Поволі розтанув сніг, підсихає земля, — ліс відкриває новий «туристичний сезон».
На брудатній колії дороги — сліди людських ніг і велосипедних шин. Перші кілька десятків метрів від узлісся розбиті колесами автомобілів. Земля обабіч дороги втримує спогади про відчайдушні повороти й піруети «залізних коней». Між парними слідами шин вже стали потроху розпрямлятися сосенки.
Якось довелося споглядати безутішну картину зав’язлого по вінця «газика». З-під багнюки лиш понуро визирали фари. Довкруг не було нікого, — напевне, водій подлубав до лісника за допомогою.
Упродовж зимових місяців ліс був відділений від людської цивілізації й жив своїм життям.
Сюди було важко дістатися людям — проїхати до дорозі чи пройти пішки, — що тільки лісник пробивався на тракторці до Управління лісового господарства доповісти про останні новини й чогось попросити, та обмерзлі лижники добігали з поля й хутенько поверталися назад, — та охоронці ділянки під забудову нового мікрорайону, що огородився на узліссі двометровим парканом і сіткою-рабицею, — одурілі від нудьги й пияцтва, стріляли з рушниць по шкарабанкам і диким звірям, які необачно показувалися на очі.
Ліс потроху оговтується.
Про те, що тут насправді відбувалося взимку, можна лише здогадуватися. Перш за все впадають у вічі дерева. Які виворочені з корінням, які обламані по стовбуру. Земля обсипана уламками гілок.
Напевне, дерева падали не протягом усієї зими, а якийсь один момент, — те було на початку грудня, коли впродовж кількох днів невпинно йшов сніг, — якийсь час дерева втримували собою його вагу на кронах, а потім деякі з них затріщали й почали валитися, — падали на інші дерева й ті валилися слідом за ними, — одне за одним, як кістяшки доміно, — страшенний тріск стояв повсюди й земля здригалася, — й не було де сховатися лісовим звірям.
Сумно було бачити мертву лисицю край дороги.
Чи то її деревом привалило, чи то собаки затравили, чи то мисливці вбили для розваги...
Що хочу побажати мисливцям?
Бути викраденим іншопланетянами. Щоб перенесли на якусь планету, випустили й розважалися — полювали з лазерних рушниць. Час від часу підсмажували зад і нагадували про вбитих на Землі звірів.
Та повернемось до лісу. Минає час і життя тут потроху поновлюється. З-під повалених дерев і гілок пробивається трава, мурашки збирають нектар з «котиків». Комахи ув’язають у сосновій смолі, що виточується з надломів стовбурів... — де життя, а де смерть.
Одна з того втіха — смола затвердіє й за кілька тисяч років стане бурштином.
Поки нарізала ті котики, щоб вдома їх у вазу поставити, так мене тричі вкусили ті кляті лісові мурашки! Та ще й за пальця!
Ви прямо природжені фотографи)) Світлини — просто казка.
Переадресовую похвалу своїй дружині. Знімала вона. Я теж знімаю, але мої фото здебільшого не витримують конкуренції.