Замітка була написана одразу ж після винесення вироку Юлії Тимошенко восени минулого року. Зараз перечитав її, й думаю, нехай буде. З власного досвіду знаю, що перше враження здебільшого вірне. Потім ситуація змінюється, хилить в один бік, в інший, але, зрештою, повертаєшся до перших висновків і оцінок.* * *
Переповнені вагони метро, різноспрямовані людські потоки між переходами й ескалалаторами, — екрани й екранчики, — сенсорні телефони, електронні книги й ноутбуки, — очі-очі-очі, — понуро-рекламним екскалатором піднімаюся догори… — й потрапляю в затишну київську осінь. Раніше в ній було незле посидіти десь на лавочці в скверику, випити пива й подумати про своє.
Але зараз не до того.
Уперше з часів Майдану направляюся на мітинг. Трохи холодить в грудях і підкошуються ноги. Чекаю на міліцейські кордони… перевірки… — та на майданчику перед метро «Хрещатик» все, як завжди. Й ні стрічок тобі, ні шарфиків… ні прапорців…
Ні піднесення… просвітлення в очах… — що було на Майдані. Люди заходять і виходять з метро. Кожен сповнений своїм.
Я й сам би сюди не їхав, і не одразу ж зранку й поїхав. Наче нема мені чого робити, думав, як годинами вистоювати в натовпі й дерти горло, й нема до чого прагнути, як тільки отримати міліцейським кийком по голові… — однак останнім аргументом стало те, що через кілька років, сидячи вже в повному лайні, хоч не буду себе звинувачувати, що в ключовий момент відсиджувався «на хуторі».
Мітингові ознаки стали помітними зліва, з-від ЦУМу, — понуро-темний ряд «Беркуту» вздовж проїжджої частини, надривні мегафонні відголоски, прапори… — наче сторонні вкраплення в звичне життя довкруг.
По-між людей, що невпинно рухаються туди-сюди тротуаром, походжає хлопець з білим прапором з червоним сердечком і позирає на дівчат, що вистукують шпильками по асфальту. Такі ж тендітно-білі з сердечками намети тріпочуться в поштовхах вітру. Зазираю в один з них. На стільчику, простягнувши ноги, сидить чоловік середніх років і порожніми очима дивиться поперед себе.
Надривний голос з протилежного боку вулиці скандує: «Ю-ля! Ю-ля!» — кілька десятків чоловік стоять на тротуарі і позирають туди, але ніхто його не підтримує. Я сам би тихенько проскандував за ним: «Ю-ля…» — та не хочу виглядіти ідіотом.
Пірнаю в підземний перехід, — бабуся з квітами… юнак з гітарою й шапкою з монетками… — й виринаю біля центрального гастроному навпроти ЦУМу. Тут, як можна здогадатися, епіцентр мітингу. Сам тротуар неширокий, від проїжджої частини відгороджений щитами. Людей більше, стоять переважно купками, але пройти вперед-назад можна легко. Збоку стенди з карикатурами й фотожабами на Януковича... У багатьох на грудях округла червоно-біла наклейка з профілем Юлі… — мимоволі відзначаю, що всі, хто довкруг, наче уособлюють суспільство: чоловіки й жінки, якого завгодно віку, майнового статку й психічної адекватності. Одразу ж видно, хто тут заробляє, хто з партійної необхідності, хто з ідейних міркувань, хто з цікавості, — й усіх потроху.
Відчуваю на собі зацікавлений жіночий погляд, від якого, чесно кажучи, відвик — я давно вже не той привабливий юнак, що раніше. Вдивляюся й упізнаю Королевську в оточенні дюжих молодиків. Це такий спосіб вітати осіб чоловічої статі, що прийшли захистити Юлю, чи її особисто?..
Голос продовжує лунати довкруг і невідомо звідки, питаю в дівчини з плакатом: а де трибуна?
О-он, показує, трохи далі й збоку.
Так, бачу, невеличке вивищення, й там стовпилися кілька чоловік. Проходжу вперед і опиняюся прямо перед Турчиновим, який гнівно говорить про суд і судилище. Мені стає незручно, бо здається, що звертається він лише до мене, — когось іншого поруч, хто стояв би отак і слухав, більше нема. Усі інші чи дивляться в інший бік, чи зайняті чимось, чи розмовляють…
Я розвертаюся й протискуюсь трохи далі — попереду, вже в кількох метрах, видніються темні шоломи беркутівців.
Позаду вже понуро виступає Тарасюк… потім затишшя… — й ураз лунає голос Турчинова: ось зараз прийшла інформація, — голос переходить на хрипкий крик, — вони посадили нашу Юлю на сім років!..
Починається рух людських тіл довкруг, — я мимоволі озираюся й стикаюся поглядом з Катеринчуком, який стоїть трохи далі за Турчиновим. В його очах — байдужість і зневага. Мовляв, давайте вперед, проривайте кордони, — й енергійніше давайте! завзятіше!
Зліз би з трибуни, думаю, й поштовхався тут…
Усе відбувається, наче за склом. Хтось ззаду продирається вперед і уштовхується в спини, я мимоволі теж подаюся вперед. Швилі спин ходять туди-сюди. Ряд міліцейських шоломів попереду прогинається й вирівнюється. Шоломи вже поруч, в кількох спинах. Наразі я усвідомлюю, що зараз мене винесе в перший ряд, прямо на беркутівців. Намагаюся втриматися на місці. Якась жіночка поруч кричить: «Мужики, вперед!» — за кілька метрів інша теж кричить і підштовхує чоловіків ув спину, — звідкись з’являються древка прапорів й хтось ними намагається штирхнути ментів, — дівчатка з якогось вивищення під ліхтарем кидають огризки яблук… — усе довкруг рухається хвилями вперед-назад і водночас окремо одне від іншого, — я починаю спрямовуватися вбік.
Наче й не пив зранку, думаю, й психічно адекватний, — чого маю на ментів нариватися? Просовуюся назад і ще якийсь час утримуюсь неподалік штовханини.
Й уже відсторонено спостерігаю, як маленький і дуже смуглявий Зорян Шкіряк завзято штовхає плечем у чиїсь спини. Якийсь чоловік, аж зігнутий у поясниці, витискується з перших рядів. Обличчя посіріле. Видно, що йому зле. Попереду хтось кричить і, здається, там уже починається бійка.
Бачу, що людей, які стовпилися тут, не так уже й багато: кілька десятків, може, до сотні. Якщо беркутівці отримають команду, вони зметуть усе в один момент. А так, як тротуар неширокий і відгороджений щитами, почнеться тіснява. Хтось може постраждати. Перш за все дівчатка, що кидалися яблуками, й бабусі, які кликали всіх уперед.
Міліціонери починають поволі насуватися. Турчинов кричить, що треба захистити трибуну… Відтак, щоб пропустили «Швидку», — видно, для чоловіка, що зігнувся впоперек…
Зрештою, поволі все врівноважується.
Депутат від БЮТу (в обличчя пам’ятаю, прізвище забув), виставивши черево й невидячі очі, неквапно прямує до свого авто. Чогось спадає на думку, що скоро в БЮТі, видно, буде ще один «зрадник»…
Я протискуюсь назад, до рогу вулиць і підземного переходу.
Поруч стоять-курять кілька хлопців. В одного подряпаний ніс. Очі блискучі. «Вождь нам треба! Вождь!» — кричить неадекватний дідусь. «Треба, щоб кожен був собі вождь» — не повертаючи голови, відповідає один з молодиків.
Тим часом промови з трибуни продовжується. Турчинов закликає нікому не розходитися, боронити табір… звучить гімн…
Не бачу, щоб хтось підспівував…
Зрештою, я сам спускаюся в підземний перехід…
Враження таке, що побував на похоронах. У когось з близьких померлого істерика, у когось ступор, а комусь байдуже... він тут, бо так належить... хтось подумки вже ділить статки небіжчика, а хтось потай зловтішається...
Й кілька слів на закінчення.
Колись, пам’ятаю, 22 листопада 2004 року, в перший день Майдану, я повертався додому в піднесенному настрої. Вдома — тривога й переполох, телевізор лунко розривається заставкою новин 5 каналу, а мені спокійно й радісно на душі. Я був на Майдані, відчув світлу ауру, що трималася над тим місцем і над людьми, що перебували там, — і зрозумів, що буде гаразд. Ющенко стане президентом.
Напевне, ніколи й нічого в житті так не хотів, як тоді, — щоб Ющенко став Президентом України.
Бажання було виконано, Ющенко став президентом.
І як воно тепер?
Півтора роки тому, коли Тимошенко програла президенські вибори, я був пригнічений і приголомшений. Думав, як же так, Господи?..
Але уявити собі, — якби вона їх виграла?..
У команді завзятих помічників, усіляких портнових, губських і ляшків, — як би нам жилося? Чи краще, чи гірше, не знаю, але що гидотніше, це точно. Й не було б уже надії на Юлю.
А зараз ця надія ще залишається.
Нікому не побажаєш випробовувань, які випали на долю Тимошенко. Але кожен сам собі вибирає дорогу й попутників. І кожен має змогу «зробити роботу над помилками» й вирішити собі питання, чи можна водночас покладатися на Бога й укладати перманентні угоди з сатаною.
На все воля Божа. Його рука над Україною.
