Танув торішній сніг...

     Було сніг падав і падав… — потім почав танути.
     Льох, у якому ми зберігаємо картоплю й консервацію, став більше нагадувати колодязь.
     Якийсь час я понуро вичерпував з нього воду й виносив на город. Одна тільки з того була користь — переслухав у навушниках музику, яку взимку навіщось понавикачував з торент-трекерів.
     Зрештою плюнув на те все, роззувся й ув кілька заходів… — бр-р-р! — виловив картоплю, що залишалася, й кілька найбільш «цінних» банок, зокрема, чорничного варення.
     Що можу сказати з цього приводу?
     Сльозоточиві сцени в «Титаніку», де герої довго й навік прощаються, перебуваючи по шию в крижаній воді, — то відверта хрінь. Не зможе людина в таких умовах  вибудовувати граматично правильні речення й перейматися високими й світлими почуттями.
     Я відігрівав ноги… Відтак стежив за тим, як вода поволі долає сходинку на драбині… підбирається до наступної… — вона була прозорою й чистою, й хотілося зачерпнути її відром і поставити біля кухонного столу.
     Узагалі-то, я не пам’ятаю, щоб раніше в льоху стояла вода. Наше обійстя розташоване на  схилі, а за кілька десятків метрів у полі був ярок, у якому після повеней з’являлася річечка. Зараз на полі виросло «Царське село», ярок засипали й річка зникла. Вода аж ніяк звідси не виходить. Стоїть по льохах до спекотних днів.
     У давні часи в льохах і погребах було сухо, а річечка, напевно, й не пересихала зовсім, бо ярок, який вона утворювала, перетворювався в справжній яр і поєднувався з балкою, по якій протікала річка Топорець. По цій долині по-між потужних сосен здавна проходила алея, що вела від залізличної станції Немішаєве до графського маєтку Остен-Сакенів. 
     Напевне, саме цією алейкою одного літнього ранку 1911-го року й прогомоніла чисельна й різношерстна компанія високопосадовців, духовенства й усілякого іншого люду, яких потягом доставили до станції Немішаєве, а далі вони пішки направилися на церемонію заснування сільськогосподарської школи. Зводити її власним коштом узявся заможний селянин Андрій Кулик, який купив графський маєток. Тоді відбувся молебень і банкет. Як свідчили давні документи, річечка, біля якої розташувався палац з парком, була широкою й глибокою, навіть судноплавною, й через неї був зведений місток, яким могли пройти плече до плеча чотири чоловіки. Зараз від палацу Остен-Сакенів залишилися одні лиш руїни, а сільськогосподарська школа — мається, навіть процвітає. Перетворилася в технікум, а нині на аграрний коледж. Алейка й зараз веде до нього через яр.
     Ще недавно Топорець був звичайним собі чистим струмком й водилися в ньому верховодки. Та в останні роки він обмілів, улітку пересихає, і живлять його, напевне, лише сточні води місцевих каналізацій. Озерця, з яких він витікав, виділені під забудову нового мікрорайону, й усе там зараз перерите. Й називатися мікрорайон буде «Вєнєція».
     Але в повноводдя розливається Топорець знову, немов-би пригадуючи з тугою — як людина перед смертю  — свою колишню велич і силу.