Черговий апокаліпсис, цього разу весняно-повеневий, проминув у селищі без суттєвих катаклізмів. Одного похмурого слякітного ранку загомонів по асфальту потік води — з озерця над залізничною гілкою, де вона збиралася з усього поля, — увірвався до струмка й забурлив у ньому, прориваючись крізь трубу під дорогою, — й розлилася вода по долині, підтоплюючи деревця, — й побіг я на город прокопувати стік, щоб не підтопило будинок, — й залаялися сусіди на предмет того, хто кому на город зливає воду... — та під вечір усе вгомонилося. Вода помітно спала, а за кілька днів струмок уже був, хоч і повноводним, та в своєму руслі.
І зараз на городі вже не чавкає під ногами, бетонна доріжка встигла просохнути й знову намокнути під дощами, — й під бордюром поволі дотанує брудна й життєво-втомлена кучугура снігу. Й розсілися на гілках яблуні шпаки й цвірінь!-цвірінькають на всю силу.
Весна!..
Й надумалося з’їздити до лісу й поглянути, як там мається Чорному дятлові серед сосен на роздоріжжі.
Прозора вода виточувалася з-під снігу й дзюркотіла по колії дороги, збиваючись між кучугурами снігу й утворюючи озерця прохолодної позорої води, — й невпинно наближалася до балки, що приткнулася до лісу тоненькою цівкою, — немов-би виточуючи з нього, наче шлангом, — надлишок весняної води.
У самому ж лісі було сутемно, прохолодно й тихо, — й дороги теж перетворилися на рівчаки.
Вода невпинно збігала по колії, як по руслу, — пробиваючи дорогу в крижаних краях обочини й намиваючи пісок. Повсюди лежали обламані гілки й цілі дерева — видно, скрутно довелося лісові в снігопади.
Трохи вище потрапили до торфяного драговиська серед доріг на лісовій вирубці, де серед озерець здіймаються, наче жерла вулканів, пеньки.
Й-як було звідси вибратися й не згинути?..
Пузирки в застиглій багнюці утворювали маленькі кратери, брудо-лавові поля перетинали тріщини, — що скажеш, позапланетний пейзаж.
Та якось звідти вибралися.
Здолали багнюку й пробралися дорогою далі, — й опинилися серед спокійної й утихомиренної місцини, де між пагорбами поволі дотанував сніг... а з-під торішнього листу пробивалася трава... — де ліс поволі відновлював себе й набирався снаги, щоб перез кілька днів розвітнути й розщебетатися на повну силу серед справжньої весни.
P.S. Щодо Чорного дятла нічого поки сказати не можу. На роздоріжжі серед сосен було тихо. Напевне, подався шукати собі пару, чи — що більш ймовірно — куняв у себе дуплі, відходячи від учорашньої вечірки, коли з сусідом-шпаком обпилися йодової настойки.
Хоч і багнюка навкруги, але чимось і гарно.
Раніше ніколи в цю пору не вибиралися в ліс. Рівчаки, озерця талої води... Своя краса в цьому є. Тільки квіток не бачили. Хоча проліски й, можливо, сон повинні були б уже бути...