Не знаю, як треба!

Дата публікації 28.06.2012 | Автор Павло Васянович

мы из джаза     Шанована Олена Білозерська, віднедавна мій френд, ґаслом свого блоґу й інформаґенції обрала: «Знаю, як треба!»
     Не можу це сказати про себе.
     Я розумію, що таким гарненьким жінкам, як Олена, імпонують впевнені в собі чоловіки, й поводити себе в житті належить, як член комісії з фільму «Мы из джаза», пам’ятаєте? — коли його колега показав на вимазаного в сажі члена джаз-банди й спитав: «Це що, негр?» — той упевнено відповів: «Так!»
     До речі, знайомий лозунг: «Так!»
     Було колись, було… Лапатий сніг на Майдані… просвітлені очі жіночки поруч… знак оклику... підкова…
     Узимку 2004-05 років, я був абсолютно, стовідсотково впевнений у тому, що знаю, як треба. Ющенко — президент, Тимошенко — прем’єр-міністр. Тоді, вважав, за Україну можна не хвилюватися. Можна забути про політику й писати романи.
     Усе ще свіже в пам’яті. Як наприкінці дев’яностих кожного вечора вимикали світло й затримували пенсії й зарплати бюджетникам на півроку й більше. А по телевізору дохідливо й аргументовано роз’яснювали, що труднощі об’єктивні й інакше бути не може. Але потім призначили Ющенка прем’єр-міністром, Тимошенко — віце-прем’єром, і все раптом змінилося. Виявилося, що ніякими вони не були, труднощі, об’єктивними — зовсім навіть суб’єктивними… Молоді, розумні й привабливі Ющенко й Тимошенко видавалися тоді призначеними для України. Долею України. Мудрий спокійний президент і енергійний прем’єр-міністр, яким достане снаги й сили волі навести порядок, вивести країну з кризи й надати поштовх для розвитку… й розквіту…
     Так хотіли люди й складалося враження, що такою є воля Бога. Ющенко попри все став президентом, а Тимошенко попри все стала прем’єр-міністром.
     Але про політику не забулося й романи не дописалися…
     Неквапна мудрість Ющенка обернулася кволістю й підступністю…
     Упевненість Тимошенко…
     От, хто упевнений у собі й знає, що і як треба! Непохитно впевнена, що м’ясо до Великодня подешевшає. Непохитно впевнена в команду, яку привела до влади. Непохитно впевнена, що швидше НЛО приземлиться в центрі Києва, ніж вона піде на угоди з Партією регіонів…
     Моє роздратування щодо Тимошенко — від прихильності. Я продовжую вірити в те, що вона призначена бути лідером України, й що Господь веде її «через тернії до зірок». Й усе, що випало на її долю, — для очищення й вдосконалення.
     Що з в’язниці вона вийде вже трохи іншою: глибше розумітиметься житті й людях й не буде такою самовпевненою.
     Але поки що я бачу ту ж саму Тимошенко.
     Яка непохитно впевнена в тому, що лише об’єднена опозиція — запорука перемоги на парламентських виборах.
     Поки я не бачу ніякої «об’єднаної опозиції» — я бачу партію «Батьківщина», в якій розчинився «Фронт Змін», чи то розчинив у собі «Батьківщину», — й має те утворення законні 25 відсотків «Батькіщини», а законні 10 відсотків «Фронту змін» (критично налаштованої до влади, але поміркованої частини населення) перекочували до партій Кличка й Королевської, які, можна не сумніватися, домовляться з регіонами. Й додати до цього законні відсотки новоутворення Ющенка (а той свої 2-3 відсотків візьме) — й маємо чергове фіаско опозиції на виборах і зміцнення влади Януковича. Й це при надвичайно високому рівні протестних настроїв у населення… Що не кажіть, а треба постаратися, й гарно постаратися, щоб при таких настроях та й програти вибори.
     Хоча я не впевнений тому, що перемога опозиції на парламентських виборах стане благом для України. Входити в нове коло владного протистояння, політичних інтриг і зрад?..
     Не знаю…
     Не виключено, що Янукович, закріпивши владу після виборів, раптом зміниться. Звільнить Тимошенко й Луценко. Відмовиться від Межигір’я й облаштує там, приміром, реабілітаційний центр для хворих дітей. Прожене Табачника й інших українофобів і зініціює ряд законів для зміцнення й розвитку української культури й мови. Чом би й ні? Усе може бути... Такого Януковича й підтримати не гріх.
     А справді, яка мені різниця, кого підтримувати — гарну тендітну жінку чи гарного кремезного чоловіка? За великим рахунком, мені байдуже, хто там «нагорі», при владі. Мені з ними горілку не пити й дітей не хрестити.
     Аби в Україні був гаразд.
     А ні, не зміниться, — то будемо в лай-ні.
     Інколи корисно трохи побути в лайні, щоб життя медом не видавалося. А то нам усе по шерсті, все надто легко... Незалежність — «на блюдечку», революція — безплатний концерт на майдані. Не поціновуєш того, що надто легко дається...
     Що є позитивного в перебуванні в лайні — що там по-га-но й хочеться звідти викарабкатися.
     Не знаю...
     Не впевнений...
     В одному я впевнений: Господь бажає добра Україні й покладає на неї надії. Й те, якими шляхами Він веде її, що вважає доцільним — те, можливо, й не зрозуміле для нас, людей, принаймні, поки що, — але те є Божа воля.

Опубліковано у Політика. Додати до закладок постійне посилання.

Додати коментар