Солодке й моторошне відчуття влади

    Якось навесні, років надцять тому в «Київській правді», я залишився у відділі за старшого. Завідуюча захворіла (дай Бог їй здоров’я), власкор Світлана пішла у відпустку, чи куди, — а тут у нас якраз сесія у Верховній Раді, й ще та сесія — весела, галаслива, з мегафонами й рядами «Беркуту» при повному параді — в касках, бронежилетах, з кийками та щитами.
     До того мене до політики особливо й не підпускали — це був привілей наших дам: чинно їздити в парламент, писати вивірені з усіх боків матеріали й заводити потрібні знайомства. Я ж усе більше по місцевих радах чи з пожежниками в рейд (що, до речі, теж було непогано: за дві-три години збиремо фактаж, а потім — до озера на шашлики. Й пішла гульня на три дні 🙂 ) — тут же з’ясувалося, що майже кожного дня треба давати з парламенту матеріал в номер.
     Ну я й посидів на політиці місяць-півтора. Що називається, відірвався.
     Я вже було звик до того, що матеріали пишуться довго, потім довго маринуються у відділі, в секретаріаті… Спершу несеш його в кабінет завідуючої відділом. Вона його читає, щось викреслює рівними прямокутничками, пише на полях зауваження… ставить галочки… — ох, ці галочки! Охайненькі такі, олівчиком на полях, мене й зараз тіпає, як бачу подібні… Галочка — це питання, яке треба зняти й відповідно її, галочку, витерти гумкою. Й коли нарешті в лівому куточку «шапки» з’являється закорлючка підпису завідуючої, матеріал із замерлим серцем несеться в секретаріат.
     Потім він лежить у гнізді на прямокутному стелажі в кабінеті відповідального секретаря. Може тиждень лежати, а може й більше місяця… — в залежності від актуальності. Й коли перекочовує на стіл, в одну із стопок, — о-о, це значить, діло пішло. Поставлять у номер. За кілька днів тебе викликає до себе один із заступників редактора й починає з’ясовувати питання з приводу того чи іншого місця в тексті. Ти береш уже трохи пошарпані аркуші, йдеш до себе у відділ, щось переписуєш, скорочуєш… А за кілька днів через коридор тебе кличе черговий по номеру й простягує шпальту: ось тут, мовляв, хвіст, вісімдесят рядків, давай-но в темпі… скороти…
     — Який іще хвіст? Й без того скоротив, що тільки можна!
     — Давай-но, скорочуй, — каже черговий, зирячи величезними окулярами. — Підріж сам, а то різатиму я! Го-олову відріжу!
     Понімілими пальцями береш шорсткий лист газеиної шпальти, «простирало», чалапаєш до себе в кабінет… сидиш над матеріалом і думаєш, чим тут можна… пожертвувати…
     А наступного ранку на столику в просторій приймальні редактора з’являється стопка газет, які ще пахнуть друкарською фарбою, — ти відбираєш кілька, розкриваєш одну й одразу ж натрапляєш поглядом на великі літери вистраждалого заголовка… бачиш своє прізвище внизу… — й потім у себе в кабінеті вирізаєш матеріал ножицями й охайно наклеюєш у грубезний фоліант з добіркою відділу.
     Коли вперше довелося написати з парламенту, з’ясувалося, що такі, здавалося, важливі матеріали  особливо й не править. Аби давав швидше, давав-давав, — щоб забити вічну прогалину в правому верхньому куті першої сторінки. І як тільки відносив його в секретаріат, одразу ж треба думати про наступний, бо завтра буде знову — давай-давай!
     Пам’ятаю піднесене й шалене відчуття, коли відстукуєш на друкарській машинці рядків двісті п’ятдесят, — а на стіні цок-цокає годинник, — і треба точно вкластися в обсяг, нічого не випустити й гарно спакувати думки, й причепити, де треба, «бантики», — чийсь меткий вислів з приводу чи жарт, щоб текст легше читався, — й логічно завершити до того, як хвилинна стрілка на округлому годиннику над дверима наблизиться до визначеної тобою позначки на циферблаті… Траплялося й десь столом у напівтемному парламентському вестибюлі накидав у блокнот перший абзац й основні тези, писав на лавочці в парку, а диктував з телефонної кабінки на розі вулиць, на ходу добудовуючи текст, — потім на метро й тролейбусі добирався в редакцію й дорогою вже майже забував, що саме писав, — приїжджав, а тут у коректурі вже газетна шпальта… з набраним матеріалом… — твоїм і начебто не твоїм, — й коресподент з іншого відділу лається, що через мене довелося скорочувати його статтю на першій сторінці…
     У якийсь момент я відчув, що можу писати, що хочу і як хочу, — й усе написане назавтра вийде тиражем у кількасот тисяч примірників (кількох сотень тисяч, а не кількох тисяч), — що матеріал, виділений рамочкою на першій сторінці, прочитають і політики, і мої знайомі, й абсолютно незнайомі мені люди, — й те, що зародилоя ось тут от, у моїй голові, — й щезло, — воно пошириться й на інших людей. Було моторошне й солодке відчуття влади.
     Такі справи.
     Потім повернулася завідуюча відділом і мені знову довелося споглядати галочки… на полях… — але минув якийсь час і політика знову вернулася на два-три місяця, потім знову… — а через кілька років уже був політичним оглядачем у газеті.
     Я був молодим і повною мірою не розумів усього, що діялося на владних верхах. Що слова «незалежність» і «економічні реформи» були всього лиш барвистою обгорткою, за якою була цукерка — приватизація всього того, що залишилося від Рвадянського Союзу, починаючи від сільських магазинчів і закінчуючи «заводами й пароходами», розподіл енергетичного ринку, а відтак і перерозподіл усього того.
     Не скажу, що я не був у курсі, але мене мало переймало, хто й скільки ухопив на фінансових катаклізмах  і якими таємними потоками рухається бабло… в офшорних зонах… — мене більше цікавив таємний рух України на цій планеті серед зірок.
     І що я був утямив добре: не варто приймати надто близько до серця політику й політиків. Якійсь політичній сили більше симпатизував, якійсь менше, але чудово розумів, що політики — це політики, вони живуть в тому середовищі й тим годуються, що влада — це влада. Владу визначають не прилизані й усміхнені обличчя керівників, а тихе шелестіння папірців у чиновницьких кабінетах, узагальнена сіра свідомість бюрократичної машини, спільна аура, — в якій народжуються рішення й загальний курс держави в цілому, — й та машина завжди буде далекою й непогідливою.
     Й що найліпше для журналіста — бути іронічним. Не брати зайвого до серця, бути легким і невимушеним, ловити можновладців і політиків на дурницях і  висміювати.
     І такий стиль сприймався колегами й, головне, — читачем.
     До чого я веду?
     За якийсь час я пішов з газети й політикою цікавився мало.
     А потім настав час Майдану і я кричав разом з усіма до хрипоти: «Ю-щен-ко!»
     Потім щогодини вмикав новини 5-го каналу й прикипав до телевізора, коли чергове інтерв’ю давала Юлія Тимошенко. Пропускав через себе всі ті вибори-перевобори, коаліції й відставки…
     Коли заарештували Тимошенко, сам захворів і почувався зле кілька місяців.
     І зараз я питаю себе: а воно того варте?
     Може дослухатися до себе, молодого й мудрого, й відродити в душі рятівну іронію? Знову наближаються вибори, знову густо зійшла піна над кастрюлею, в якій вариться м’ясо, — й невже знову споживати піну, не чекаючи, поки воно звариться?..
     Й солодке й моторошне відчуття... — то влади над собою.