Мама розказувала, що дорога між Дубровою й Немішаєвим їй постійно сниться. Народилася вона й виросла в Дуброві, невеликому селі, оточеному лісами, а навчалася в Немішаєві, досить значному тоді селищі при залізничній станції, до якого через ліс вела дорога. Тож поїздити на велосипеді по тій «дубрівській дорозі» довелося чимало.
Дорога, власне кажучи, поєднувала село з цивілізацією. Була вона широкою й уторованою, й постійно по ній проїжджали вози, а то й автомобілі.
Потім часи змінилися — між Немішаєвом і Козинцями проклали асфальт, й маминому селу дісталося відгалудження.
Й «велика дубрівська дорога» втратила значення.
Зараз, коли мама приїхала в гості й захотіла навідатися в ліс (про це окрема розмова), на зворотньому шляху я вивів нас на неї. «Та це якась інша дорога» — сказала тоді мама, але через якийсь час облишила сперечатися. Видно, що впізнала.
Не знаю, чи буде тепер вона їй снитися.
