Громада

     Якось в юності повертався електричкою додому. В тамбурі кілька гопників грабували й били підпилого пасажира. Це продовжувалося хвилин десять, може, більше... — всі стиха перемовлялися між собою, позирали на прямокутні темні віконця висувних дверей, де тільки мелькотіли руки-ноги, й долинали крики про допомогу.
     Зрештою, якась жінка скочила на ноги, повернулася обличчям до вагону й вигукнула:
     — Тут є мужики?!
     На якусь мить в вагоні запанувала тиша, потім хтось із чоловіків підвівся, за ним другий, третій... Зрештою, майже всі чоловіки в вагоні стали на ноги й вийшли в прохід між сидіннями. Роль лідера на себе взяв, пам’ятаю, літній чоловік у коричневій шкіряній куртці. Видно, майстер з авіазаводу, що повертався після зміни додому.
     У проході довго не затримувалися, відкрили двері тамбуру й швидко навели там порядок.
   Пам’ятаю жалюгідне обличчя одного з гопників, який щось скиглив у кутку. Їх особливо й не били. Майстер у шкіряній куртці для годиться дав пару раз по зубах. Гопники не чинили опору, не махали руками й ногами, — збилися в куток тамбуру, хоча реально готові були з ними битися чоловік два-три з кількох десятків, хто вийшов тоді в прохід. Як тільки побачили скількох чоловіків, одразу ж стали смирними.
Міліції поруч не виявилося (коли потрібні, завжди їх нема), в’язати гопників, кудись везти й здавати не було можливості та й сенсу. Вони розбіглися, як тільки автоматичні двері електрички розкрились на черговій зупинці.
     Гроші хлопцю повернули. Посадили на сидіння в салоні й утерли сльози й кров. Й усі доїхали, куди було потрібно кому, в спокої й порядку.
Згадую про цей епізод на тлі останніх подій на Майдані й думаю, що тоді в електричці все могло бути й інакше.
     Чоловіки могли встати, зібратися біля дверей тамбуру й почати обговорювати ситуацію. Кожен, хто претендував на роль лідера, або ж хотів покрасуватися перед коханою, що продовжувала сидіти біля вікна, став би говорити своє й пропонувати план дій. Промови тривали б без кінця. Хоча насправді кожен побоювався виставитися наперед, мало чого, раптом у тих ножі. Зрештою, зійшлися б на тому, щоб зажадати від гопників припинити хуліганити, а якщо не допоможе, заблокувати вхідні двері. Пошукати підтримки в сусідніх вагонах і по-можливості знайти когось з міліціонерів, хоч би й з паспортного столу. Гопники, відчувши слабкість, почали б уже самі лізти в пузир. Минав би час, люди потихеньку б виходили на своїх станціях, й бажаючих навести в тамбурі порядок усе б меншало. І закінчилось би тим, що тим, що гопники самі б уже зайшли в салон, побили б і пограбували пасажирів, що залишилися.
     До чого я веду?
     До того, що набридли вже промови на Майдані.
     У неділю серед сотень тисяч людей я відчув себе серед Громади, яка зібралася, щоб навести лад у цій державі. Натомість довелося вислуховувати промову за промовою.
У той час, як тривали промови, «Беркут» на Банковій по-звірячому бив протестувальників, журналістів, лікарів «швидкої», нищив приміщення Спілки Письменників. На тлі багатотисячного «Банду геть!», що потужно доносилося з Майдану, «пєрнатиє» били ногами людей, кричали: «На колени, мразь!», ставили ноги на голови непритомних людей і фотографувалися.
     Мені соромно за те.
     "Беркут" вочевидь не боявся тисяч людей, які могли б розчавити його, так що пір'я з асфальту довелося б відшкрібати.
     Як кілька гопників у тамбурі електрички не бояться кількох десятків чоловіків у салоні, які замість того, щоб разом узяти й поставити їх на місце, виголошують промову за промовою.

За темою й настроєм:

• Прощавай, Ленін!
• Український Майдан
• Революційний сюр
• Недільна служба на Майдані
• День гідності