Маршрутку на Київ не дочекався, пішов на трасу й сів у якийсь «лівий» мікроавтобус. Добирався в столицю кружними дорогами через Ірпінь.
На виїзді з Ірпеня на обочині покоїлися остяки двох спалених вантажівок, схожих на військові. Зустрічну смугу перегороджувала барикада з автомобільних шин, над якою здіймався український прапор, і стояв блок-пост самооборони.
Не встиг щось розгледіти до пуття, — водій, як здалося, намагався якнайшвидше проминути це місце. Широка й майже порожня смуга автотраси нестримно вела вперед, на столицю. Однак під лісом при в’їзді в межі Києва автобус владним рухом жезла спрямував на обочину молодик у цивільному.
Водій покірливо загальмував і відкрив двері, — той неспішно піднявся по сходах у салон.
— Та шо тут... — промовив водій. — Усі нормальні.
У салоні нас їхало чоловік сім-вісім. Молодик глянув на кожного по черзі.
Я перевів погляд у вікно: на барикаді з покришок на протилежній смузі дороги, на якій теж здіймався прапор, стояв хлопець з пов’язкою на обличчі. Хто розбере, хто вони й за кого, подумав. Той, хто стояв на барикаді, був наче схожий на нашого. Але в того, хто зупинив автобус, мордяка ну явно гопника.
Автобус поволі рушив. Молодик на обочині пильно розглядав мене крізь віконне скло. Воно ж одразу видно, де наш, де не наш, думав я. З першого погляду видно. О-он яка ряха бандитська й очиці маленькі й колючі... — що ти дивишся?
Нарешті автобус проїхав барикаду й водій дав газу.
Я перевів подих.
Згадав про фотокамеру в сумці. Та куди вже там було фотографувати... Тут би доїхати... якось...
Автобус боковими вулицями дістався до метро «Академмістечко». На майданчику перед підземними переходами було малолюдно й запилено-сухо. З вчорашнього вечора метро вже працювало, й понурий жіночий голос повторював, що станції «Хрещатик» і «Майдан Незалежності» закриті. Вже й причину в облом було назвати. У вестибюлі й на пероні за звичкою приглядався до людей, — якихось би міліціонерів взагалі не було, й не було наче «тихарів», які вишукували б майданівців. Втім, зовні я нічим від інших не відрізнявся, й синьо-жовту стрічку вже давно, як не чіпляв.
Мені «Хрещатик» і не треба був, я й раніше переважно виходив на «Театральній», щоб пройти Майдан від початку до кінця, — тож вийшов з підземного переходу на свіже повітря й спрямувався до ЦУМу.
Ранок видався по-весняному теплим і сонячним. Снайпери вже не стріляли. Проте за барикадами по Грушевського й Інститутській усе ще стояли «Беркут» і внутрішні війська. Янукович усе ще сидів на Банковій. Й минулої ночі, як я довідався пізніше, ще були викрадені й загиблі.
Ще вестимуться перемовини лідерів опозиції з президентом, ще відбудеться ввечері віче, на якому сотник Парасюк оголосить владі ульмиматум.
А на Майдані тим часом вирувало життя. Людей побільшало, бруківки на тротуарі поменшало. Барикади помітно виросли. Самооборонці постійно повторювали, щоб не виходити на середину вулиці й триматися тротуарів.
Тривожний настрій ще втримувалася хвилин десять-двадцять, а потім розшарувався в довкружньому вмиротворенні й навіть радості. На тротуарі під весняним сонечком, прикрившись щитами, дрімали «екстремісти». Кілька десятків активістів «Спільної справи», вистоївшись у шеренгу, вчергове заходили в міністерство АПК.
На самому Майдані Незалежності все було обгоріле й чорне, й пахло горілим, — й нависав обгорілими стінами Будинок Профспілок і впинався в повітря розкаряченими чорними списами-стрілами пам’ятник засновникам Києва, — й здіймалася стрімко в ясно-синє небо колона з символом жінки-берегині України з калиновою гілкою у волоссях. Довкруг лежали шини, й ще шини, й вигоріли остяки шин, — й гори бруківки, заготовлені для барикад , й пляшки з «коктейлем Молотова» стояли тут же на парапетах.
Кожен займався хто чим, — хто тягав шини, хто слухав промовців, хто давав інтерв’ю закордонним журналістам, а хто й просто тинявся й фотографував, як я.
Ще не було гори квітів і трагічної «кливе кача» в просторі над Майданом, й фотографії загиблих ще зрідка зустрічалися на барикадах, — натхненний голос зі сцени закликав опозиційних лідерів й «раду Майдана» не здавати революцію в перемовинах з владою.
Я піднявся до Жовтневого палацу, насиченого кров’ю й звитягою, — на пагорбі стояв хрест, який поставили замість спаплюженого не так давно. Придивився: правиця в Ісуса пошкоджена.
Можливо, в неї потрапила куля снайпера чи осколок гранати.
Господи, благослови Україну.
