Колись давно в Луганську

     Колись давно, після третього курсу факультету журналістики, понесло мене на практику в Луганськ, тоді ще Ворошиловград, в обласну газету «Молодогвардієць». То був гарний час, і практика виявилася вдалою — сам Степан Павлович Колесник, який вів нашу групу, поставив за неї «відмінно».
     На два місяці я був залишений на самого себе — без родичів і друзів з їх настановами, як жити. Грошей хронічно не вистачало, але в усьому іншому все було чудово. Не так я вже й гуляв, як можна подумати, — але дихалося вільно.
     Поїздив по області — спускався в шахту, зробив нічний рейс на тепловозі в кабіні машиніста, й однієї ночі (будемо вважати) орав поле з механізатором.
     За нарис про нічну оранку Степан Павлович, власне, й поставив мені «п’ятірку».
     Це було в одному з сіл Старобільського району. Пам’ятаю чудові краєвиди тих місць, пагорби й долини, — й «рівне, ледь охололе після жнив поле. Тільки з одного боку його немов-би підтримувала чорна зорана смуга землі, що спадала вниз, до яру. А над самим видноколом палахкотіло велике червоне сонце...» — пе-ре-про-шую. Це вже я цитую початок того нарису.
     На що я тоді, пам’ятаю, звернув увагу, — що містечка й села на північній Луганщині мало чим відрізнялися від тих, що на Київщині, й люди переважно розмовляли тією ж українською мовою, — ну, може, трохи з більшим суржиком.
Інколи доводиться чути, що суржик — це не українська мова, а щось середнє між українською й російською. Ні, це українська мова, — тільки засмічена.Той хто розмовляє суржиком, вважає себе українцем, а не росіянином, — так же? Що вдієш, є така проблема. Й для більшості українців, у тому числі й для мене самого.
     Шестирічна донька недавно спитала мене: чого це я розмовляю російською мовою? Чого це російською? — здивувався я, — українською.
     — Ти сказав «клубніка», — відповіла вона, — а треба «полуниця».
     Каюся!..
     Треба стежити не тільки за мовою, якою пишеш, але й якою розмовляєш, — та як би там не було, а з героєм нарису, механізатором, спілкуватися було легко, — мабуть, тому, що ментально він був таким же, як і мої сусіди в селищі під Києвом. Й навіть дав мені трохи поорати.
     Хто це сказав, що Луганщина — це не Україна?
     У тридцяті радянське керівництво добре знало, куди простягається Україна. На межах Луганщини стояли кордони червоноармійців. Якось читав, що жителі сусідніх російських сіл чимало збагатилися, за безцінь вимінюючи в Міловому хліб на золото й коштовності. Можна почитати про Голодомор 1932-33 років на Донеччині й Луганщині, наприклад, тут.
     Та годі про сумне, — пам’ятаю, як сів за цей матеріал, а в редакції якраз була п’янка. У кабінет заглянув редактор: «Не шуметь, Паша пишет очерк». А коли написав, до речі, досить швидко — тоді вже й відірвалися.
     Гарні там люди були, в Луганську, й не тільки в редакції. Стосунки — прості й душевні, без столичного снобізму.
     Пам’ятаю, як у той вечір, чи в інший — в ресторані, куди ми направилися, коли в редакції закінчилася випивка, я вишивав під музику з відповідальним секретарем на пару, й тільки ноги злітали в один бік, й ув інший, — скажіть, чи можливо таке було в київській редакції? Та нізащо. Я й через вісім років у столичній газеті мав з начальством доволі ділові й шанобливі стосунки.
     Розмовляли в редакції «Молодогвардійця» переважно російською мовою, — але тоді, у восьмидесяті, на мовній проблемі не зациклювалися. Та й пізніше, коли вчився, працював, — та навіть і вдома! — постійно доводилося перебувати в середовищі, де хтось розмовляє українською мовою, хтось російською, а хтось і так, і сяк. Аби людина була нормальною.
     Були часи, коли я й сам розмовляв або виключно російською мовою (наприклад, в армії), або переважно російською, — але завжди вважав себе українцем і був патріотом України.
     Так от, про Луганськ.
     У шахтарських містах на півдні області розмовляли російською, але не вважали себе росіянами. Сказати там комусь, що він у Росії, мовляв, живе, а не в Україні — то можна було й у диню отримати. Жартую. В Луганську тоді жилося досить безпечно. За два місяці практики я не пам’ятаю якихось з кимось проблем, хоча гуляв і по вечорах, і про ночах.
     Питання мовні й міжнаціональні спливли, якщо не помиляюся, лиш одного разу, коли клеїв дівчину Лєну з відділу листів.
     Освічена така дівчина, духовна, як це зараз прийнято говорити, — гуляли якось з нею в парку, й вона висловила думку, що для того, щоб стати творцем, потрібно народитися в шляхетній родині й отримати відповідне виховання.
     — Та не завжди, — сказав їй. — Байрон був лордом, Пушкін народився в дворянській сім’ї, але взяти Шевченка — він був кріпаком і взагалі фактично не отримав системної освіти.
     — Шевченко и не поэт, — сказала Олена, чи то, Лєна.
     Ну як це не поет, обурився я. Почитай «Гайдамаки», наприклад. Геніальний поет.
     Однак у прозоро-сірих очах «Лєни» я побачив, що вона «Гайдамаки» не читала й читати не збирається.
     В ході подальшої дискусії з’ясувалося, що не можна назвати поетом того, хто пише на «исковерканном наречии» великава і, зрозуміло, могучева русскава язика.
Нагадаю, що діло було у восьмидесяті роки, коли українську мову й літературу в Україні, й на Луганщині в тому числі, вивчали в школах всерйоз і Шевченка шанували, — й українці займали тверду другу сходинку в ієрархії народів Радянського Союзу, — й, узагалі, питання «дружби народів» було «священною коровою» радянської ідеології.
Тому мене, швидше, не обурило, а здивувало тверде й безапеляційне неприйняття всього українського розумної начебто й освіченої дівчини.
     Дуже душевної, як і чимало росіянок.
     — Когда я вижу двух девушек, которые разговаривают между собой на украинском языке, мне их так жалко, так жалко, что аж плакать хочется, — казала вона.
     Гарна дівчина, Лєна, душевна й вродлива, до речі, — та якось з нею не заладилися.
     Де ти зараз, Лєна з Луганська?
     Підносиш терористам час на блок-пости, чи, можеш, міністром у ЛНР служиш, наприклад, освіти й культури?..
     Дивися, не нарвися на кулю. Часи зараз змінилися.
     В Україні формується політична нація з україномовної й російськомовної частин, — серед якої, безперечно, будуть механізатор зі Старобільська й шахтар зі Стаханова, й відповідальний секретар газети, куди я їздив на практику, — прощавай, Лєна. Десь я тебе недавно все ж таки бачив. На якомусь фото з «Луганди».
     До речі, про шахтаря. Пам’ятаю, як з’їздив у Стаханов на шахту готувати статтю від імені передового комсомольсьця. Використовуючи нагоду, спустився в шахту. Небезпечна й важка це робота, вам скажу. Повзеш у три погибелі по низенькому похилому тунелі… десь глибоко під землею… — ну й відзначали, значить, повернення з глибин ув кабінеті парторга шахта. Випили по чарці, по другій, почали, як водилося, розказувати анекдоти, я вже трішки почав хилитатися на ніжках стільця, погляд зупинився на парторгові, який якраз розказував політичний анекдот, — й мені взялося й подумалося: усе записав, що треба, а от прізвище парторга — забув.
     Парторг розказав анекдот, усі пересміялися, — на мить запанувала тиша, — я й запитую:
     — А як ваше прізвище?

За темою й настроєм:

• Солодке й моторошне відчуття влади
• Жабомишедрачка
• Весна в яру
• Живлення моєї батареї
• Життя з вужем (Панкратович-2)