Одного разу прийшов, думав уже лаятися (якраз був надибав грибне місце), — а там сімейка білих грибів.
Дружина так зраділа, що й сфотографувати забула. Продовження
Мама розказувала, що дорога між Дубровою й Немішаєвим їй постійно сниться. Народилася вона й виросла в Дуброві, невеликому селі, оточеному лісами, а навчалася в Немішаєві, досить значному тоді селищі при залізничній станції, до якого через ліс вела дорога. Тож поїздити на велосипеді по тій «дубрівській дорозі» довелося чимало.
Дорога, власне кажучи, поєднувала село з цивілізацією. Була вона широкою й уторованою, й постійно по ній проїжджали вози, а то й автомобілі.
Потім часи змінилися — між Немішаєвом і Козинцями проклали асфальт, й маминому селу дісталося відгалудження.
Й «велика дубрівська дорога» втратила значення. Продовження
Після наших велосипедних вилазок у ліс на кухні тривко пахне грибами. Інколи й чимало привозимо гарних грибів.
Але є гриби настільки гарні, що ми їх не збираємо.
Лише фотографуємо. Продовження
Колюче сонце серед пронизливо-блакитного неба й сонна сільська вулиця, вимощена бру-бру-бруківкою, — не видно нікого й не чутно. Тільки важко рипить на вибоїнах мій велосипед.
Запримітив попереду молоду жінку з дитиною.
— Скажіть будь-ласка, де тут у вас Зміїв вал? — звертаюся до неї.
Молодиця дивиться на мене очима широкими й аж наче наляканими. Відтак губи витягуються в посмішці.
— Зміїний вал?.. Продовження