Не знаю, що буде завтра, через тиждень, через рік, — можливо, Хрещатик знову стане фешенебельною центральною вулицею європейської (чи євроазійської) столиці з вічно заклопотаними й байдужими перехожими, які біжать туди-сюди по широких тротуарах у своїх справах. А на гранітних парапетах Майдану Незалежності (якщо збережеться ця назва, а не буде, приміром, «Площадь Вассоєдінєнія») — а на парапетах милуватимуться одне одним парочки закоханих.
А сьогодні я побачив їх такими — під снігом, що падав і танув під ногами, в сірих постапокаліптичних тонах наметів, в молитвному хорі, що лунав з трибуни, й очах хлопчика, який вартував на барикаді прямо навпроти Головпоштампу, в очікуванні наближення «Беркуту».
«Беркут» перекрив Хрещатик.
