Лісовий цуцик

     У перерві між дощами ризикнули навідатися до лісу.
     О-обминаючи калюжі й дол-ла… й дол-л-лаючи багнюку на дорозі, дісталися на велосипедах до розвилки доріг, одна з яких вела до лісника.
     Там на нас чекав цуцик.
     Гарненький дворовий песик, невизначено-тер’єрної породи. Досить крупний, годований. Як тільки ми наблизилися, замахав хвостом, став радісно стрибати, наче перед господарями, й зазирати ув вічі.
     Ми вже не вперше зустрічаємо тут собак. Зграя страшенно доброзичливих собацюр загрозливих розмірів і вигляду, які жили, видно, при лісникові, промишляла тим, що зустрічала й проводжала грибників й інших охочих подихати свіжим лісовим повітрям. Напевне, собаки якось були виявили, що люди стають дуже чуйними й погідливими, якщо перестріти їх в глухому місці, — й останнього бутерброда не пошкодують!
     Однак були вони навчені життям і розуміли, що цей промисел — палка з двох кінців. У переносному й прямому смислі. Випадало отримати й бутерброд, й ломакою по спині. Траплялися в лісі й дядьки з рушницями, які стріляли по шкарабанках і по всьому живому, що потрапляло на очі.
     Зараз же цуцик був сам. У його життєвих планах вочевидь не значилося робити кар’єру в межах зграї.
     Він затрусив за велосипедами по дорозі.
     Було видно, що лісу песик не боїться, все тут знає й почувається, як удома. Коли ми зупинялися, щоб перевірити грибні місця, сідав неподалік і покірливо чекав.     Давав себе гладити, лащився, але очиці мав насторожені.
     — Він з нами, поки у нас ковбаса, — сказала дружина. — Ковбаси не буде, й собаки тут не буде.
     Мені ж пригадалися історії про собачок, які клеяться до туристів, живуть з ними цілий день, годуються вволю й граються, потім кудись пропадають, розчулені туристи їх шукають, щоб забрати додому, ніяк не знаходять, а як повертаються назад через село, раптом виявляють в одному з хазяйських обійсть. І ті, як належить хазяйським псам, обгавкують своїх недавніх благодійників з ніг до голови.
     Одне слово, не собачки, а сучки.
     Тож на предмет цього песика я особливо й не розчулювався. Погодувати — погодуємо, коли сядемо обідати. Куди ж подінемося. Але на ковбасу нехай не розраховує. Й драматизувати ситуацію, мовляв, привезли господарі собаку в ліс і покинули, й що ж йому, мовляв, тепер робити, як жити, — я не зби-рав-ся.
     Упродовж усього часу, що ми були в лісі, цуцик не привертав до себе уваги, поводився тихенько, але непохитно тримався поруч. Як спускалися й пагорбу й показався стіл з огнищем, замахав хвостом і радісно туди побіг.
     Стало зрозумілим, що він уже бував на цьому місці. Екскортував сюди попередню групу? Ну-ну.
     Чи хтось його тут покинув?..
     Коли облаштовувалися й розпалювали вогнище, песик знайшов собі місце на яглиці під сосною й тихенько там сидів. Як стали обідали, не полишив свого лігва. Я відламав і відніс йому трохи хліба. Цуцик пожадливо заглитнув. Дав ще хліба. Цуцик проковтнув. Дав ковбаси. Мельк – і нема.
     Песик під’їдав з удячністю, але довкруг нас не стрибав і не випрошував більшого. Продовжував сидіти на своєму місці… — як раптом загавкав.
     Я озирнулися: з лісу наближалася процесія. Огрядна жінка з величезною корзиною, дівчинка з косичками й собачка такса. Цуцик кинувся до такси й став принизливо скавунчати.
     — Дайте дитині попити! — повеліла жінка.
     Без проблем. Солодкої «Росинки» чи мінеральної?..
     Мінеральної.
     — Де тут Дуброва?
     Я показав, з якого боку село. Якщо проминути горб і пройти трохи через ліс, натрапите на дорогу, по ній звернете направо й прямо-прямо… й вийдете на Дуброву.
     — То що ж виходить, ми йдемо не в той бік?! — жінка пронизала мене поглядом.
Виходить, що так.
     Я став почуватися винним, що Дуброва знаходиться не з того боку. Можете й не переходити через пагорб, а повернути назад… дійти до дороги, повернути наліво… й прямо-прямо… — якраз і йшли по тій дорозі? Тільки у зворотньому напрямку? Яка невдача.
     Тоді вже краще через пагорб.
     — Можна сподіваюся, Дуброва починається якраз за тими деревами?!
     На жаль, ні.
     — Ще треба пройти трохи лісом…
     А потім полем, додав я подумки. Кілометр-другий.
     Жінка вимогливо дивилася на мене, а такса — на цуцика. Той же вищав і стрибав довкруг неї.
     — То, може, вам уже краще йти на Немішаєве? — подав я голос. — Там залізнична станція…
     Для більшої наочності, як гранітний Ленін, ч показав рукою: там Дуброва, там Немішаєве, там Клавдієве.
     — Нам не треба станція! — виголосила жінка. — Ми подзвонимо й по нас машина приїде!
     Прапор вам у руки.
     Процесія — жінка, дівчинка й собачка-такса — поволі зарухалася далі, під гору схилом. Песик поплівся за ними.
     Що ж, подумав я, баба з возу. В добру путь.
     У дитинстві я думав: як виросту, буду підбирати й залишати в себе всіх бездомних котів і собак. Зараз я виріс, маю власний будинок, — але тварин не підбираю. Напевне, очерствів серцем. Чи набрався розуму.
     Через рік-другий ми планували завести вівчарку. Подружка дружини обіцяла дати породисте цуценя з приплоду.
     Як почало сутеніти, зібралися додому.
     Процесія давно вже, як розшарувалася серед дерев. Ми перетнули горб, вийшли на дорогу й сіли на велосипеди.
     По дорозі ще зробили зупинку.
     Хтось хотів сходити по-маленькому, хтось залізти на сосну й узятися її розгойдувати, хтось перевірити гриби.
     Раптом побачили цуцика, який стрімглав біг до нас по дорозі.
     Що, прогнали? Накричали, обгавкали таксою й, не виключено, ломакою кинули? Та-ак, жіночка там така, що панькатися з тобою не буде.
     Ми поїхали далі. Цуцик трусив слідом.
     Якби він не зраджував нас з таксою… — подумав я, — то що? Забрали б його додому? Все одно ж не забрали…
     Нічого, доїдемо до лісника, відчепиться й побіжить у свою зграю. На повороті цуцик і справді замешкався, зробив порух до лісництва, — та втримався й продовжив бігти за нами.
     Як виїдемо з лісу, повернеться назад, подумав я.
     Та цуцик уперто тримався за велосипедами, оминав калюжі й перестрибував через багнюку.
     Я зупинився.
     — Додому! — гукнув йому. — Бігом додому!
     Цуцик незворушно дивився на мене. Я сів на велосипед і поїхав. Цуцик побіг слідом.
     — Не говоріть до нього й не озирайтеся! — кажу домашнім.
     Він нахабний, бо відчуває нашу слабкість, думав я. Упевнений, що не вдаримо його, не пожбуримо нічим. Відчуває моральну перевагу над нами. Й нас не поважає. Жіночку, що прогнала його, — поважає, нас — ні. Добіжить з нами до нашої оселі, й ми нікуди не подінемося, візьмемо до себе жити. Та цуцик і дозволу не буде питати, як зараз не питає, можна за нами бігти, чи ні, — просто стане у нас жити, й усього. Й кота нашого буде ганяти, з двору його виживати.
     Швидко темніло. Справа нависала стіна лісу, зліва розляглося поле. Трохи далі дорога відривалася від лісу й спрямовувалася через поле до автотраси. На пагорбі попереду з шумом пронисилися вогні автомобілів.
     — Його не можна пусказати до траси, — сказала дружина. — Може машина збити.
     — Як ти його не пустиш? — спитав я.
     Справді, песик тримався позаду й коли ми їхали через поле.
     — Йди додому! — крикнула йому дружина.
     Пес на це не зважив.
     Ми доїхали до траси, — машин якраз не було — й перетнули її. Трохи проїхали по обочині й звернули на грунтівку, що проходила по-над гаражами. Пес не відставав.
     Грунтівка йшла під уклін, тож на ній можна було збільшити швидкість. Поволі ми розігналися й, оминаючи калюжі, понеслися донизу.
     Пес «на всіх чотирьох» нісся за нами.
     Попереду світилися ліхтарі вулиці. Не збавляючи ходу, вивернули на неї. Тут жила своя собача зграя. Бувало, обгавкають так, що мало не здасться, а одного разу маленька біла собочка й за ногу намагалася вкусити.
     Це вже територія іншої зграї, — злорадно подумав я. — Зараз, псино, тобі дістанеться.
     За деякий час я вирішив озирнутися: цуцика вже не було.
     Доїхали додому… розпакувалися… Я вмився, перевдягнувся… Погрався з дітьми, посидів трохи за комп’ютером.
     Треба було вийшти на вулицю.
     Я взявся за прохолодно-металеву дверну ручку й спіймав себе на тому, що важко… Якось психологічно важко було поверн-нути її дон-н-низу й відкрити вхідні двері.
     Боявся, що з-від темряви зблиснуть очі цуцика.

За темою й настроєм:

• Чи живуть крокодили в калюжі на дорозі
• Зимово-лісовий сюр
• Інопланетна черепаха
• Пам’яті жаби
• Метелики в багнюці