Чимчикує собі посуху й прудко пролазить під гілляки, наче заправська змія. Якогось такого дивного зелено-жовтого кольору в крапинки, а малюнок на панцирі — наче інопланетні символи.
Пригостили її печивом, відмовилася. Продовження
Була спека й ми їздили на велосипедах на озеро під лісом у кількох кілометрах від селища. Вода там прозора й чиста, глибина — якраз для дітей, — добирався до середини озера, й глибше, ніж до поясу, не було. Верховодки й карасики плавають зграйками, а близько 17.20 кожного дня пропливав вужик. Одного разу Катя бігла купатися й ледь на нього не наступила. Але наче ніхто особливо й не злякався — ні дівчинка, ні вуж. Продовження
Вирвав на городі бур'ян і налетіла зграя горобців. Не знаю, що їх більше привабило — насіння чи можливість покупатися в пилу. Дуже настирливі й заклопотані горобці, й страшенно полохливі. Хто їх так нажахав, — певно, що чорний кіт Марся, — варто зробити різкий порух, як вони — ф-ф-ф-фур! — разом злітають в повітря. Розсаджуються на деревах і паркані, вичікують кілька хвилин, — й один-другий, а за ними вся зграя — повертаються на город. Длубають-длубають зерна, купаються... — і знову, як за командою, злітають догори. І все повторюється. Продовження
Коли за часів Кучми взялися щовечора вимикати світло, не залишалося нічого іншого, як виходити надвір і прогулюватися туди-сюди під темним, часто зоряним, небом.
Гамірливий і нав’язливий телевізор ще тримав якийсь час, я знервовано ходив по двору, позирав на темні вікна будинків і чекав, що зараз, ось зараз вони переможно займуться яскравим світлом і звідкись залунає музика, — але минали хвилини й десятки хвилин, я поволі врівноважувався, зоряне небо трималося наді мною, — й звідкись, здавалось би нізвідки, починали виникати думки на різні теми.
Й коли зрештою з’являлося світло, бувало, й не біг одразу вмикати телевізор.
Зоряне небо невідступно трималося наді мною. Продовження
Полаявся де з ким із родичів на «мовному» фронті.
Як з’ясувалося, я «ущемлял русский язык» в межах своєї окремо взятої сім’ї. Учив дітей розмовляти українською мовою.
Хочу зазначити, що я не вважаю себе націоналістом, фільми й мультики в нашій сімейній колекції не винятково в українській озвучці, — але коли постало питання, якою мовою діти вимовлять свої перші слова і якою мовою почують колискову, — подбав, щоб українською.
Це неправильно, вважаю, це наче порушення важливого природнього закону, коли діти, приналежні до одного народу, навчаються розмовляти мовою народу іншого.
Потім нехай вивчають яку завгодно мову, долучаються до якої завгодно культури, в тому числі й російської, — але першою повинна стати рідна культура й мова.
От. Продовження
Шанована Олена Білозерська, віднедавна мій френд, ґаслом свого блоґу й інформаґенції обрала: «Знаю, як треба!»
Не можу це сказати про себе.
Я розумію, що таким гарненьким жінкам, як Олена, імпонують впевнені в собі чоловіки, й поводити себе в житті належить, як член комісії з фільму «Мы из джаза», пам’ятаєте? — коли його колега показав на вимазаного в сажі члена джаз-банди й спитав: «Це що, негр?» — той упевнено відповів: «Так!»
До речі, знайомий лозунг: «Так!» Продовження
Якось останніми днями щодо мови все стихло. Хвиля накотилася… спінилася… — й відійшла.
В інтернеті — ейфорія від вчорашньої поразки нашої збірної (приєднуюся), месиджи про те, що Тимошенко свою провину не визнає, але може «прийняти» помилування від Януковича, — чергова «сенсаційна» новина, що Ляшко притягнув у раду відро картоплі, а Фемен у знак протесту роздяглися перед шведськими вболівальниками й така інша хрінь.
І сам відчуваю, що писати зараз про мову якось не-ак-ту-аль-но.
Як видно, на цій парламенській сесії вже не буде спроби протягнути мовний закон у другому читанні. Хотілось би вірити, що ув владних душах прокинулося совість, і свої відсотки на виборах вирішено було добути традиційними методами — викидом компромату, подальшою роботою з «конструктивною» опозицією й тому подібне, а не натравлювати одну частину України на іншу.
Та швидше за все, політикам й усій довкругполітичній публіці, — як провладній, так і опозиційній — просто хочеться на море. Продовження
Я зараз як стара дівиця: нікому не потрібна, але й нікому нічого не зобов’зана.
Доводиться, правда, інколи трясти целюлітними телесами на вечірках (копірайтом-рерайтом займатися й усіляким іншим фрілансом), та що вдієш — така вона, доля, незаміжних дівиць.
Зате маю можливість говорити, що хочеться.
Не подобається мені об’єднана опозиція... — те й кажу. Що, спитаєте, я за Януковича? Та грець з вами! За Королевську й усіляких інших ляшків? Та ліпше вже бути за януковичів. То я за Тягнибока? На жаль, в який бік в своєму родоводі не подивлюсь — одні поляки. Походженням не підходжу.
То я, значить, противсіх?
Та за Юлю я, за Юлю. Завжди за неї голосував, й куди зараз подінуся? Як той Чапаєв — в якому інтернаціоналі Ленін, за той і він. Продовження