Уже який день під вечір збираються хмари й починається гроза, — блискає й гримить усю ніч, й лякаються серед сну діти, — а наранок над волого-темним асфальтом сяє сонце.
У перервах між грозами підгорнув картоплю й узявся косити траву.
Трава була густою й повносилою, й вологою знизу, — здавалося, на клаптику землі під яблунею, поки дощило, сформувався незайманий світ, — але що вдієш? — доводилося нищити його. Газонокосилка торохкотіла, в пластикову корзину надходила посічена трава, й дрібні шматочки стебел розліталися на всі боки. Попереду серед трави виднілися кілька горбиків мурашників. Без поспіху й невідворотно газонокосилка наближалася до них.
Мені було шкода трави, шкода й мурашок, — але я народився й живу в цьому світі, й мушу підпорядковуватися його законам, — тож якщо на руку сідає комар, я його ляскаю, а не здуваю. Й траву скошую, незважаючи на красу й неповторність мікрокосмосу під яблунею.
Тому я незворушно пройшовся по мурашникам, а потім по горбикам землі, на яких метушилися мурашки, — й подумав, що під низ газонокосилки налипне земля й доведеться чистити. Й ще думав про те, що хронічно не встигаю робити все, що належить, а час минає, — й про те, що вперше на виборах не хочеться ні за кого голосувати, хоч кілька місяців тому в безпросвітті «копитних законів» про вибір Порошенко-Тимошенко й мріяти не міг, — про те, що Господь дає нам право вільного вибору, але вибір за великим рахунком зводиться до гамлетівського «бути чи не бути»… Ми народжуємося такими, якими є, й дорога попереду нам дадена, — й чи йти цією дорогою, чи не йти, — ото й увесь вибір…
Як раптом щось щипнуло за оголену руку. Я вдивився: мурашка. Пробрався по газонокосилці й помстився.
Герой!..
Я скинув його на землю.
Надто легка помста за знищену домівку й увесь світ, в якому він жив.
