Своя ничка

     Щось відбувається, щось відчуваєш... про щось думаєш... — й усе пропадає.
     Виходиш на вулицю — в обличчя б’є березнева заметіль. Обмерзла шпаківня ходить туди-сюди в поштовхах колючого вітру. Але вже за тиждень на гілках біля неї сидять двоє шпаків і щебечуть на всю силу. А ще через тиждень копаєш город і кидаєш шпакам личинки хрущів. Шпаки вже об’їлися, підлітають неохоче, а потім важко здіймають у повітря свої годовані тільця, швидко-швидко змахуючи крилами.
     Мине тиждень, місяць, рік... — й, напевне, про те й не пам’ятатиму, принаймні, враження вже не будуть такими яскравими.
     Хочеться їх зберегти, втримати.
     Занотувати.
     Раніше все намався вести щоденники й нотатники, та якось епізодично... фрагментарно...
     Коли почав освоювати інтернет, виходив на різні блог-платформи. Розмірковував про те, що непогано було б завести власний блог, й тим усе й закінчувалося. Не знав, що писати і як.
     Потім створив сторінку в Живому Журналі. Три дні, пам’ятаю, сидів над заміткою, писав важко й надто вже в стилі роману, над яким тоді працював, нарешті закінчив і опублікував. Сидів і чекав на реакцію публіки. Реакції не було жодної. Бажання щось писати знову звіялося, та й сил уже не було.
     Ще через якийсь час завів блог на Блогспоті. Тут уже справа потроху пішла, хоч все одно важкувато. Шукав тему, форму заміток, стиль. Якийсь час намагався вести політичний блог, але відчув — не моє. Траплялися перерви на кілька тижнів, а то й на місяць. Хоча серед написаного можу відзначити історичні розвідки про Змієві вали, та не скажу, що довів тему до кінця. Зрештою, визначився з формою нотаток, яка знайшла відгук серед друзів по Фейсбуку.
     Потроху вже ставало затісно в межах Блогспоту, проте заводити автономний блог поки не планував. Цієї весни хотів довести до пуття другу частину роману «Телеграма», й аж ніяк не розбиратися з Водпресом, вивчати CSS-редактор і поширювати в мережі свій проект.
     Рішення прийшло якось учері спонтанно. Написав на хостинг… отримав відповідь… — й опам’ятатися не встиг, як уже мав свій сайт.

*     *     *

     Навіщо взагалі створювати власний блог?
     На це питання відповідають по-різному. Можна виділити основне:
     — власний сайт — це круто;
     — на цьому можна заробляти гроші;
     — можна розкручувати власний бренд чи просувати проект;
     — це засіб самовираження.
     Напевне, в моєму випадку всі названі причини мали місце.
     Перше. Власний сайт, — справді, як портфель, як ошийник для доброго пса, який ще не став «Шариковим». Знайомі мають сайти, бла-бла.com, вони роблять заяви з приводу останніх подій в Україні й світі, а чим я гірший?..
     Друге. Якщо на блозі можна заробляти, то це прийнятніший варіант, принаймні для мене, ніж щоранкові полювання в Адвего за копірайтом-рерайтом статей про кондиціонери, шкіряні дивани й бетонні паркани. Можна розпочати кілька проектів, а потім лише підкидати дровець, — самому ж працювати над своїми романами й жити своїм життям.
     Третє. Чого не достає мені зараз для повного щастя — це бренду власного імені. Свого часу я публікувався в кращому українському літературному журналі. Але мало з ким контактував, ніде не тусувався, — тож за кілька років з'ясувалося, що ніхто мене не знає й не пам'ятає. Й усе доводиться починати спочатку. Треба якось викарабкуватися, й найкраще — через власний блог. Опублікувати власні літературні твори й писати туди, писати нотатки, — намагаючись якомога краще, — привертати до себе увагу потенційних читачів. Тільки так.
     Ці моменти мають сенс, але найголовніше — завірюха... шпаки на городі... праслов’янські кургани десь на околиці селища... — все це проситься з душі. Це прагне знайти вираження. Це четверте, й найголовніше.
     Я не хочу зігріти весь світ, але переконаний, що живуть в Україні кілька десятків, сотень, — тисяч, — людей, які можуть і повинні сприйняти те, що я пишу. Є певні ідеї, є своє бачення світу й людей, — що я повинен висловити й донести до тих, кому належить.
     Мій блог — він відкритий для всіх, але водночас — закритий. Це — свого роду ничка, це бетонне сховище серед бурхливих вод, куди я можу впустити й інших, поділитися з ними місцем. Й нікуди він не подінеться, не змиють його потоки води, — що тільки за хостинг не заплатиш чи щось в мережі завалиться. Але на те є бекап.

*     *     *

     До речі, про хостинг. Хочу подякувати WP Хостингу за патріотичну позицію, дружню атмосферу спілкування й швидке реагування на запити. 
     Хочу подякувати також друзям — Анатолію Цибульському, Миколі Гриценку, Ларисі Пахомовій, Сергію Пустовіту, Галині Тарнавській та іншим, які підтримали мене добрим словом і порадами.
     Чого не доставало мені на Блоспоті — це спілкування з однодумцями. Однак після того, як завів автономний блог, вдалося одразу ж вийти на коло патріотично налаштованих, тямущих і доброзичливих блогерів, в яких я вчуся й просто спілкуюся. Я вдячний Олегу Волощуку, авторові блогу http://webdigest.com.ua/, на якому я знайшов те, що головним чином мене цікавило, коли починав вести власний блог. Я одразу ж відзначив образність стилю Олега й гарну мову, а також те, що він намагається згуртувати блогерів. А в єдності, як відомо, — наша сила.
    Відзначив я також блог http://pavlofox.net/. Було приємно усвідомити, що в українській блогосфері є люди, — такі, як Павло, — яких переймають ті ж «вічні» питання, що й мене, але подають їх по-своєму й цікаво.
     Шануймося!

     P.S. Посилання на хостинг — реферальне. Посилання на дружні блоги — від щирого серця. 

За темою й настроєм:

• Жабомишедрачка
• Весна в яру
• Живлення моєї батареї
• Життя з вужем (Панкратович-2)
• Колись давно в Луганську