Щури з покоління в покоління жили на горищі. Коли вони там завелися, сказати важко, напевно, тоді ж, коли був зведений і покритий дахом сам будинок, більше п’ятидесяти років тому. Вони могли вважати, й, видно, що вважали будинок своєю рідною домівкою, як і ми вважаємо своєю домівкою планету Земля, яку теж не зводили.
Щурів ми зрідка бачили, частіше їх чули. Пізно восени вони з грюкотінням тягнули по даху грецькі горіхи й проштовхували їх крізь отвори під шифером. Час від часу, здебільшого весною, над стелею в кухні гасав щурячий молодняк, як ми жартували, грали в футбол.
Складалося враження, що щури, на відміну від мишей, і не прагнули пробратися в будинок та й узагалі намагалися якомога менше потрапляти нам на очі. Харчу вистачало й на горищі, а взимку можна було грілися біля димоходу.
Вони жили в своєму світі, насиченому подіями, — й наші світи майже не перетиналися.
Я завжди мав до них фобію, як і до змій, — непояснений страх і відразу. Здавалося, що було в них було такого, що могло викликати неприязнь, чим вони істотно відрізнялися, приміром, від домашніх хом’ячків? Та що, від приручених щурів, які погідливо сиділи на хазяйських плечах в метро й в’юркували за пазуху?.. Ті ж лапки, шерстка… очиці… — з-зубки, — зворушлива й мила тваринка. Але варто було десь у сараї зіштовхнутися зі щуром, як дихання збивалося, все тіло аж пересмикувало й шарахався до дверей — з шаленим бажанням знайти десь лопату чи вила й поцілити в нього.
Напевне, приручені щури вже не були повною мірою щурами… втрачали зв’язок з темною… споконвічною… — спільною щурячою свідомістю, — (чи не втрачали?) — яка була в курсі людських справ і того, що діється на цій планеті, — мала свої очі, волю й розум, відмінні й приховані від нас, — й неквапно підпорядковувала собі цей світ.
Проте до щурів, якщо вони перебували десь далеко, за перекриттям стелі, — я ставився цілком нейтрально… навіть з розумінням…
Як перекривав було дах над кухнею, роздивився майданчик, де вони «грали в футбол», примітив їх стежки… відзначив, що в закапелку за дошками, може бути лігво… — й кинув туди стару фуфайку. Хоча навряд чи щури зрозуміли мою люб’язність.
Але життя тривало й одного літа я взявся за ремонт будинку й розібрав стару пічку.
Як почалися морози, щурам стало зимно.
Й ув тому якомусь іншому, затемненому й викривленому світі, — в іншій реальності, — було прийнято рішення пробиратися в будинок.
А ми жили своїм життям, ходили з кімнати в кімнату… голосно про щось розмовляли… ввечері дивилися телевізор… — й усе було, як завжди, тільки з якось часу почалося щось трохи не так. Немов-би став відчуватися сторонній влив... на звичну сімейну ауру.
У кутку постійно щось скреблося… — миші частенько навідувалися й пускалися в ризиковані пошуки ситного щастя. Старий кіт розважався тим, що полював їх по ночах, ми ставили мишоловки, — й було навіть випускали перелякану мишу десь подалі від дому.
Але скреблося постійно й надто вже настирливо. Одного разу з’ясувалося, що телефонний шнур, який я вмурував під вікно, згризений начисто… на маленькі шматочки… — миші собі цього не дозволяли. Окраєць хліба, залишений ввечері на столі в кухні, вранці виявлявся на підлозі… Старий кіт чомусь почав сторонитися канапи…
Усе сходилися на одному, я починав здогадуватися… але якось не поєднував, чи не хотів поєднувати… — факти в очевидний висновок.
Й одного разу пізно ввечері читав на канапі й раптом краєм ока побачив… швидше відчув… — неквапний рух тканини на обшивці поруч. На мить завмер, потім обережно звівся на ноги. Якийсь час переборював себе… — й стрімко підняв низ канапи.
Серед прямокутників охайно складеної білизни виднівся великий щурячий хвіст. Потужно-спрокволим рухом він поволі увібрався кудись в темний простір днища канапи.
Світ збився подихом… став мерехтливим…
Я кинувся на кухню, вхопив швабру й став тикати! тикати! в канапу й під канапу, грюкотіти й бити об стіни. Потім відсунув канапу вбік: під стіною виднівся темний напівоальний отвір. По його ширині можна було прикинути розмір самого щура — досить великий.
Довкружня підлога, а також внутрішня частина канапи були всіяні щурячими какалками. Стало зрозумілим — щур уже давно, принаймні кілька тижнів, мешкав у канапі. Вдень міг сидіти під підлогою в темряві й прохолоді, а міг улаштуватися й всередині канапи: прислухувався до того, як ми ходимо й розмовляємо. Вночі ж виходив у кімнату, позирав й щурився на кота, відтак йшов на кухню, наїдався досита. Ходив-походжав по коридору й кімнатах, крізь привідкриті двері заходив у спальню… Залазив на ліжко, добирався до облич… сидів і дивився на нас…
Я приніс з вулиці кілька цеглин. Заклав ними отвір і посунув на місце канапу. Щільно зачинив двері в спальню. Потім лежав, дивився в темряву й прислуховувався. Було тихо.
Наранок перевірив за канапою. Стіна поруч з цеглинами була прогризена знову, точно таким отвором, як і попередній.
Незважаючи на нічний переполох, стукання-грюкання, щур не злякався й не збирався полишати будинок. Нас усіх він уже добре знав і відчував свою вольову перевагу. Він давав нам можливість жити й спокійно спати. Й волів навчити нас поважати і його право на спокійне життя. Тоді між нами, як мовиться, буде мир.
Я намішав густий цемент і замазав щілини в плінтусах.
Увечері в темряві було чутно, як по всьому периметру будинку щур вгризається в дерево й випробовує плинтус на міцність. По тому, як одразу ж з-від одного місця долинало скрежетання з іншого, було зрозумілим: шалено бігає внизу й вгризається в підлогу.
Наступного ранку я виявив нову дірку. Щур не відступиться.
Я даю тобі останню можливість відійти, подумав я. Повертайся на своє горище й живи там з миром.
Однак скрежетання не стихло.
До того ж у ванній за пральною машиною вловив рух, потім серед темряви у вітальні щось прудко тікало, шкребечучи лапками по лінолеумі, — й згодом я означив двох підщурків, більшого й меншого, але з однаково нахабним поглядом маленьких очиць.
Належало діяти — рішуче й жорстко, інакше могло бути пізно.
Я купив дві упаковки щурячої отрути й одним разом повкидав принадно-гострі таблетки в душники знадвору й забетонував їх.
Стало тихо.
Через тиждень-другий засмерділо з-від підлоги, за якийсь час пересмерділо, — й ознак присутності щурів усередині будинку більше не помічав.
Вони продовжують тягати горіхи на даху й «грати в футбол» на горищі.
