали. Над ровами й протоками зводилися мости. На узвишші споруджувалися дерев’яні стіни й вежі, тому укріплення називалося «град», від «огороджувати», «городити». Частина будинків могла розташовуватися й поруч з градом, але за небезпеки населення ховалося за стінами.
Наприкінці першого тисячоліття нашої ери скандинави називали руську землю «Гардарикою», що значить, «Країна міст». Це багато про що говорить. Плавали тоді нормани по морях чимало, знали Західну Європу й Візантію, але назви «Країна міст» удостоїлася лише земля наших предків.
Град над річкою — ось що характеризує нашу землю в давні часи.
У долині Рокача укріплені городища розташовувалися досить щільно, інколи на відстані кількох кілометрів один від одного. Городища є практично в кожному з довколишніх сіл, наприклад, в східній частині Мироцького. Головне ж місто округи розташовувалося там, де Рокач впадає в Ірпінь, — все той же Гостомель. Біля Покровської церкви на високому острівці, утвореному відгалудженнями Рокача, збереглися залишки валу давнього граду.
Й ось що писав Похилевич у «Сказаниях» про Микуличі: «Урочище, где до разорения (ордой) стояли Микуличи, и теперь называется Старым Селищем, там, где при впадении в речку Рокач, называемой также Кианкой и Мирчей ручья Орлянки, находится замок или место окопанное глубоким рвом. Тоже предание утверждает, что вокруг этого замка было другое селение, называемое Межиречкой, которое также разорено ордой».
У часи, коли Похилевич збирав матеріал для своєї книги, ще не було Немішаєвого, тим більше аграрного коледжу в ньому. Землі, на яких нині розташоване селище, вважалися приналежними Микуличам і Мироцькому.
Але зараз місце, де Орлянка впадає в Рокач, який називають також Киянкою, знаходиться не в межах Микулич.
Це північна частина Технікумівського ставу, — якраз там, де острівці.
Гуглівська супутникова карта. Стрілкою позначений мис, на якому, швидше за все, розташовувався прадавній град. Натисніть, щоб збільшити.
На карті-трьохверстівці (див. вище), де позначені ручаї з їх історичними назвами, чітко видно те місце. Як бачимо, вже в позаминулому столітті там мався ставок, щоправда був трохи меншим, ніж нині. Відверто кажучи, я думав, що ставків поназагачували без міри за часів Хрущова.
* * *
На велосипеді з’їджаю з варшавської траси. Справа здіймаються дерева на березі ставка, зліва — земля під забудову. Одні ділянки поросли травою-муравою, на інших уже з’являються гідні зразки котеджної архітектури початку ХХІ століття нашої ери.
Вода в ставку зеленувата, визирають розкарячені гілки.
За часів мого дитинства й юності тут був свого роду літній селищний клуб. Напевне, половина Немішаєвого в погожі дні збиралася на берегах ставка. А зараз, бачу, не те, щоби купатися, ніхто й рибу втихаря не ловить.
Поволі їду вздовж берега по дорозі, посипаній гравієм і битою цеглою.
В «Археологической карте Киевской губернии» В.Антоновича, що була видана наприкінці ХІХ століття, сказано, що в околицях Мироцького знаходяться 17 стародавніх курганів. Сам Антонович оглянув 5 курганів в урочищі Козинецька Киянка на землях Микулич.
Он вони, Микуличі, в кількох сотнях метрів за полем, он воно за кілометр-другий далі по балці Мироцьке.
Це все археологічна територія.
Долина судноплавної річки неподалік стольного граду Києва на шляху в землі древлян, звичайно, була освоєна й заселена з давніх часів.
Й такий ще важливий факт. За кілька десятків кілометрів з півдня (на території нинішнього Макарівського району) ці землі оберігали від трьох до чотирьох ліній Змієвих валів. І додайте ще кілька ліній під Фастовим і Білою Церквою.
Погляньте на карту!
Стрілкою вгорі позначена долина Рокача. Натисніть, щоб збільшити.
Стольний град Київ з півдня оберігали свої вали, з заходу його захищав укріплений берег річки Ірпінь. Макарівські вали й ті, що далі на південь, захищали передовсім не Київ, а саме цю територію.
Сім ліній потужних земляних валів висотою більше 10 метрів з ровами й частоколами зверху, посилені опорними городищами, — що вони захищали?! Дрімучі ліси й болота, серед яких приткнулися напівземлянки напівдиких людей «на стадії розкладу первісного ладу»?..
Гей-но!
Українські археологи! Годі вже засмагати в Криму та в Ольвії. Історія Давньої Греції й без вас уже добре вивчена. Я розумію, що чорноморський пісочок — це не череда корів десь на запиленій поліській дорозі. Але ж хто, як не ви, нам дасть відповідь: що захищали Змієві вали?
Українські історики! Годі вже повторювати, як заведені, що наша державність, наша культура й самобутність, починаються з варягів. Змієві вали всією свою вагою стверджують, що вже в першому тисячолітті нашої ери безпосередні предки українців мали достатній рівень державної організації й усвідомлювали себе, як народ, щоб захистити свою землю єдиною й потужною оборонною системою.
Ф-ф-фух…
Поволі кручу й кручу педалі, провертаю колеса велосипеда по битій цеглі на дорозі.
Ну й от воно, місце, де Орлянка вливається в Рокач, який називають також Киянкою.
Стара дамба, по якій пролягає грунтівка. Невеличкий ставок з лівого боку, весь в очереті, — це вона, власне і є, перегороджена Орлянка. Зараз ручай протікає по трубі під дамбою. З правого боку знизу — дзеркало основного ставу. Два острівця серед води, порослі деревами. Перший тягнеться цівочкою, що ледь визирає з води, а другий, — наше в дитинстві улюблене місце — ошатно здіймається на водою кронами.
Коли воду в ставку спускають, видно, де саме зливається струмки. Далі вже ручай переважно називають Рокачем.
А взагалі, мало вже хто пам’ятає, як правильно той чи інший струмок називається. Є Технікумівський став, Заводський, Перший Мироцький, Другий, і так до Четвертого, звідки й витікає ручай, що має повне право називатися Рокачем, і за десяток кілометрів впадає в Ірпінь.
По-новому придивляюся до звичних місць. Надто вже правильну круглу форму має острівець, надто випинається серед рівної місцини, — часом, не курган? Поздовжня цівочка іншого острівця, — часом не залишки насипу, по якому пролягала стародавня дорога?..
Зрозуміло, де розташувався град.
На високому протилежному березі, який огинав ручай, — однозначно, що там. Й без свідчення Похилевича, можна з великою долею ймовірності припустити, що там мало би знаходитися прадавнє поселення.
* * *
Перетинаю основну дамбу ставу, огороджену парапетом. Збоку не так давно були споруджені дерев’яні сходи й ошатний місточок над водою. Асфальтівка веде до аграрного коледжу, я ж піднімаюся стежкою по схилу.
Довкруг зарості акацій, видніються горбики свіжої землі, яку нарили кроти-археологи.
На самому пагорбі спокійно й тихо. Дзеркало води за деревами, й он вони, острівці, на протилеженому березі. За ними впавдає в ставок Орлянка. Серед дерев, здебільшого, дубів — прилаштовані під сидіння й лавочки колоди. Сліди від багаття, — видно, недавно тут культурно відпочивали з шашликами.
Тут був парк, напевне, ще з часів сільськогосподарської школи, яку на початку століття за свої кошти відкрив заможний селялин Кулик. Зараз на цих пагорбах облаштовується зона відпочинку аграрного коледжу. Що ж, цьому городищу пощастило. Будівництво тут не велося, тож є надія, що культурні пласти залишилися неушкодженими.
Якщо наші археологи колись надумають дослідити ці горби й провести розкопки, гадаю, не зайвим буде залучити до них студентів коледжу. Майбутнім аграріям, спадкоємницям хліборобської культури, що веде свій початок з-від Трипілля, не зайвим буде доторкнутися до нашої історії.
Ставлю велосипед до дерева.
На небо нанесло хмар, дубові листочки тремтять у поштовхах вітру. Через коріння, стовбур й гілки вони вбирають в себе з землі поживні речовини. Як би в грозу не зірвалися.
Втримуєш себе на прямих ногах — серед дерев довкруг — й відчуваєш, як вбираєш з довкружньої землі її приховану потужну силу.
Мис, на якому розташовувалося стародавнє місто.
Один з острівців, до якого тягнеться «насип».
Ручай Орлянка.
Дорога по старій дамбі, під якою зараз Орлянка протікає в ставок.
На цьому місці стояв давній град, що був зруйнований у 1240 році монголо-татарами.
Вид на острівці й місце, де впадає Орлянка, з пагорбів.
_____________________________________________
