Після снігопадів лісник проїхав на тракторці понад лісом і через поле — й проклав дорогу до асфальту. Більше по тій дорозі ніхто не їздив і не ходив.
Самотній слід поволі танув під полуденним сонцем, промерзав під час нічних морозів, знову танув… — потроху твердішав, й за деякий час по ньому вже можна було пройти й провезти санки.
Випала можливість прогулятися з дітьми до лісу, про що мріялося протягом сніжної й морозної зими, та не моглося.
Однак зайти в ліс було не так просто.
Здавалося, ліс оберігав себе. Нависав над полем важкою стіною дерев, наче скріпленою розлогими гілками, сніговими заметами й чагарником, — колія спрямовувалася до нього й мала би легко пронизати, — та останній момент вивертала вбік… і ще вивертала… — й далі неслася узліссям по траекторії планети на межі впливу потужного гравітаційного поля.
Але якщо перебороти себе й пробратися через повалені дерева… продертися крізь чагарник… — то опиняєшся в середовищі спокійному й погідливому.
Тут можна перевести подих.
* * *
Ніде не було слідів від автомобільних шин чи людських ніг… не було навіть лижних слідів… — зате вдосталь було слідів звіриних.
Довкруг був їх світ, — тут була їх цивілізація, — тварин, — підпорядкована власним законам і власній логіці, — й світ людей упродовж зими не турбував його.
Тут порився Реальний Кабан
Чимало було слідів кабанів.
Ще раніше стало зрозумілим, що вони тут водяться. Улітку й восени ми часто натрапляли на характерно розриту землю й підрите коріння дерев. Вряди-годи я озирався довкруг — чи не завмерла між деревами настовбурчена сіра спина, не зблинуть ікла, — щоби в момент пружно й стрімко кинутися на нас. Пізніше я поговорив з дідком, що пас тут корів і овець, і з'ясував, що кабани в цьому лісі мирні й майже домашні. Годуватися ходять до лісника, власне, там і живуть. Виходять у ліс на прогулянки, щоб уже зовсім не уподібнюватися свиням з хліву й нагадувати собі зрідка, що вони є дикими свавільними ка-ба-на-ми. Он як р-рилами землю р-р-риють. Реальні кабани. Але на очі людям зайвий раз не показувалися. Принаймні, ми жодного разу їх так і не побачили.
Звірина стежка
Чисельні «собачі» сліди на звіриній стежці й довкруг — то й справді сліди собачі. Вони прибігають сюди з поселень, але переважно то сліди тих собак, що живуть в обійсті лісника.
Й, напевне, саме вони, собаки, є справжніми господарями лісу.
Ми знайомі з молодою вівчаркою й білим кудлатим псом невідомо якої породи, — собаками розумними й доброзичливими, незважаючи на те, що живуть вони в умовах, власне, дикої природи. Мається в лісника також і такса — маленька й страшенно гавкуча собачка, з якою не хотіли зв’язуватися й великі пси, як з лихою болячкою. Узагалі насиченим, різнобарвним і повноцінним виглядало життя тутешніх собак! Вони, звичайно, контролювали все, що діється не тільки в «помісті» лісника, але й ув довкружньому лісі.
Обурені й принижені власною гідністю кабани… Обідрані вовчики-братики, гнані й голодні лисички-сестрички… — про зайців уже мовчу. Побігайців.
Хоча чим живе їх тваринний світ, відділений від світу людського, — ми не знаємо. Ми всі за незримою межею, бо ми люди, — не тварини.
Сніг поволі танув і поволі сповнювався водою й життєвою снагою струмок, який перетинав ліс з краю в край. Хоча й не так «перетинав», як «переповзав»… — вихилявся широкими меандрами в низині між прямими й голими стовбурами дерев, поступово вимиваючи в грунті русло й оголюючи коріння дерев.
У спекотну пору його можна проминути й навіть не забруднити взуття. Невеличке пониження дороги, затхла місцина в папороті й обламках гілок, — й пам’ятають про нього, напевне, лише понурі жаби й знервовані прудкі вужі. Але після затяжних дощів тут на спільну їх жаб’яче-вужачу радість знову з’являється вода, й за якийсь час там починають плавати пуголовки й маленькі, як черв’ячки, вужики. Однак минає ще трохи часу й вода знову висихає.
Узимку ж тут все покрите снігом. Зараз він поволі починає танути, але нічні морози ще втримують його, — та не треба бути провидцем, щоби передбачити: скоро мороз знесилиться… й поступиться… — й сніг невпинно почне танути по всьому лісові й розіллється вода по долині, жахаючи й радуючи жаб і вужів…
* * *
Звіриною стежкою дісталися до струмка… по колоді переправилися через нього… — а там уже й до «чорного дятла» було недалечко.
Він захищає себе, цей ліс, — але й притягує.
Може десь тут, наприклад, під сосною, в дуплі якої оселився чорний дятел, — мається закопаний артефакт… символ божества Триглава… — який наші пращури, що жили тут кілька тисяч років тому й звели неподалік місто, від якого зараз лиш горби зосталися, — приховали від сторонніх очей. І він притягує до себе тих, хто відчув його силу. Або ж не так: споконвічні космічні сили, покровителі цієї землі, — які навчили наших пращурів будувати міста й захищати святині Змієвими валами, — показувалися під виглядом божеств й посвятили наших пращурів, праукраїнців, в таїни неба й землі… — й приховали цей оберіг… до часу…
Чорний дяте-ел, що ж в’є-є-єшся, над моє-є-є!-єю голово-о-о!-ю-ю...
А дятла видно не було. Й не чутно.
Сидів, напевне, в дуплі, обмерзлий і настовбурчений, й дожидався першого волого-теплого подиху повітря. Чого не скажеш про мух. Ті вже стали виповзати — чорними цятками — на морозно-білий сніг.
Довкруг було тихо й спокійно… й замерло… — в передчутті весни.
Відверто кажучи, й не думалося, що дійдемо так далеко, аж до роздоріжжя, але дійшли.
Діти переконалися, що намет, який вони восени будували, на місці. Дружина переконалася, що гриби взимку не ростуть. Зате живуть мухи.
Одне тільки, діти втомилися й трохи замерзли. Та нічого, вдома була гаряча ванна… чай з варення… — ніхто, слава Богу, не застудився.
Ну що, наче все? Ні про що не забув?.. А-а, мухи. Життєво-вперті мухи…
Ось вам перша цьогорічна муха:
